І зачинив двері…
…А ще за іншими дверима його напоєно солодким трунком, і він не пам'ятав себе, на якому світі знаходиться, і йому хотілося ще і ще солодкого трунку, і він уже навіть подумав, що ось воно, ондечки воно, що саме тут — його щастя, і нічиє інше; і не треба йому іншого щастя, бо він саме тут ним повіку упиватиметься… Та якось удосвіта, коли вранішнє сонце того світу засвітило йому в очі, раптом стало йому так тоскно та важко на серці, що він зіп'явся на ноги — і тікав, тікав світ за очі, до виходу — та дверей не міг знайти, бо заросли двері в'юнкою лозою, і він рвав її, і дряпав нігтями стіни — аж поки не стер до крові пальці, і молив Всевишнього, аби відчинив йому, аби випустив його на волю, з цієї отруєної золотої клітки… А коли таки вирвався, то ще довго снилися йому чіпкі примари, що присмоктуються, аби пити його кров, аби не відпустити його…
І багато ще різних дверей траплялися йому — та він ніяк не міг знайти своє щастя… І одчаявся врешті, бо не лишилося більше дверей на острові, які він не відкривав.
"І що це? Що це? Невже немає більше дверей для мене, що ведуть до щастя?" — гірко перебирав важкі думи, як старий немічний рибалка ворушить ветхий невід.
Йому здавалося тепер, що рожевий лелека обманув його. Немає на світі дверей, які ведуть до щастя. Він уже всі повідчиняв, і всюди він уже бував. Невже не розпізнав Єдиних, і своє щастя виронив у небуття? А може, він і не тримав його в руках?
І він сів і почав згадувати. Намагався пригадати, у якому світі засвітило йому щастя. І пригадалась йому весна, і сакури квітучі, і пташки, що щебетали над тихим озером — та змії під ногами все зіпсували в тому світі… Він утікав від змій, бо бридив їх, боявся. А потім згадував те місце… Якби ж не змії… І що б тоді? Із ким він розділив би радість? Бо чим те місце краще від цього острова?
Згадалося іще — печера, а там — книжки, книжки… А міг би він життя наукам присвятити? Ні, він — не зміг би, не все життя. Це не для нього щастя, чиєсь, чуже…
І ще, і ще, так пригадав він…
І що, дверей немає більше?
Тоді згадав він про пір'їну.
Пір'їна попливла… І небеса зажевріли знову, як колись… У них роз'явився рожевий лелека.
— Ти кликав мене, друже? Чому тінь смутку оповила твоє обличчя?
Чоловік мовчав, бо йому стало якось лячно — боявся, що не добере потрібних слів до того, як птах відлетить… Уже навіки…
— Мовчиш? — зрозумів птах. — Значить, не знайшов-таки свого щастя?
— Немає більше дверей…
— Ще одні.
— Де?..
— А подивись пильніше!.. — і рожеве зарево від пір'я птаха освітило печеру.
З-під моху, у темному закутку печери, червоніло.
Він узявся здирати руками мох. Так і є!
Потім раптом зупинився злякано…
— Чому ти думаєш, лелеко, що ці двері — таки не обман? А раптом там на мене чигає біда, небезпека — яку я не зможу подолати вже ніколи?
— А як дізнаєшся, коли не спробуєш?
— А може, мені краще сидіти і згадувати всі двері мого життя, які я, можливо, недооцінив?..
— Так до кінця життя і згадуватимеш, не спробувавши свого щастя наостанок?
— Я боюсь…
— Вітаю! — сказав Птах. — Ти знайшов мужність признатися мені у своїх страхах. Так, одначе, хто ж переможе: страх чи ти? Згадай-но, я тільки що сказав, ти знайшов у собі мужність подолати страх, який сковував твої вуста. А тепер лишається тільки подолати страх, що сковує твої руки. До дії!
І лелека злетів у небеса.
А чоловік натиснув плечем на двері.
І нічого не сталося.
Двері не зрушили з місця.
Він шкрябав, тягнув і пхав — та двері, здавалося, приросли до скелі за всі ці роки…
Він знесилено сів…
Пір'їна все ще пливла по воді, а слід Птаха вже розтанув у небі.
Чоловік придивився до хвиль — і йому здалося, що пір'їна летить за ними, немовби виписуючи якісь осмислені рухи. Вона писала:
"Хто стукає, тому відкриють!" — прочитав він.
— Так, так, я зроблю це! Дякую! — закричав навздогін Птахові, що давно зник у небесній сині.
Так, так, він постукає у ці невідомі двері — і стріне свою Долю, якою б вона не була, і прийме своє особливе щастя як Дар Небес, не знаючи наперед, яким буде цей Дар — та він прийме, прийме його…
І він постукав. Тихо, а потім усе сильніше, все гучніше! — і відлуння його стукоту розлилося по острову.
— Людина! Людина! Він там є! — вигукнули за стіною.
І дужі руки його братів здвигнули уламок скелі — останню браму — і побачив він за нею Сонце,
що освітлювало берег його острова,
біля якого стояв корабель,
що приплив із далекої
Великої землі блакитних скель.
І його підійняли дужі руки,
І передавали
мов дорогоцінний скарб,
далі, по берегу.
І коли поставили на землю — постав перед ним сивочолий старець, що якраз спустився з корабля.
— О син мій улюблений! — і старий чоловік розплакався, обійнявши його. — Я думав, що син мій мертвий — аж ось він живий. Я думав, що він загублений — аж ось він знайшовся! Багато років ми зводили руки до Неба, благали про твоє повернення! І надія наша не вгасала, хоча ніхто не йняв нам віри! Аж ось Небо явило нам свою милість, бо ми віднайшли тебе!
І він згадав усе. Згадав і батька свого, і матір свою, і домівку свою… Згадав братів своїх і сестер своїх, яких він покинув колись, давно-давно — бо заявив, що вирушає на пошуки власного Щастя… Згадав і про те, як буря розбила його човен, і хвилі викинули його на берег цього безлюдного острова.
І він кинувся в обійми батькові, і заплакав, і сльози котилися по його обличчю — та він не крився, і навіть не витирав їх — бо судилося Вітру осушити його сльози.
— Я дякую Богові, що знайшов вас і згадав усе, — сказав чоловік. — І дякую Богові, що показав мені багато дверей, і я мав із чого вибирати, бо пізнав добро і зло, і чим вони різняться… І я дякую Богові, — продовжував він, — що це були саме найостанніші двері, за якими я вас віднайшов — бо інакше я б, може, ще сумнівався — а раптом знайдуться якісь кращі, і раптом є ще якесь краще щастя, яке я випустив, яке я не пізнав, і воно чекає на мене? Та тепер я щасливий, і шлях мій тернистий — пройдений…
Вони вирушили в путь до рідної домівки, і скоро віднайшли її.
Та той острів так і не став безлюдним. Бо час від часу до нього припливав хтось із Великої землі, коли відчував, що йому потрібно віднайти шлях до свого щастя. І кожен шукав свої Двері, і багато хто знаходив…