С уважением. И. Меншиков.
Боровлянский Стекольный Завод".
Я навмисне процитував цього листа, щоб нагадати, що процес пошуку нових даних, пошуку реальних повідомлень, пов'язаних з У. Кармелюком, дуже важливий і, як бачите, неоднозначний. Відтак кілька зауважень. По-перше, мені не зрозуміла суть полеміки щодо того — був Боровлянський завод "каторжним" чи не був. Саме посилання Меншикова на те, що "в записях упоминается о том, что он (Кармелюк) препровождается на Боровлянский каторжный завод" невірне.
В "Алфавите за 1829 год каторжных" слова (визначення) "каторжний" нема. Там мовиться: "Направлен [на] Боровлянский завод 29 генваря…". І все. Можливо, визначення "каторжний" виникало в одній із публікацій Видути чи Селєткова – це інша річ.
По-друге, автор цього листа ще не знав, що я вже встиг налагодити стосунки з Тобольським державним архівом. За місяць по тому, як отримав листа від Меншикова, я дістав відповідь з Тобольської філії Державного архіву Тюменської області (нагадую: російська обревіатура – ТФ ГАТО). Впродовж тривалого часу цей документ зберігався в моєму приватному архіві, а 2012 року переданий на зберігання до Кодимського районного історико-краєзнавчого музею. Ось його зміст:
"20 мая 1987, № 59.
ТФ ГАТО высылает копию выписки из алфавита арестантов за 1829 год.
Одновременно сообщаем, что другими сведениями не располагаем.
Директор ТФ ГАТО Н.П. Мурашова; методист Т.А. Панова".
Зауважу також, що листа від Меншикова я отримав у пакеті Курганського обкому Компартії (події, як ви вже зрозуміли, відбувалися ще за часів існування СРСР). У ньому ж був і супроводжувальний лист завідувача відділом пропаганди та агітації обкому КПРС Г. Устюжанина, з яким я мав приємність спілкуватися і листовно, й по телефону. То ось, що він писав:
"Направляем ответ на ваше письмо из Боровлянки. Но, что касается выводов его автора о Селеткове (ныне покойном), не могу согласиться. Я (и не только я) знаю Селеткова, как исключительно добросовестного исследователя, который не погрешит в фактах ради сенсации. Все его публикации опираются на документы. Думаю, что и процитированному в письме можно доверять. Е.С. Селетков самый серьезный исследователь истории Зауралья. В Боровлянском Стекольном Заводе проживает еще один интересный краевед Зырянов Анатолий Афиногенович. Можно попытаться установить связь и с ним. С уважением
Зав. отделом пропаганды и агитации обкома КПСС
Г. Устюжанин. 14.04.87. Рег. № 276/6.".
Віддаючи данину поваги і Меншикову, й Устюжанину, мушу зауважити: критикуючи публікації Селєткова, Меншиков не врахував, що той переповідає... не документальні факти, а легенди, історичні оповідки, в яких, звичайно ж, не обходиться без фантазії їх творців. Але, поза те, вони зберігають пам'ять місцевих жителів про цілком конкретні історичні факти: про те, що український національний герой справді відбував своє покарання за Уралом, і що він дійсно втік звідти. Як саме відбувалась втеча? На жаль, ні у знайденому в архіві реєстраційному журналі каторжан, ні в інших документах, опису втечі Кармелюка не виявлено. Тому лишається сподіватись хіба що на диво.
Можу погодитися з Меншиковим, щодо того, що кайдани, справді, мали визначену законом вагу і конфігурацію. І цілком можливо, що, виоравши на одному з городів товстий ланцюг, хтось припустив, що це були кайдани. Але, критикуючи цю версію, Меншиков, по-перше, не зважив, що, крім кайданів, існували й інші ланцюги, – котрими каторжників приковували до тачок, або якими їх приковували до возів, до стін. Хоча, цілком припускаю, що саме той, про який ідеться в листі, мав суто господарське призначення.
І ще одне зауваження… Щоб повісити свої кайдани на дерево, Кармелюку не обов'язково було лізти на нього, він міг закинути їх туди, тим паче – з його фізичною силою. Та й солдата могло не бути поруч із Кармелюком, коли він висповідувався перед священиком, адже йшлося про церковну таємницю сповіді.
Ну а щодо поради зв'язатися з іншим дослідником – Анатолієм Зиряновим, то згодом я розшукав його. Ми листувалися. І саме він надіслав мені фотокопію статті першовідкривача реєстраційного запису про покарання і втечу Кармелюка, лікаря Василя Видути, яку було опубліковано в газеті "Советское Зауралье" ще 1955 року.
9
Одначе повернімося до подій, які розгорталися на Поділлі після прибуття туди наприкінці листопада 1830 грудня Кармелюка. Цього разу розгорнути діяльність створеної ним групи ватажкові повстанців не вдалося, тому що вже 9 грудня його було заарештовано шляхтичем Секлецьким, економом села Нова Синява. Після цього – знову камера Літинської тюрми і суд…
Сталося так, що, ще перебуваючи під арештом в Ніжині, Устим познайомився з якимось арештантом, який переконував: якщо вдасться втекти, добувайся села Нижньої Синяви і там тебе прихистить селянин Михайло Блажкун, близький знайомий, чи родич отого неназваного арештанта.
Цікаво відзначити, що рід Блажкунів з селища Нова Синява дав кармелюківському рухові таку кількість своїх представників, яку, мабуть, не дав жоден інший рід. Досить сказати, що в судових документах можна віднайти дані про таких його учасників: Блажкуна Семена, Блажкуна Андрія Денисовича, його дружину Явдоху, синів Данила, Степана та Каленика і вихованку Палажку; Дениса Блажкуна та його дружину Явдоху; Нечипора (Никифора) Блажкуна, його дружину Параску, сина Спиридона та дочку Ганну; Михайла Блажкуна, його дружину Меланку, сина Нечипора і дочку Калину; Юхтима Блажкуна. Причому всі вони опинилися під слідством і судом.
Так ось, садибу Михайла Блажкуна Устим, якщо вірити його свідченню на суді, віднайшов за тими ознаками, які дав йому співкамерник, проте з господарем не спілкувався, а, заховавшись у сараї з сіном, два дні відпочивав там. Коли ж восьмого грудня вийшов у двір, хтось помітив його і доніс в економію, що в Блажкуна переховується невідомий.
Насправді ж все було тіршки не так. Як з'ясувалося під час допитів, члени родини Блажкунів — Денис, Андрій, Михайло і Никифір давно були знайомі з Кармелюком і всіляко допомагали йому. Знаючи про це, Секлецький домовився з шістдесятирічною Явдохою, дружиною Дениса Блажкуна, який відбував покарання в Сибіру, а також із Параскою Наумовою, дружиною Никифора, щоб вони негайно доповідали йому про будь-яких незнайомих людей, які наважаться навідуватись до їхнього обійстя.
Як випливає з письмового пояснення Секлецького, зрадницею виявилася Параска Наумова. Щойно економ отримав від неї звістку, що в сараї переховується якийсь невідомий, як він негайно зібрав людей, оточив обійстя і схопив цього чоловіка, який не чинив опору і не приховував, що він – і є отим Кармелюком, якого повсюдно розшукує поліція.
Ну а характеристику самої родини Блажкунів дізнаємося з довідки, яку дав судові новосинявський економ. Виявилося, що господар садиби Денис Блажкун справді був засуджений, як учасник кармелюківського руху, і перебував на засланні в Сибіру. А в селі залишалося трое його синів: Михайло (46 років) з дружиною, дітьми та внуками; Андрій Блажкун (39 років) та Никифір Блажкун (31 рік). Відомо також, що старший син Михайло теж проходив у справі Кармелюка, разом із батьком; проте до в'язниці чи сибірського заслання судовий процес тоді не довели.
Ну, а вирок суду, який відбувся над Кармелюком 3 грудня 1831 року, виявився незмінним – знову 101 удар батога і каторжні роботи. З побиттям все вирішилося просто, але до заслання справа не дійшла. Чому ж поліція зволікала? Відповідь очевидна: усе ще тривав процес над родиною Блажкунів, під час якого Кармелюк мав виступати свідком у справі кожного з братів.
Першою вирішилася справа зі зрадницею – Параскою Блажкун (Наумовою). За сприяння в арешті Кармелюка, суд постановив виплатити їй п'ять карбованців сріблом. Що ж до братів Михайла, Андрія та Никифора, то справа зайшла в глухий кут. Селяни вперто стояли на тому, що на сіннику Кармелюк переховувався без їхнього відома, отже вони не винні. На цьому ж наполягав і сам Устим.
Незважаючи на це, вже 3 грудня Літинський повітовий суд вирок свій виніс. У ньому записано: " …за предержательство у себя преступника Карманюка, чинимые с ним и Литвинюком разные воровства, за сделание с Карманюком заговора ограбить помещика Белиовского и предложение вывезти Карманюка к австрийской границе… признав виновными, подвегнуть их наказанию по 35 ударов плетьми и отдать с зачетом в военную службу, а буде в военную службу окажутся негодными, то сослать, тоже с зачетом за рекрут, в Сибирь на поселение".
Проте слідству здалося, що виявлені не всі факти участі братів Блажкунів у повстанні, відтак справу передали до Подільської карної палати, але й там з розглядом її не поспішали, про що свідчить лист подільського цивільного губернатора Луб'яновського від 26 березня 1832 року, яким він вимагає звіту про те " в якому стані ця справа перебуває, і чому досі її не розглянуто".
Останню звістку про братів Блажкунів віднаходимо в повідомленні Подільського губернського правління від 9 грудня 1932 року, в якому його автори ставлять до відома Подільську карну палату, що, " по освидетельствовании Подольским рекрутским присутствием", Михайло та Андрій Блажкуни виявилися непридатними до військової служби, а тому 7 грудня відіслані на поселення в Тобольський край. Що ж стосується третього брата, Никифора, то, очевидно, він виявився придатним до стройової служби, й опинився в армії. Тож, як бачимо, дорого обійшлися родині Блажкунів оті пять срібних карбованців, за які Параска Блажкун видала поліції Кармелюка, а водночас — і свого чоловіка та двох його братів.
Втім, поки імперська судова машина пробуксовувала, Кармелюкові знову вдалося втекти, цього разу – з літинської тюрми. Про це дізнаємося з повідомлення подільського цивільного губернатора Луб'яновського київському цивільному губернаторові, в якому той просить негайно налагодити пошуки втікача: "Содержащийся в литинской градской тюрьме важный преступник Устин Карманюк с 14 на 15 число сего апреля бежал. Препровождая при сем описание примет сего преступника, честь имею покорнейше просить ваше превосходительство приказать сделать во ввереной вам губернии строгое разыскание к отысканию, поимке и доставлению за строжайшим караулом оного преступника в город Литин…" Подібні листи були направлені й іншим цивільним губернаторам України.
Ні з цього, ні з інших документів, які містяться в офіційному збірнику, ми так і не дізнаємося, в який саме спосіб Кармелюкові вдалося втекти з літинської тюрми.