Ситуація "на поверхні" дуже складна, відчуваючи свою приреченість, вороги лютують, намагаються знищити всіх, хто становить для них хоча б якусь загрозу. Боялися, що в найвідповідальніший момент наступу наших військ партизанські загони вийдуть із катакомб і вдарять у тил. Вороги не помилилися, так воно і сталося. На деяких ділянках партизани захоплювали будинки, вибивали ворога з вигідних оборонних позицій, проривалися назустріч нашим військам, карали запроданців, які гарячково зривали з себе фашистське обмундирування, щоб розчинитися серед мирного населення, замести сліди, зникнути. Відомо також, що вийшов Гонтар із штабу на завдання веселий: або ж не передчував лиха, або просто звик до небезпеки, до постійної, щохвилинної, такої, що після війни відчуття її мало лишитися для нього найвиразнішим спогадом юності. І відомо, що з поста цього, де ми зараз перебуваємо, доповіли: "Розвідника провели. Усе гаразд". А в цей час Роман Гонтар ішов на подвиг, про який вони дізнаються лише через кілька днів, але всі подробиці якого невідомі нам і досі. Того ж дня з поста надходили тільки тривожні повідомлення: "Розвідник не повернувся..." І він— таки не повернувся, бо повернутися міг хіба що з загоном карателів. Але він не повернувся, і завдяки цьому партизанський загін ударив по ворогові у найвідповідальніший момент: коли наші війська проривали оборону. І хоча для нас, людей, що не знали війни, це звучить досить жорстоко, проте ми повинні бути вдячними Романові, що він не повернувся тоді, залишившись у подвигу, в легенді, що з'явилася потім про нього.
Учитель закінчив свою розповідь. Ми довго мовчали. Це було мовчання пам'яті.
Потім востаннє глянули на закіптюжену стіну Я обережно торкнувся її пальцями, щоб вони трохи пропахли димом партизанського вогнища...
26
Час було від'їздити. Наш учитель щиро подякував Кирилові Ме— фодійовичу та пошуківцям, а я ще раз, уже на прощання, погортав альбом з розповідями про Романа Гонтаря (після походу в катакомби вони здавалися мені зрозумілішими), і ми рушили до машини.
— Ти ще навідаєшся до нас коли-небудь? — стиха запитав мене Ярослав.
— Навідаюсь, — упевнено відповів я. — І ми ще побуваємо в катакомбах. І познаходимо там усе, що тільки можна знайти. Отоді у вас буде справжній музей. А ми в себе теж створимо.
— Музей Романа Гонтаря? — здивувався Волонтаренко.
— Уже почали. В нашому селі є конюх, який воював в одному загоні з Романом. Так от, запишемо його розповідь на магнітофонну стрічку. Вона і буде першим нашим експонатом. Кому цікаво — увімкнув і слухай. Потім запишемо спогади інших ветеранів.
— Та ну?! — вхопив мене Ярослав за рукав. — Оце ідея!
— Що?
— Ну, стрічка ваша... Це ідея! Чому ж ми досі записуємо розповіді в альбом, коли цікавіше мати їх на стрічці?! Голос свідка! Голос ветерана! Ти — геній!
— Заспокойся, ніякий я не геній. А стрічку з розповіддю надішлемо й вам. Копію. Я поговорю з учителем.
— От тепер я бачу, що ти справжній товариш.
— До чого ж тут я? — стенаю плечима. — Ми так домовилися. Передамо копію листа, потім записи. А ви що-небудь — нам.
— Обов'язково, — твердо відповів Ярослав. — Правда, експонатів у нас поки що мало. Але все, що ми надалі знаходитимемо під час експедицій... Знаєш?! — раптом вигукнув він. — Хочеш, я віддам тобі оповідання? Адже у нас два примірники. А навіщо нам аж два? Хочеш?
Я, звичайно, хотів. Від такого подарунка я не міг відмовитися. Та й не лише з цікавості приймаю його. Оповідання стане експонатом музею. Я сказав Ярославові, що він теж справжній друг і що такі подарунки не забуваються. Але він не став вислуховувати мене до кінця, миттю збігав додому, — а жив він поруч, за дві хати від школи, — і незабаром я вже тримав кілька схоплених скріпками аркушиків паперу
— Оце так... — тільки й вимовив Стась, дивуючись, що Ярослав наважується дарувати таке. Сам він не подарував би. Стася я знаю добре. Але зараз не час доймати один одного кпинами. Ми ще раз попрощалися з усіма, ще раз подякували Ярославові і, всівшись у машину, одразу ж почали читати (вголос читав його Стась) оповідання, яке називалося "Операція Марія". І йшлося там... Втім, краще прочитайте його самі. Ось воно...
* * *
Хлопчина лежав у невеличкому, порослому вижухлою травою вибалку і сторожко прислухався до звуків, що долинали зі степу. Вечір видався на диво тихий. Ні вітру, ні пострілів, ні гуркоту машин на путівці, що ледве пробивався десь за кілометр звідси розлогою степовою долиною, яка вела від міста на північ, на Саврань, до лісів, про які всі вони мріяли, воюючи тут, у вологих морочних катакомбах.
Тиждень тому в ліси пішла група підпільників з передмістя. Провокатор видав кількох її членів та явочні квартири, і, щоб врятуватися від подальших арештів, невеличкий загін вирушив на з'єднання з партизанським загоном. Так було краще: в катакомбах ставало тісно. До того ж, останнім часом фашисти блокували і мінували усі відомі їм виходи на поверхню, а по селах нишпорили поліцаї і провокатори, намагаючись вистежити партизанських зв'язкових та вивідати, хто їм допомагає. Вже кілька разів ворог намагався заслати зрадників і в самі катакомби. Жити в підземеллі ставало дедалі скрутніше, і новому загонові краще було діяти в лісах. Зараз він там потрібніший.
А тим часом хлопчина, — звали його Романом Гонтарем, — лежачи в степовому вибалку, заздрив усім, хто пішов у ліси, за якими тече Південний Буг, де можна вільно дихати лісовим повітрям, полежати на березі річки і просто щодня бачити небо, сонце. Заздрив, хоча добре знав, що на війні заздрити нікому, тому що на війні ніхто не може знати, де краще, де гірше, кому пощастило, а кому — ні. Бо ніхто не знає своєї долі.
Тепер Роман уже виразно чув кроки, які долинали з яру, що в'юнився неподалік. Тріснула гілочка. Зашурхотіли камінці. Знав, що це має повертатися з розвідки його товариш, моряк Микола Осташенко, але про всяк випадок наготував автомат і поклав біля себе гранату. Два роки партизанського життя навчили його обережності, нехтування якою вже не одному коштувало життя.
Ось і постать. Проти місяця вона здається велетенською і кошлатою, наче наближалася якась фантастична істота.
— Пароль?
— Сова кричить опівночі.
— І на світанку, — відповів Роман, полегшено зітхнувши. А ще за хвильку моряк упав біля нього, перевернувся на спину і, розкинувши руки, почав важко відхекуватися.
— Що тут, малий, тихо?
— Тихо. — Роман не любив, коли його називали малий, проте не обурився, бо це й справді було б по-хлоп'ячому: ображатися на Миколу за таку дрібничку.
— А в мене новина!
— Яка?
— Неприємна. У селі поліцаї схопили парашутистку, яка шукала зв'язку з нами. Десантників було двоє, але хлопчина пішов у місто й досі не повернувся. Можливо, його теж схопили. Адівчи— ну-радистку звуть Марією. Кажуть, що дуже красива. І хоробра.
— Чого ж ми сидимо тут? — вражено запитав Роман. — Треба рятувати, поки ще є змога. — І, забувши про обережність, підхопився. Та моряк одразу ж повалив його на землю.
— Не маяч, малий. І не кричи. — Сторожко роззирнувся і далі говорив уже майже пошепки. — Давай обміркуємо. Розумієш, вона переховувалася у однієї бабусі, Гальчихи. Чекала повернення десантника та обережно, через стареньку, намацувала шлях до нас. Однак сільський поліцай вистежив її і сьогодні надвечір заарештував. Але до міста поки що не відвіз, у себе замкнув, у кам'яному сараї. І це мене дуже дивує. Чому він не поспішає повідомляти про арешт парашутистки фашистам? Чому ризикнув залишити парашутистку у себе?
— Запитати б це у нього самого... — замріяно відповів Роман. — Та так запитати!..
Кілька хвилин вони напружено мовчали. Тільки тепер Роман побачив у степу кілька вогників. Там, звідки прийшов Микола і де мало бути село Крутоярівка. Зараз воно здавалося не таким уже й далеким.
Матрос ходив туди втретє, але жодного разу не брав його з собою. Та й наказ був такий: він мав лишатися біля входу й охороняти його, а потім, повертаючись, добре замаскувати. Справа в тому, що про цей вхід у кам'яну шахту навіть у їхньому загоні знало всього
п'ять-шість осіб. Його берегли на той випадок, коли фашистами буде виявлено і заміновано всі інші.
— Ну що, час... — зітхнув Микола, але не підводився. Земля не остигла і пахла полином і ще чимось, чим може пахнути тільки в степу. І так хотілося полежати хоча б з годинку.
Роман глянув на моряка і теж продовжував лежати. На саму згадку про те, що цілу годину треба метлятися темними, вогкими тунелями, його пересмикнуло. А колись, до війни, він намагався бувати в них якомога частіше. Цікаво. Романтично. І навіть не уявлялося, що в цих шахтах йому доведеться переховуватись, воювати, виходити з них у розвідку. Ні, завжди, скільки пам'ятає себе, він марив лише літаками. Може, тому так часто й навідувався в кам'яні шахти, де працював батько, щоб потім, повернувшись після довгих мандрів по підземеллю, більше радіти небу, сонцю, зорям? І снилося йому завжди небо. Не море і не шахтні штреки, а літаки і небо.
— А таки час, — лінькувато звівся на лікті Микола. Він і досі ходив у старому латаному бушлаті, бо ніякого іншого одягу не визнавав. І все похвалявся, що рано чи пізно вирветься до міста, щоб купити десь на товкучці новий бушлат і тільник. Роман навіть домовився з ним, що підуть разом. Проте командир не відпускав їх, а порушити заборону Микола не наважувався. — Замаскуєш? — запитав він, коли з лазу визирала вже тільки його голова.
— Не хвилюйся, замаскую.
— Я почекаю внизу.
Наступної миті він зник у катакомбах, а Роман іще раз роззир— нувся довкруг, прислухався до шелесту трави, до шумовиння крони старезної акації, що росла за кілька метрів від входу, востаннє поглянув на небо. Просто над ним мінилося мерехтливе пасмо Чумацького Шляху. Коли нарешті повернеться Червона Армія і загін вийде з катакомб, він упаде ось тут, біля акації, горілиць і пролежить так добу. Цілу добу! І нехай тільки хтось спробує потурбувати його. Нехай наважиться!
Роман зірвав кілька стеблин полину і замів ними сліди, яких не бачив, але які могли лишитися після них; потім, стоячи в неглибокій, по плечі, шахті, підсунув плоску кам'яну плиту і закрив нею вхід. Кому спаде на думку, що під цим припорошеним каменем починається вхід у катакомби?
— Усе спокійно? — запитав моряк, коли Гонтар спустився до нього похилим штреком, і увімкнув трофейний кишеньковий ліхтарик.
— Визволяти радистку підемо разом, — мовив Роман замість відповіді.