Утім ніякого дискомфорту, тому не заморочуєшся.
Я теж сиджу на цьому ґанку, проте поглядами ми не зустрічаємось. Я сиджу з іншими — це твої підлеглі, знайомі, але на твою появу жоден із них не реагує. Я сиджу з ними, та між нами ніяких розмов. Люд завмер довкола.
Невизначений час ти продовжуєш так самотньо сидіти й ні про що не думати, допоки не помічаєш зміни в мені. Ти одразу вирішуєш, що вони сталися за час твоєї відсутності: я вся в білому й маю дивовижно біле обличчя без кровинки, а біля губ — глибокі хворобливі зморшки.
Ти спокійно розглядаєш мою непояснювану білизну і без жодних емоційних порухів констатуєш: видно, що багато страждала.
Обмірковуючи те, що є причиною моїх тривалих страждань, згадуєш: за час своєї відсутності не написав мені ані рядка, тобто зовсім про мене забув. А ще ти пригадуєш, що раніше належного вийшов на працю і відпустка ще триває. Саме тому ніхто не звертає на тебе уваги. Мабуть, думаючи, що це зовсім не ти.
Я, як і решта, завмираю. Біла і в білому. Цей мій невигойно болючий вигляд повертає тобі пам'ять, повертає із сонного забуття.
Ти хотів би проаналізувати побачене і навіть пробуєш знайти, нехай і малоадекватне, але пояснення. Проте тобі нічого не спадає на думку.
Повідомляєш, що більше немає сил приховувати від мене свої страхи, пов'язані з потребою у мені, а постать, яка повсякчас віддзеркалюється одна у люстрах, тобі набридла.
Тому переконуєш радше себе, не мене, я відчуваю, що наступного року (якщо житимеш — така твоя неприємна примітка) обов'язково поїдеш до Африки — до Єгипту, але не сам, зі мною. Один ти більше не хочеш. Ти попереджаєш, що мушу готуватися до поїздки. (Проте і це відчуваю теж, ніякої поїздки на двох, навіть коли більше один ти не хочеш.)
50
Родина та дружнє товариство Пешкова і цього від-починкового сезону приймають тебе на славу?
Маєте нові атракціони-розваги?
Чи ти у безмежному захопленні!?
Тебе й справді полонить азартом риболовля з російським письменником П'ятницьким і грузинським Мгеладзе (навіснієш, звірієш, підсікаючи ці слизькі, що клюють, тіла, збираючи букети, а не рибу, бо ж такі яскраві й кумедні?) та гуляння островом із веселою компанією з вілли російського благодійника Пешкова, що час від часу зачитує вам свої нові творіння, зокрема п'єсу "Зустріч", написану для постановки у німецькому театрі?
Тобто вранці, до обіду, обираєш життя ящірки, вигріваючись на березі моря, беручи сонячні ванни, а по обіді — стаєш рибалкою?
Уперше граєш у карти, навчився — в тітку?
Або, можливо: хочеш працювати, та не дають?
Постійні нові випадкові знайомства, до яких ставишся скептично: якийсь англієць, італійський князь Караччіолі, німецький художник Шіц, оперний співак, що робить концертне турне Європою?
Ти дійсно хочеш вивчити італійську і зробити нотатки власних вражень від Капрі?
Плануєш похід на сеанс гіпнозу з сусідом по готелю, адвокатом польського походження зі Львова Льовен-герцом?
Тривалий час уникаєш знайомства з польською родиною письменниці й лікаря з Герцеговини, які все одно надибають тебе у найменш очікуваний момент, коли після чергових посиденьок, скинувши з себе одяг, лежатимеш під хвилею?
Тебе приголомшить ця польська письменниця відвертим костюмом і безцеремонністю, мовляв, ви — такий-то, подасть руку й всадиться поряд?
Чому, хіба ти не звик до такої дивної інтимності й до такої близькості статей, що на Капрі прийнятна?
Невже не підтримаєш розпочату цією літературною дамою розмову про її захоплення тобою і твоєю польсь-комовною збіркою, виданою шостого року в Варшаві у видавництві Фелікса Веста, яку вона читала й навіть трохи цитує?
Ти скептично ставишся до такої екзальтації — мовчиш, особливо не реагуєш на прохання від неї послухати її останню річ?
Чи вона тобі не симпатична?
Маршрут твоєї щоденної прогулянки не змінився: вулиця Нуова, Маленький Майдан, вулиця Гогенцол-лерн, вулиця Трагара, Punta Tragara?
Твій організм переповнився ароматами моря і квіток, красою, що забуваєш, що ти—людина, тобто доволі нечисте створіння, і сам собі здаєшся запашною рослиною?
Блукаєш дикими місцями серед скель у стані сонного лінивого напівзабуття?
Захоплює не лише природа, а й місцевий побут, звичаї, свята?
Шиєш собі білий полотняний костюм за незначні кошти, принаймні в Чернігові це було б неможливо здійснити?
А ще — чи щосекунди уявляєш мене поряд і мариш тим, як би піклувався, ділився враженнями, що б показав?
[...]?
Я багну знати відповіді на нескінченність за кількістю своїх питань до тебе, але при цьому небагатослівна (більшість все-таки тримаю при собі), хіба: чи почуваєшся погано тільки ранком і чи не вважаєш це симптомом неврастенії, чи я ще є у твоєму (якомусь) житті???
51
Інформуєш про велику ловлю риби, в якій узяв безпосередню участь — ти не лише глядач, мав можливість відчути себе серйозним (зі значним уловом і якого цікавлять крупні морські екземпляри), най і без особливої активності в діях, рибалкою в команді з десятьох професіоналів, що з ночі на глибину 200—300 сажнів закинули довгий шнур, прив'язавши до нього через кожні два аршини шнурочки з гачками.
Ви вирушили о шостій годині ранку на трьох човнах у відкрите море. Рибалки-професіонали вправно реагували на витягання шнура з води. До цього процесу ти тільки уважно приглядався (обрана тобою точка зору — збоку). Вода така тиха і прозора, що ще глибоко бачив, як срібною плямою пливла жива, але вже на гачку, риба: здебільшого — морські зірки, їжаки, риби-лас-тівки.
Перший серйозний набуток — в'юн, довший за людину в кілька разів і грубий, як дві людські ноги. У воді риба билася, тому хлопці були змушені глушити її залізним гаком і поступово закидати до човна. (Обрана тобою точка зору не змінена.)
Далі команда витягла рибу-чорта: вона червона й подібна до коралу з великими крилами, тобі навіть нагадала Мефістофеля в плащі. Шнур виявився настільки довгим, що десять рибалок тягнули його майже п'ять годин. Зрештою, під кінець він зовсім розірвався: став надмір важким.
Найбільш цінна рибальська знахідка (ти фіксував, бачив реакцію команди) — акула, яку кілька хлопців водночас намагалися забити у воді, бо витягти її живою на човен страшно.
Вони мучилися довго: акула трохи не перевертала човен, б'ючи хвостом, на повну роззявляючи величезну білу пащу з трьома рядами великих зубів, але врешті-решт хлопці змогли її витягти. (Коментуєш: звір, а не риба.) її обв'язали мотузками, добили залізом і прилаштували знаряддям до човна.
Для дітей ти виколупав очі акули, що здалися тобі гральними кульками. І ще одрізав крила од риби-ластів-ки. (Збирав для малих усе, що міг. Принаймні пізнання довколишнього світу може бути й таким.)
Після цих морських мандрів і неперевершених вражень із командою рибалок й ініціатором риболовлі Пєшковим снідали в печері, розслабившись, співали пісень й обговорювали найгостріші моменти унікального риболовного дійства. Потому вирушили на розмірену ловлю риби вудкою, в руках із якою ти змінив свою, вже трохи набридлу, точку зору.
Чесно кажучи, мене до скреготу бісить ця твоя детальна розповідь, ніби призначена для якоїсь вузь-коспеціалізованої періодики, а не мого читання.
Я так болісно реагую на твою неувагу до мене (нащо повідомляти ці ідіотичні речі про аршини шнурочків із гачками й довжину шнурів, коли можна зацілувати мене до смерті й цим обійтися?), у якій істотно потребую, що з жахом розумію, у чому моя невиліковна проблема: я хочу думати (нехай це буде й справжня вигадка), що для тебе є лишень я, будь-де: на острові, в Європі, вдома. Усвідомлюю весь ідіотизм подібного думання, проте злікувати себе не можу.
52
Од суму й нервування багато куриш.
Крім того, багато й непояснювано мовчиш.
Також багато вживаєш недозволеного тобі вина.
Відчуваєш, що я на щось серджусь, проте не розумієш на що: так міцно й надовго тримаю все у собі, не даючи тобі ні крихти доступу до такого емоційного знання.
Щоб не дати наговорити неприємних слів — закриваєш мого ротика довгоочікуваним цілунком. (Це ще одна картинка з наших із тобою щоденних фантазій, для реалізації яких нас немає поряд.)
Так, на цей цілунок я справді дуже довго чекала. (Наші фантазії нескінченні в бажаннях і прагненнях.)
У мене якісь негаразди з серцем. Не повідомити тобі цього не можу. Тому принаймні повідомляю хоч це. Уперта не менше за твого. Тож, ніяких лікарів на найближчі кілька десятиліть. Здається, фізично я й досі молода. Про те, як почуваю себе поза ростом кісток, уже говорила. Так, лише фізично.
Думаєш, чи не відгомін це нашого неспокійного життя? Якщо так, то виниш у цьому себе і не можеш собі такого простити.
Думаю, чи не відгомін це твого серця у моєму? Якщо так, то нікого не винитиму. Звісно, якщо існує подібна метафізика, і взагалі щось таке є реальним.
Від мого болю в грудях відчуваєш біль у собі. Такий у нас ненормальний взаємозв'язок, коли я — твій, а ти — мій (біль).
Щоб хоча б якось притлумити навіженість мого хворого на якусь недугу серця, ще одна твоя невиправна фантазія: цілуєш у хворе місце з любов'ю і повним бажанням допомогти, до того ж посилаєш мені обціловану тобою квітку: цілував її, подумки цілуючи мене.
Питаєш: а чи не допоможуть цілунки на відстані?
Не допоможуть!?
Я ігнорую всі твої ніжності, усвідомлюючи їх можливу для мене приємність, і пропоную поговорити, нехай і в такому форматі — на відстані, про щось дуже важливе.
Кажеш, якщо відчуваю таку потребу, — маю говорити, утім, не встигаю почати розмови, як ти виголошуєш промову перший. Серйозно можеш сказати лише одне: кохаю. У цьому вся твоя програма, вся твоя провина і все виправдання. Не знаєш, чи міг би сказати більше (навіть за бажання). Якщо хочу, то розставання для тебе (і для твоєї хвороби) було б важчим за життя, яке маємо. Проте усі повноваження у прийнятті важливого для нас обох рішення ти надаєш мені. (Мовляв, усе залежатиме від моєї волі.)
Хіба задумуєшся ти над тим, чи потрібні мені такі повноваження?
Потрібні!?
Твоя промова, яку виголошуєш перший, робить із мене м'яку, непридатну до говоріння і клеєння фраз, суміш. Тому я приймаю твоє "кохаю", і більше не пропоную поговорити, лише вкотре прошу берегтися.
(Про мої поради берегтися ти згадуєш лише тоді, коли стає погано.