– Сама ж заробить на приватних заняттях, уп'ятеро більше. Хто хоче, той заплатить!
— Безсовісний! Як сам накрався, то може, й заплатить! – вигукнула якась жінка, що стояла неподалік. – Не всі ж такі мудрі! А як мама вчителька – то має учнів обкрадати, аби приватно репетитору заплатити, так по-вашому? Усе б розпродали, як своє!..
Панок тихенько щез, жіночки ще деякий час жваво обурювалися – та Наум, здавалось, їх не чув. Він не зводив очей з молоденької активної вчительки, що зараз виступала. Вітер легенько куйовдив її волосся, обличчя її порожевіло від емоцій, очі палахкотіли вогнем праведного гніву; тендітна постать її уся напружилася, випросталася, немов прагнула злетіти, дотягнутися до цих німих холодних вікон – і розплавити їх, увірвавшись гарячим полум'ям до їхніх кабінетів, до їхніх сердець...
"Оце жінка!" – подумав він, і раптом, щось згадавши, рвучко сів у машину, ляснув дверцятами – і авто вже за мить щезло на другому кінці вулиці. Ще за якусь мить він проштовхувався крізь натовп, тримаючи в руках величезний оберемок ніжно-рожевих троянд. Наум вручив квіти ошелешеній Олені, яка раптом почервоніла від цього недоречного вияву уваги (до того ж, і в такому несподіваному місці). Тоді уклонився і тихо сказав:
— Мене звати Наум. Ви вразили мене в самісіньке серце. Ось моя візитівка, – і так само тихо пішов. Вірніше, намагався піти. Хтось із юрби радісно заплескав у долоні, та деякі його впізнали і загукали:
— Ось він, ось він бажає перетворити нашу школу на нічний клуб!
— Так, це він, він!
Він намагався поспішно щезнути – та йому не вдалося зробити це настільки швидко, щоб не почути слів, які летіли йому вслід:
— Що, запекло совість?
— І ще вистачило нахабства з'явитися тут, серед чесних людей!
— Чого ж ви утікаєте, пане – може б, послухали, що діточки вам скажуть?
Дорогою його серце вистукувало лише єдиний мотив: "Ось де мати для моїх дітей! Мати, що любитиме дітей..." І до цього додавалося вкрадливе, несміливе: "От би так хто полюбив мене! Дівчино, ти полюби мене!.." Мотор заревів, втративши заглушку – та і це не приглушило, не відволікло його серце, його мозок від співу про Неї. І від цієї миті він був певен, що вона стане його дружиною. І матір'ю його дітей. Їхніх дітей.
І ніщо не вселяло в нього таку певність, як стукіт його серця.
* * *
Цей милий стурбований чоловік з букетом троянд одразу видався їй напрочуд симпатичним... і навіть трохи смішним – через надмірну серйозність обличчя... Та чари швидко розвіялися, коли вона дізналася, що цей чоловік і був саме тим, хто хоче вкрасти її майбутнє. Її і кількох сотень людей, що стояли з нею пліч-о-пліч, за яких вона боролась – як уміла.
Густо почервоніла, присоромлена, Олена побігла геть – аби сховатися від цікавих поглядів, що оточили її зараз надмірною увагою. Тепер ці люди вже не слухали її полум'яних слів – тепер вони просто спостерігали за її реакцією, чекаючи продовження сюжету.
Продовження не було.
Вона весь вечір проплакала у своїй кімнаті, вимкнувши світло.
* * *
Вони таки зустрілися сам на сам.
Він лютував від її нелюбові.
— Я зневажаю тебе! – кричала вона, і в її очах відбивалася ненависть серця. – Невже ти думаєш, що я погоджуся стати твоєю дружиною на таких умовах? Я не торгую своїм коханням!
— В такому разі, о прекрасна дамо, пожертвуйте його на благо любові до тих людей, яких Ви захищаєте – своїх людей. В ім'я любові до них. Я навіть не згадую Вашого батька. Він житиме завдяки моєму коханню до Вас. Але півтисячі людських доль зараз у Ваших руках, пані: подумайте про дітей, матерів, батьків... А коли Ваша ласка – подумайте і про мою грішну душу, яка цілком загине без Вас... І може, у відчаї ще комусь долю зламає... Я дуже не хотів би цього...
— Мерзотнику!.. – тільки спромоглася випалити вона.
* * *
Він дав гроші на ліки.
Вони не брали – та він заплатив лікарям і накупив ліків.
Батька було врятовано.
— Не приписуй собі геройства, ти ж його і загубив – через твою бізнес-угоду батько ледь не вмер, — процідила вона крізь зуби до Наума. – І не сподівайся, батько не дасть згоди на мій шлюб.
— Ти повнолітня, можеш вирішувати сама...
— А я – тим більше...
І тоді він зважився:
— Я подарую школу місту. Більше того: поремонтую, закуплю все необхідне, візьму шефську опіку над нею...
Серце її потепліло.
— Тільки твоєї ноги там не буде відтоді. Моя жона має виховувати наших дітей...
* * *
Жінки впали перед нею на коліна.
— Пожалійте наших дітей!
— Хто ж їх, сиріток, догляне!
— Дітям потрібен батько!
Ілона ходила взад-вперед по залі, ледь звертаючи увагу на прохачок. Її власні гнітючі думи були важчими за той тягар, що принесли ці жінки. Принаймні, для неї.
— На те вони і воїни, щоб гинути в бою, — тихо процідила Ілона. Не дивлячись їм ув очі.
Одна стара жінка, що перед тим принишкло стояла в куточку, пришкандибала, опираючись на ціпок, стала впритул до Ілони.
— Таким воїном може колись стати твій син. І ти плакатимеш на його могилі. Тоді пізнаєш, що таке сльози матері.
— Ви не можете наказувати мені, не смієте! Забрати їх! – гукнула до охорони.
Та стара встигла гукнути на прощання:
— Загинуть вони – біль наших материнських і сирітських сердець пектиме твоє серце, Ілоно!
— Замовкніть!
— Ти можеш убити нас усіх – але що може принцеса без власного народу!
"Що вони собі дозволяють... Я ж королівна – а вони ведуть себе, як із дівчиськом!" – обурювались її думки. Та серце чомусь не слухало.
Німий біль розпуки спотворив прекрасне обличчя Ілони.
Вона вперше проплакала всю ніч.
* * *
Старенька доглядальниця намагалася втішити її.
— Ніхто не може, ніхто не сміє наказувати Вам, принцесо – але таке життя. Хіба хто з нас, жінок, виходить заміж із кохання? Королі укладають союзи, угоди – хіба ж Вам не відомо?
— Тоді я стану простолюдинкою! І вийду заміж тільки тоді, як покохаю!
— Простолюдинки виходять заміж за тих, кому дозволять їм пани. А якщо не дозволять – терпи і змирись.
— А вільні?..
— А вільні дівчата виходять заміж за тих, кого насудять їм батьки. А не за тих, кого самі виберуть... І взагалі, шлюб укладають двоє – а краще від того багатьом. Так укладають шлюби...
* * *
Не так любила власний народ Ілона, як боялась людського прокляття. Душич обіцяв спалити довколишні села, а батька та всіх його воїнів, що ще були живі, повбивати. На його боці були всі вороги короля – значно більше, ніж дві сотні...
* * *
Шлюби традиційно укладали заради миру.
* * *
І вона пішла на цю жертву.
Жертву, що коштувала їй власного кривавіючого серця...
* * *
У них народився син.
— Якщо ти покинеш мене – заберу нашу дитину і скажу їй, що рідна мати її покинула. І ще багато хто постраждає від мого горя...
— Ми покинемо тебе разом! – плакала вона. – І не грозися...
— Не вдасться... Навіть якби ти мене покинула – я б не силував тебе; проте у мене вистачило б сил і влади, аби повернути дитину.
— Тоді я виховаю нашу дитину так, що вона ненавидітиме тебе...
— Ти не посмієш... не зможеш...
* * *
— Незважаючи на погрози, Ілона захищала фортецю від Душича. Він все ще тримав короля заручником, сподівався до останнього на шлюб із нею. Якби він убив короля – дороги назад не було б. Ілона це теж розуміла. І тому забезпечила оборону фортеці. Вони заманювали ворогів у вузькі коридори, а там поливали воїнів згори розпеченою смолою – і вони гинули у страшних муках... Пекло часто починається на землі – чи не так, юначе?
Так, екскурсовод має рацію. Навіть сам не здогадується, наскільки...
* * *
Мене чомусь постійно нудило у замку. У роті вчувався кислий присмак чогось знайомого... Крові – майнула думка. Але ж мої ясна ніколи не кровоточили раніше. У голові паморочилося, похмурі думки сновигали туди-сюди... Чи то історія наступала на нащадків, чи то були далекі болючі спогади дитинства – мені чомусь було незатишно в цьому бастіоні, що став могилою для багатьох... Здавалося, я відчув гіркий присмак горя – неначе чужі прокляття сновигали, витаючи, навколо моєї голови...
А виявляється – не так уже й солодко ліпити її, принцесу Ілону...
* * *
Вона зневажала його. І відкрито заявляла йому в очі:
— Твоє багатство неправедне. Воно нажите грабунками мого народу.
— Не все так просто... – ухильно відповідав він.
— Просто? А просто – порушувати закони?
— Закони? Чиї? А хіба ті закони, що ти обстоюєш, насправді захищають народ? І хіба ті, хто мали б за нього дбати, живуть за законом? Закон для простолюдинів один, а для сильних світу цього – інший? Ти думаєш, за твоєю спиною мало хто порушує ваш людський закон? – зневажливо спльовував він.
— А Божі закони? Ти Божі закони – хіба не порушив? Хіба твоє багатство не є неправедно нажитим?
— А де ти бачила праведно нажите багатство? "Багатством неправедним здобувайте собі друзів на небесах".
— І ти здобуваєш?
— А ти мене судиш? "Не судіть, і не будете осуджені," – каже твій Бог, законами якого ти керуєшся? – "А хто без гріха, нехай перший кине камінь." Не закидай мене камінням, люба – я-бо тобі ще знадоблюсь...
— Мені бракує такої впевненості, — відповідала вона.
А він незмінно повторював:
— Так, я грішний чоловік. Але якби Вас, пані, не було зі мною – був би грішним без надії. І числу гріхів моїх не було б ліку, і хтозна, скільки б людей постраждало від моїх гріхів... Але ти зі мною, ти відрада очей моїх – хоча й гніваєшся на мене; і багато хто спатиме без тривог, бо я не примножуватиму їх – бо ти зі мною...
А її серце тривожно вистукувало, звертаючись невідомо до кого: "Що тільки людина посіє – те саме й пожне..."
* * *
Вона була ще така молода та гарна...
Коли помирала мама – мене не було поруч. Ті кілька годин...
Ті кілька годин я за дорученням батька снував по місту його машиною, зриваючи під покровом ночі листівки, що ними конкуренти мера позаклеювали всі стовпи та тумби. А водій батька чекав на мене в машині... Так багаторічна дружба і співпраця батька з мером обернулася жорстоко проти мене...
Я приїхав – і було вже надто пізно...
— Вона не встигла сказати мені останні слова! – кричав я на батька.
— Я не знав, що вона помре вже... – бурмотів батько.
— Вона була при свідомості, так? Вона говорила з тобою? Вона кликала, кликала мене! – стукотів я кулаками по його бездоганно скроєному піджаку.
Він мовчав.
Після того замкнувся від нього і я.
На довгі роки...
Я був певен, вона хотіла сказати мені щось важливе.
І ніхто, крім неї, не міг мені зарадити...
* * *
Мені здається, я знаю, на кого буде схожа принцеса Ілона.