"Яка з мене користь? І що я кому роблю доброго?" – допитував себе він, намагаючись знайти відповідь у глибинах власної душі. "Дітей забавляти?.."
Діти оточували його ґелґотливою зграйкою, коли він награвав пташиних пісень. Він просто грав – і радів з того, не надто замислюючись над тим, що мають інші люди від його "забавок". Глядіти дітей? Як його матір, як жінки? Ні, він не зумів би... Але одне спробував він... Можливо, хай би ще хтось тішився з його скарбів... І він ліпив пташку за пташкою, і дарував їх дітям. Діти підлітали до нього галасливими купками – і розсипалися, заледве отримавши заповітний гостинець. Зусібіч розліталися псевдо-пташині переливи, і вся округа сповнювалася тріумфуючим щебетом, так що навіть пернаті мешканці змовкали у здивуванні. "Можливо, у цьому сенс служіння людям," – тихо міркував він, споглядаючи бурхливу дитячу радість.
Та з часом його подарунки стали буденністю, яку всі сприймали як належне. Діти покидали окарини, захопившись новими модними забавками, і вони лежали скинуті у далекий закуток дитячої скрині, подекуди надщерблені, подекуди розтрощені під вагою нових іграшкових фаворитів, усіма забуті. Лише подекуди можна було чути заповітне "ку-ку!" чи "фіть-фіть!"...
— Та набрид уже своїми куфітьками! – роздратовано лаялися сусіди. — Хоч би якимось ремеслом справжнім зайнявся, чи що! А то виховала мати перерослого неробу!
Гірко було бачити йому, як по очах його земної матері котилися сльози. Він закушував губу, аж до кислуватого металевого присмаку, відчуваючи, що ненавидить їх, ненавидить себе, ненавидить... І боявся власної ненависті.
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
І якось один добрий чоловік, що проїжджав здалеку, попросив у нього продати кілька таких пташок для його дітей.
— Так чому ж купувати? Я вам і так дам! – щиро здивувався ангел.
— Кожна праця варта своєї нагороди. Ти вклав свою працю – маєш і чимось матері хоча б допомогти...
Дивно-чудно було йому прийняти ті гроші, гроші за те, що він і працею не вважав – нагородою.
— А чому б тобі взагалі не зайнятись цим по-дорослому, — цілком серйозно міркував чоловік.
— Так усі ж уже набавились. Ніхто не хоче моїх пташок!
— Це тут тільки, сусіди. Поїхати б далі, аж до великого міста – усі б раділи придбати таку диковинку. Та там не лише діти – навіть дорослі є, що бавилися б твоїми інструментами. Правду кажу, хлопче – заробиш собі сякий-такий статок на своїх забавках...
Порада чужинця змусила юнака замислитися. Можливо, в цьому буде з нього якась користь – принаймні для матері – бо батька вони вже поховали...
І він поїхав до великого міста, і продавав там свої іграшки. І вже, звикнувши до всього, не боявся, що улюблені його пташата десь покоїтимуться на дні старої скрині, а потім їх черепки білітимуть на смітниках... Принаймні, він матиме свою нагороду...
Чужинець сказав правду, і забавки його стали приносити сякі-такі гроші... І захопившись, він уже осів у місті, знайшов собі тимчасове помешкання з майстернею, де ліпив своїх глиняних пташат, а потім продавав їх, виходячи на ринок... А потім дехто з зацікавлених і так забігав до нього, купуючи "сувеніри" просто на місці, ледь не гарячими з печі... Час від часу він заїжджав додому, віддати матері гроші...
А якось, приїхавши отак, застав лише сіру пустку.
— Поховали твою матір. Не діждала сина, — кивали головами до нього, дорікаючи.
— Чому ніхто не сказав?..
— Раптово померла. Сусіди не знали, де ти був. Не знайшли тебе на торговиці. Не відали, де твоє помешкання. Не мали кого спитати...
Не встиг. Не встиг спитати. Не встиг сказати... Не було вже для нього ні розради, ні поради. Не було до кого поспішати. Не було рідної душі... Не було вороття назад – бо час і життя не повернеш своєю волею... Не було радості, не було майбутнього...
Гірко було йому працювати. Гірко-солоно. Навіть діти, що приходили купувати його пташок за руку з матір'ю, здавались йому тепер безсовісними та невдячними. Бо не вміли, не досить уміли чи хотіли чи могли цінувати ту найдорожчу, що мали – матір... І він, навіть не цілком осмислюючи абсурдність причини чи відсутність такої взагалі, підсвідомо відчував неприязнь до них – бо вони мали рідну душу, яку він втратив... Він їм заздрив, ненавидячи за це їх і себе...
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
— Та досить уже бути перерослою дитиною. Ти цілком дорослий чоловік – створи власну сім'ю, одружись! – радили йому старенькі сусіди, які на власному досвіді скуштували гірко-солоний смак самоти. – Знайди собі пару, не вік же за матір'ю побиватися...
— Нерозумні, — причитав собі він. – Ця рана зарубцюється. Та рубець кривавітиме, бо ніхто у світі не замінить рідну матір, до лона якої я потрапив із... – і зірка зблиснула перед очима. Спалахнула і згасла. Незримий спогад, щемно-тужливий, осяяв його серце. Здалеку линуло ностальгійне відлуння його думок. Прозоре повітря розбивав дужий щирий голос, що затягував серцекрайну пісню:
— "...відкрий свої очі у світлі далеких зірок... Там дивляться з темних небес загиблі..."
"...згадай, згадай, хто ти!" – вигукувало серце янгола.
І завмерло зневірено. Він не почув.
...Жіноча стать таки виявлялась часами небайдужою йому. Запашні юнки чарували його своєю дивовижною несхожістю, своєю особливістю. Він насолоджувався спогляданням їхньої привабливості, але то була радше естетична насолода, яка не поглинала його єства, не торкала струн його душі. Можливо, не знайшлась іще та, яка підібрала би потрібні ноти та акорди, здатні розбудити в ньому прагнення залишитися з нею довіку – і не відпускаючи ні на мить... А може, якимсь напівсвідомим слухом відчував тривожні струни янгольської душі, що посилала в ефір хвилі пульсуючих слів: "... І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок... І засмутився Господь у серці своїм... А в Царстві небесному не одружуються і не виходять заміж... а як янголи... І знайшов я річ гіршу від смерті – то жінку, бо пастка вона, її ж серце – тенета, а руки її – то кайдани!.. Хто добрий у Бога – врятований буде від неї, а грішного схопить вона..." Ці розшарпані буйними вітрами його душі уривки таки долинали до нього, і він часами сахався жінок, як горгон чи русалок – чарівливих створінь, що манили його і вабили, заманюючи в сіті – окови – узи...
Насправді він боявся їх – цих красунь, що посміхалися до нього – насміхалися над ним, що був не такий дужий і плечистий, як його ровесники... Не такий високо-впевнений... не такий мужній... не такий грубий та вульгарний... Ні, ні, він не піддасться оманливим шлейфам спокуси... не віддасть себе на поталу... бо йому уготовано стати Ан... І він продовжував гнати самотність, хоча давно був опутаний нею...
— ...І що це за життя? – волав ангел у його серці. – І на що таке життя? – стогнав ангел у його серці. – Де твоє розп'яття і воскресіння? Де подвиги задля спасіння людства? Де героїчні вчинки? Де зцілення сліпих, кривих і біснуватих? Де, зрештою, полум'яні проповіді? Нікчемне, нікчемне життя! – причитав ангел. І нарікаючи так, ще більше примножував гріхи людини, з якою розділяв тіло. Розділяв серце. Розділяв душу. І чим несказанно тішив спокусника, який таким чином міцнів і зростав на силі.
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
Якось до нього підійшло двоє пристойного вигляду панків.
— Вельмишановний Майстре! – почали вони, і серце його аж підстрибнуло з радості. Його визнали!
Його попросили стати почесним членом благодійного фонду для знедолених дітей. А для цього стати спонсором. Дарувати вироби. Своїх птахів. І звичайно, жертвувати гроші.
Жертвувати гроші виявилося легше, ніж дарувати птахів.
Він не мав для кого жити, для кого заробляти – батьків уже не мав. Дружини і дітей іще не мав. А може, і не матиме ніколи. Ніколи... Холодом нічної мари віяло від цього безвірного прогнозу. Втім, він не мав кому віддавати свої на дещицю більші від мізерного прибутки. А йому самому і дещиці було забагато – звик вдовольнятися малим, жив аскетично: гостей не приймав, скромно вдягався, та і сам ледь що їв – аби лишень дихати. То й росла та купка з назбираних дещиць, мріючи про міну, плату та трату – бо про що іще можуть мріяти гроші? І оминали його дівчата, не відаючи про ці заощаджені купки, про ці гроші – не відаючи про ангела, що жив у ньому...
Таким чином він, став почесним членом благодійного фонду. Він дарував гроші.