Кохання з несміливого стає всемогутнім, всепожираючим.
"Отакий він, чоловік, у котрого закохується Фріда, заледве оговтавшись від свого лиха. Усіх, хто здибується з ним, вражає його працездатність, його невгавомний темперамент. Разом з Ороско і Сікейросом він був обраний до виконавчого комітету комуністичної партії. Це задирака, баламут, брехун, шалений, мстивий і цілковито неперевершений попри свою надзвичайну потворність – у нього обличчя індіанського воїна і статура японського борця. Трагізм пережитого, випробування Європою, ціле море вражень, якими він збагатився в музеях Іспанії, Франції, Англії, Італії, — усе це робить його символом нової Мексики. А схильність до похмурого гумору і глузувань над самовдосконаленими інтелектуалами підсилює його перевагу. Це воістину людина дії.
Фріда завжди ним захоплювалася, починаючи ще відтоді, коли вона потай приходила спостерігати за тим, як він розписує стіни в амфітеатрі Болівара. Для нього, для того, щоб його зачарувати, щоб покохати його ще дужче, вона вирішує теж почати малювати. І після нещасного випадку, що підкосив її, саме в живописі вона знаходить сили боротися з розпачем, бо малювати для неї, як і для Дієго, означало жити".
У Дієґо теж зароджується кохання до Фріди – але не лише плотське. "І Дієґо відразу все розуміє. Ця тендітна дівчина з дивакуватими манерами, що грається у спізнілу дитячу наївність, — справжній художник: у ній, як і в ньому самому, живе таємнича сила, яка змушує братися до пензля. Він зіткнувся з чимось небувалим і не знає, чи йдеться тут про життєвий вибір".
"Вони одружилися в Койоакані 21 серпня 1929 року. Фріда вирядилася індіанкою, позичивши у служниці батьків спідницю в горошок з воланами, блузку і довгу шаль. А Дієґо, за висловом репортера з газети "Пренса", убрався "по-американськи": сірий піджак, сірі штани, біла сорочка, у руці величезний техаський капелюх. В закон уводить у ратуші койоаканський мер, торговець пульке. Свідком з боку Дієґо виступає його перукар на ім'я Панчито, з боку Фріди – друг родини доктор Коронадо, а також суддя Мондраґон, давній приятель Дієґо. У своїх спогадах Дієґо розповідає, як у розпалі церемонії дон Ґільєрмо Кало раптом підвівся і сказав: "Панове, хіба все це не нагадує комедію?"
Після цього починається невеличке святкування в дружньому колі – у Роберто Монтенеґро, куди вривається Лупе Марін і влаштовує сцену ревнощів. Як розповідає Фріда, під кінець Дієґо був настільки п'яний, що став смалити з револьвера куди попало і поранив одного з гостей. На ніч вона сховалася в рідному домі і тільки за кілька днів повернулася до Дієґо, на пасео де ла Реформа.
Це було не те весілля, про яке мріяла для своєї дочки Матильда Кало. Проте цей блазенюватий, визивний маскарад став свого роду таїнством: ним почалася історія кохання, кохання слона і голубки, егоїстичного, неприборканого генія і переможної юності, історія закоханої пари, якій доведеться перевернути уявлення про живопис у Мексиці, відіграти найважливішу роль у становленні сучасного мистецтва".
У Фріди стається викидень, вона довго перебуває в депресії.
"Найбільше їй бракує людського тепла, похмурого гумору мексиканців, їхнього м'якосердя навіть у злості, їхньої веселості нехай і перед лицем убивства. Вона зневажає янкі за їхню пихатість, холодну протестантську манірність. Мине кілька років, і вона без натяків признається своєму другові доктору Лео Елоессеру: "Я не люблю ґрінґо, з усіма їхніми чеснотами і численними вадами, з їхнім душевним складом, їхнім огидним пуританізмом… Мене дратує, що в Ґрінґоландії в людині над усе цінується честолюбство, бажання стати "кимось", а я, відверто кажучи, ніскілечки не прагну кимось там стати. Я зневажаю їхнє чванство і зовсім не бажаю зробитися великою рибою".
Дієґо виходить із лав комуністичної партії, проте революційний дух та ідея живуть у ньому до кінця життя.
"Але революції, про яку мріє Дієґо, не буде. Америка зачиняє перед ним двері. Через півроку після того, як озброєні охоронці вдерлися у вестибуль "Радіо-Сіті", Нельсон Рокфеллер наказує негайно замазати фрески Дієґо. Обурюватиметься з цього приводу тільки мексиканська преса, та ще газета "Юніверсал" вийде із заголовком "Убивство картини". І все-таки ця подія завдала Дієґо не тільки втрат: після знищення фресок революційна алегорія перестане бути абстрактним поняттям і стане частиною реальності. Як говорить сам художник у книзі "Портрет Америки": "Десятки мільйонів людей дізналися, що найбагатша людина країни наказала знищити портрет Володимира Ілліча Леніна, позаяк художник зобразив його як революційного лідера, що веде пригноблені маси до нового соціального ладу, заснованого на рівності, організованості, злагоді і мирі поміж людьми, — замість війни, безробіття, голоду і виродження, які нав'язує їм капіталістичний хаос".
І тут на Фріду чекав ще один страшний удар.
"Зв'язок Дієґо з її молодшою сестрою Крістіною (у них із Фрідою рік різниці), очевидно, почався в той час, коли вона довго лікувалася після викидня. Для Фріди це немислимо, нестерпно. Крістіна завжди була їй набагато ближча, ніж Матіта, Адріана або Ізольда, це ніби її двійник: у дитинстві вона любила її більше за всіх і більше за всіх ненавиділа, вони все робили разом; саме Крістіну вона марно чекала в клініці Червоного Хреста після аварії, Крістіні писала нескінченні листи з американського заслання. Коли вона зважилась познайомитися з Дієґо, то з-поміж перших показаних йому картин був портрет Крістіни, написаний у 1928 році. На портреті – сучасна дівчина з тонким обличчям, не таким смаглявим, як у Фріди. На фресці Дієґо Рівери "Світ сьогоднішній і завтрашній" (на південній стіні Національного палацу) зображені Фріда й Крістіна, що удвох роздають агітаційну літературу. У Крістіни такий же сповнений млості погляд, як у батька".
"Зрада Дієґо, котрий обманював дружину з її ж сестрою, означала, що Фріду спіткала неминуча, фатальна доля мексиканської жінки. Дієґо лише повторив сімейну драму, свідком якої був у дитинстві. Його мати, донна Марія, все життя страждала від зрад свого чоловіка, що жив на два будинки – з родиною і з коханкою. Вона намагалася знайти підтримку в сина, навіть приїжджала до нього в Іспанію, і змушена була змиритися зі своїм нещастям, говорячи про нього лише зрідка і натяками. Так, наприклад, на фотографії, яку вона подарувала своєму першому онуку, синові Дієґо й Ангеліни, було написано, що вона багато чого принесла в жертву і витерпіла страшні приниження задля того, щоб зберегти шлюб і "не завдавати горя своїм дітям".
Фріда зважується на найрішучий крок зі свого боку – на розлучення з чоловіком, хоча продовжує його кохати.
"Для Фріди кохання подібне до релігії. Вона не може ділити Дієґо з іншою жінкою, а надто якщо ця жінка – її сестра. Це не власницький інстинкт, просто її прихильність до Дієґо не переносить компромісів. Вона не донна Марія, не Ангеліна Бєлова. Вона не здатна миритися з неправдою і не хоче відходити в тінь. Зрозумівши, чого домагається Дієґо, вона вирішує боротися, а єдина форма боротьби для неї – розлучення з чоловіком, якого вона кохає.
Це найважче рішення в її житті, але до труднощів вона звикла. Сильний характер, загартований столихами й болем, — частина її чарівності, перед якою не зміг устояти Дієґо. Відколи він її пізнав, вона стала для нього ідеалом жінки. Річ не в зовнішності: за напівдитячою тендітністю Фріди він угадав відвагу і стійкість, які вважає головним плюсом жінки, запорукою її переваги над чоловіком. У ній сполучилося все те, чим він над усе захоплюється: рішучість, пристрасність, цілковита щирість, — іноді це навіть лякає його, але життя без неї він собі не уявляє. Зараз він грає з нею, грає в жорстоку любовну гру, що надає життю гостроти, гру спокуси і прагнення, яку може скеровувати, може зрозуміти лишень вона.
Але самотність висотує з неї жили. Без Дієґо, вдалині від нього Фріда – ніщо, вона відчуває, знає це. 26 листопада, через кілька тижнів після розриву, вона пише докторові Елоессеру: "Я так сумую, що навіть не можу малювати. Мої справи з Дієґо з кожним днем стають усе гірші. Я знаю, у тім, що сталося, є моя провина, і чимала, я не зрозуміла, що йому із самого початку було потрібно, і стала дибки проти неминучого".
І тут на сцену виходить Троцький.
"Троцький не в змозі вгамувати свій бурхливий темперамент, він поводиться як школяр, потайки передає Фріді записочки, призначає побачення і зрештою втікає на асьєнду "Реґла" в Сан-Міґелі, де до нього долучається Фріда. І хоча Дієґо, як видно з усього, так і не довідався про любовну гру Фріди з Троцьким, відтак цей останній змінив ставлення до Рівери".
"Лев Осповат у своїй книзі "Дієґо Рівера" (М., 1989, с. 392) говорить про "протиприродну" дружбу мексиканського художника, "невгамовного, щедрого, спокусника жінок і фантастичного брехуна", зі старим революціонером, "поваленим, загнаним у безвихідь, недовірливим і відлюдькуватим", і наводить слова Троцького про Ріверу, що їх передав йому художник Хуан О'Торман: "Дієґо жахливий. За складом душі він гірший за Сталіна. Поруч з ним Сталін – усе одно що філантроп або восьмирічна дитина".
Отже, Фріда не знайшла іншого виходу, ніж розлучитися з Дієґо.
"Їхній шлюб розпався в результаті війни, яку вони вели одне з одним три роки, війни тим більше абсурдної, що її, по суті, ніщо не виправдувало. Пізніше Дієґо признається: "Ми були одружені тринадцять років. Ми анітрохи не розлюбили одне одного. Просто я хотів мати змогу робити що хочу з усіма жінками, які мені подобалися. Утім, Фріда не заперечувала. Вона тільки не могла погодитися з тим, що я захоплювався жінками, котрі не варті були мене або були нижче за неї. Вона сприймала як особисту образу те, що я кидав її заради повій. Але якщо я дозволяв їй ображатися, хіба тим самим я не обмежував свою свободу? Хіба це означало, що я – розпусник, який піддався ницим інстинктам? І хіба не було самообманом думати, начебто розлучення покладе край стражданням Фріди? Хіба не повинна була вона після розлучення страждати ще гірше?".
Відповідь можна знайти в листі Фріди Ніколасу М'юрею, написаному в жовтні, коли почалася процедура розлучення: "Не можу виповісти словами, як мені погано, ти ж бо знаєш, як я кохаю Дієґо, і можеш зрозуміти, що ці муки триватимуть усе життя, але після нашого з ним останнього бурхливого з'ясування стосунків (телефоном), після того, як ми вже місяць з ним не бачилися, я зрозуміла, що для нього буде краще, якщо він залишить мене… Тепер я почуваю себе знесиленою і самотньою, мені здається, що ніхто на світі не страждав так, як страждаю я, але все-таки я сподіваюся, що за кілька місяців це минеться".
Події навколо Дієґо та Фріди змінюються дуже швидко.