А ти ж, здавалося, не чужа… А для таких – "Віра від слухання…" А в Назареті навіть Ісуса ніхто не слухав, не зовсім ніхто, але багато сумнівалися, і сталося, як написано, невірні чуда не побачать, і не побачили… Бо недовірою його образили.
— Якою ж то недовірою? Хіба йому не давали служити?
— Давали. Але й уперто повторювали оте твоє "хіба", яке є першим виявом та ознакою недовіри, отже, неповаги…
— Ну добре, веди мене, куди маєш.
— Але я не маю…
Вона ще не встигла більше нічого спитати, як Ангел уже відповів на питання в її очах:
— Ти мене викликала уві сні – хотіла щось подивитися, чи спитати, чи якась біда тебе хвилює?..
— І ти питаєш? І знаєш мої думки, і все питаєш? – обурилася Анна.
— Навіть Ісус питав сліпого, чого той хоче – бо треба було, аби слово було сказане. І тоді "Слово стало плоттю…"
— Ну добре… — спинилася беззбройно. – А хіба ти не знаєш, яка у мене біда? У мене кругом біда…
— Хіба… — відлунням повторив Ангел. – А Слово Боже каже, — продовжував непохитно, — "хто витримає до кінця, той спасеться".
— А де ж той кінець?
— Я ж казав, тебе це може вбити. Лише одному, — звів очі догори, — Господу відомий час, і часи, і пори… У Нього тисяча років – як один день, і один день – як тисяча років…
— Я тисячу не проживу…
— Терпіння – то християнська чеснота, якої багато кому бракує…
— І вони тим часом вибудовують собі палаци за народні гроші!!! Як інші бідують, вони розкошують! Бо не терпиться побути у раю вже на землі!!!
Ангел сумно зітхнув.
— Бачила б ти той рай. Летімо!
І вони полетіли кудись, до жовтих віконечок-очей, які весело моргали з ошатних будинків.
І що вона побачила? Веселі хатки, багаті рум'яні дітки, ласощі, музика, дорогі іграшки… А поодаль, за кілька кварталів – злидні…
— А потім? Через 20-30 років?
Веселі хатки, багаті рум'яні дітки, ласощі, музика, дорогі іграшки… А поодаль, за кілька кварталів – злидні…
Те ж саме…
— Як це? Як це? Так не може бути?
— Може бути і так. Господні шляхи незвідані.
— Але ж вони так і раюють!..
— Ну, по-перше, це ще зовсім не рай… Втім, я показав тобі те, що мав…
— І оце все? – Анна почувалась ошуканою. – Вони ж злочинці, вони ж нечесно! То ж через них інші бідують!..
— А чи справді тільки через них?..
— То ж хіба злодії – не злочинці?
— Хіба… Злочинці…
— Так покарайте ж їх! – вимагала Анна.
— Карати і милувати – лише справа Господня. Ми не можемо…
— Чому? Ви, такі всемогутні Ангели…
— Ми могутні, але не ВСЕмогутні, — чемно поправив її.
— Ну і що ж, є караючі Ангели…
— Я ж казав – тебе це може вбити…
— Ні! Я витримаю. Нічого страшного, я до цього готова. Покажи мені, як вони мучитимуться в пеклі, я навіть радітиму…
— Тому я й казав – тебе це може вбити.
— ?..
— Бо багато з них не мучитимуться в пеклі, і багато вже мучаться, і вже відмучились, і багато помилувані будуть…
— Такого не може бути! Ти не справжній Ангел, бо не маєш совісті, як мені таке кажеш!
Ангел засміявся.
— Дитина ти ще, а начебто доросла жінка. Сідай, розкажу. І почав, як шкільний урок чи лекцію в садочку:
— "Любов… не надимається… не тішиться з неправди… все терпить… все прощає…" Лише правдива Любов знає причину, і причини, і таємне, і заховане, і закапелки, і сподівання, і думки, і обставини. УСІ без винятку! І лише зваживши все, і добрі вчинки, і покаяння (згадай, митник був більше виправданий, ніж фарисей), і милість (бо блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть), і все-все… І чи маєш ти достатньо любові і знання, аби розсудити всіх? І чи не в одній тюрмі садять усіх злочинців – і злодія, і перелюбника, і суддю-самозванця, і бунтівника? Чи не повинен батько любити усіх своїх дітей, хай навіть стали блудними синами? І невідомо, який кінець у кожного, бо лише по смерті можна сказати, чи навіть на цій землі життя щасливим було, навіть не раєм, бо що ти знаєш про рай? Бо чи могла б ти, як люблячий батько, за усіма дивитися і без утоми направляти, аби випростали криві стежки, і потрапили до Нього, до Його Царства? І чи не радіє Він, коли хтось кружку води бідному подасть? І чи не сумує, коли якійсь нерозумній діві забракне оливи? Не те що вона не мала зовсім – просто їй забракло оливи, милосердя до інших, терпіння і прощення, неосудження…
Анна не мала куди подітися від сорому.
— Я ж казав, тебе це може вбити, — знизав плечима Ангел. – Але я розповів тобі тільки те, що мені було дозволено… А зараз – вибачай… Ти отримала свої відповіді…
— Ні, ні!
Ангел знову засміявся.
— А хіба не ти казала, що багаті – причина всіх твоїх бід?
— Не всіх… Та ж не тільки вони… Я просто…
— Тепер, нарешті, ти хочеш знати про свої справи? Мій час, однак, виходить…
— Пробач, пробач, Ангеле! Зачекай, прошу тебе! Хіба ти мені не покажеш зараз, як чудесно вирішаться мої проблеми, аби я не переживала…
— Знову твої "хіба"… Дорога, тебе це може вбити!!!
— Що ти за ангел?!! – не витримала Анна.
Замість відповіді Ангел взяв її попід руку, заспокоюючи. Вони прогулювалися райським садом, що ріс просто на хмарах, і на деревах понад хмарами (і попід хмарами) співали солов'ї дивного голосу, і хоч Анна не бачила їх, все одно була певна, це солов'ї, бо ніхто більше не може так співати, бо вона не чула іншого птаха з таким голосом на землі.
Ангел почав здалеку…
— Дорога Анно, не мені тобі пояснювати, що маєш вічну душу. А душа мусить вірити і надіятися. "Бо без віри догодити Богові не можна." "А віра – то підстава сподіваного, і доказ небаченого". А надія, яка бачить, не є надією, бо, хто що бачить, чому б вірував і надіявся на що? Вірити мусиш, дорогенька, просто вірити і надіятися на Божу ласку! Бо без віри догодити Богові не можна, можна тільки душу загубити! От я й кажу, тебе це може вбити! І тому кажу: просто вір Богові!!!
— А Фома невіруючий?
— Не забувай: він був перший. А після нього, як приклад, Господь сказав: "Блаженний, хто не бачив і увірував". Аж тоді – блаженний, ясно тобі, нарешті?.. І тому я нічого тобі не покажу! І навіть гірше скажу: може, гіпотетично, навіть нічого й не бути, якщо не віритимеш! Тому й казав: тебе це може вбити…
Ні, ні, Анна мусить це переварити. Не так просто… Оце так, просто вірити?
— І чекати світанку, бо ніч – не навіки… І затям: чим швидше станеш на стежку Господню, тим менше заблукаєш… А поки ходи зі мною. Ну все, заспокойся, — і поплескав її по плечі, а вона тицьнулась обличчям у його крило, як колись удома у подушку, і схлипувала, сама не знала чого – бо те нове, що переповнювало її, здавалось, от-от розірве її зсередини…
…Спи, Ганно, спи… Вона ходить ангельськими садами, під небесними солов'ями, і все думає, думає… Думає про те, що ніколи не бачила Господа, і не може Його бачити; і не може Анна чути голос Господній, як ото пророки; і тому вона мусить, мусить вірити… І ще не знає Анна, що найтемніша у її житті ніч ось-ось промине. Вона ще не знає, що зранку її пробудить дружній гурт церковних колядників, і розливистими голосами сповістить: "Христос ся рождає!" Вона ще не бачить, як щедрі торби колядників висипаються на її стіл, являючи купу святкових смаколиків; а тим часом одна жінка з хору розповідає Анні рецепт чудових ліків, що за якихось кілька тижнів зведуть Анну на ноги, і вона забуде про свій біль. Не видно ще Анні маленьких слідів на снігу, що їх швиденько поробили малі племінники, які вбігли до її хати, аби заспівати веселих колядок; і як вона частує малих отими смаколиками з різдвяного столу, бо ж яке то щастя – давати, як маєш що; а за малими і сестра надходить, перепрошує, що не запросила на Свят-вечір, бо одне мале було заслабло – та дяка Богу, за ніч переспалося – і от уже бігає! І не бачить Анна, як от уже в дорозі до неї близька подруга з далекого краю, з гостинцями щедрими; та не сама – з нареченим їде, Ганну на весілля запросити, і забрати з собою, бо є там для Ганни хороша робота, улюблена, і вигідна… А багаті – у них своє життя, того Анні не видно, і не буде видно, бо не потрібно… І не відає ще з тієї далечини Анна, що на новому місці суджений на неї чекає, сам того не підозрюючи… І ще багато чого не видно Анні… Видно лише білим хмарам у височині, що пливуть вони здалеку, з минулого в майбутнє – туди, де минає ніч перед Різдвом… Туди, де Христос рождається… Славімо Його!!!