А тому він постійно "пресував" та підганяв столярів, які не виконували норми, внаслідок чого вже кілька членів бригади за останні пів року "зійшли з дистанції" й потрапили або в санчастину, або на той світ.
Мало того, Туйгунов категорично не сприймав нічого нового та боявся найменших змін звичного перебігу подій. Навіть роботу, "сидячи на верстаку", яку вперше застосував Петя для економії сил, він зустрів "багнетами". І лише одностайна підтримка інших п'яти членів бригади, котрі встигли за відсутності башкира випробувати таку техніку й оцінити її достоїнства, схилила Усмана до того, аби дозволити подібний варіант виконання робочих операцій.
Після закінчення довбання Петя взявся випилювати шип. Під час роботи молодик звернув увагу, що на двох сусідніх верстаках колеги роблять те саме: ті ж рухи пилкою в тих же місцях заготовок.
"А чому б не поєднати однакові трудові операції з виготовлення деталей, проводячи їх із блоками по кілька штук? – спала на думку Петрові, як йому здавалося, цікава ідея. – Тоді, наприклад, за один рух пилки одна людина зможе обробляти одразу п'ять-сім, а іноді й десять заготовок. Продуктивність праці підвищиться, а відтак, буде легше виконати план!"
Під час подальшої роботи цей задум постійно переслідував хлопця. Молодий чоловік і так, і сяк прикидав можливість його застосування на практиці.
"А що? – міркував він: – Зазвичай всі столяри виготовляють якийсь один вид продукції – замовлення фронту – ящики для снарядів, гранат або патронів, щити, піддони, табуретки, тапчани або інші актуальні на даний момент столярні вироби. В принципі, всі до одного ріжуть ідентичні заготовки, роблять однакові пази, вушка, гребені, так само випилюють шипи, стругають, шліфують, забивають цвяхи..."
Петро став придивлятися до виконання однієї й тієї ж роботи різними людьми. Виявилося, що кожен майструє той самий виріб трохи не так, як інші, по-своєму, застосовуючи наявні у нього вміння та навички. Деякі просто, як кухар із картоплею, розправляються з вушками, але гальмуються на виготовленні шипів. А в інших все виходить із точністю до навпаки. В кінці зміни хлопцеві вже стало очевидно, що для кожної операції можна вибрати найвдаліші та найефективніші прийоми обробки дерева, а потім у виробництві всім застосовувати саме їх.
Робочий день закінчився, однак весь вільний час, ба навіть лежачи на нарах перед сном, Петро розмірковував про свої раціоналізаторські пропозиції. В підсумку він дійшов висновку, що задумані ним удосконалення щодо роботи з блоками заготовок, а також щодо застосування всіма столярами найефективніших прийомів праці, цілком можуть бути запроваджені; потрібно лише ретельно обміркувати деталі.
Наступного ранку Петя, окрилений бажанням упровадити свої пропозиції в життя, прийшов на робоче місце раніше. Він сподівався до початку зміни переговорити на цю тему з Туйгуновим. Поступово до столярки стали прибувати й інші члени колективу. Вони взялися упорядковувати свої робочі місця, готуючи їх до майбутнього трудового дня. А ось Усман, як на зло, ніяк не приходив. Нарешті за кілька хвилин до початку роботи з'явився бригадир. Петро одразу ж підійшов до нього.
– Послухай, Усмане, – звернувся він до начальника, як було прийнято, на ім'я, – у мене є пропозиції щодо вдосконалення роботи нашої бригади. Я вважаю, що виготовляти деталі можна було б швидше, поєднуючи однакові заготовки кількох столярів у блоки та обробляючи їх одночасно.
Петя мимохіть звернув увагу на реакцію шефа. Щиро кажучи, такого він не очікував. Вузькі очі Туйгунова спочатку ще більше звузилися, а потім почали викочуватися з орбіт, страшенно наливаючись кров'ю.
– Ти що ж, сосунок, став великим столяром? – при цих словах зазвичай ледве помітний башкирський акцент немолодого мужика раптом настільки посилився, що Петро ледве розбирав слова. – Вирішив, що краще за мене тямиш в організації праці?!
– Я тільки хотів зробити нашу роботу результативнішою, – ледве встиг промимрити приголомшений хлопець.
– Мітиш на моє місце?! Він вважає! Та хто ти такий, щоб вважати?! – скипів Усман. – Та ти ворог народу, а тут – без року не тиждень! Здумав качати права!.. Попрацюй з моє – тоді будеш вимудровувати! Іди трудись і не лізь не в свою справу! – заволав бригадир, бризкаючи слиною.
Незаслужений прочухан викликав у Петі вкрай неприємне відчуття. Було прикро, хотілося мерщій забратися звідси кудись світ за очі. Тому переляканий хлопець ретирувався та попрямував до свого верстака.
Тим часом Усман знову й знову гарячково намагався знайти вагоміші причини відмови від пропозицій Петра, але не знаходячи їх, злився ще більше.
Нарешті він знайшов таку причину; його обличчя просяяло.
– А як, скажіть на милість, я маю контролювати кількість продукції, виробленої кожним ув'язненим, якщо в блоках будуть спільні для всіх заготовки?! – верескливим голосом крикнув бригадир, не звертаючись ні до кого конкретно.
Присутні відреагували на це зауваження ще більшим заглибленням у процес підготовки до роботи.
Але на цьому інцидент не було вичерпано. Увесь день Туйгунов ніяк не міг заспокоїтись. Йому все здавалося, що своїм ранковим вчинком Петро хотів показати членам колективу його, Усмана, неспроможність, як бригадира.
"Дочекався, коли всі зібралися – і на тобі – виклав рацпропозицію! Ось, мовляв, дивіться, що я можу, як переживаю за бригаду! – сам себе накручував башкир. – Ні, так просто мене не візьмеш! Кишка тонка!"
Він так розхвилювався, що навіть рутинна робота валилася у нього з рук. Єдине, що у бригадира виходило робити з усе зростаючим завзяттям, – так це множити причіпки до Петіної праці. Наприкінці зміни, коли столяри здавали виготовлену продукцію, Усман особливо прискіпливо взявся оглядати виготовлені Петром ящики для снарядів.
– Погано відшліфовані – доробляй, щоб не було жодної зазубринки, – відрізав він, не знайшовши жодних істотних дефектів: – Наші воїни не повинні ранити собі руки через твої лінощі.
Петро мовчки пішов виконувати вказівку начальника.
"Ти дивись, командир знайшовся! – про себе жовчно посміхнувся Усман, поглядаючи услід хлопцеві. – Ми ще побачимо, наскільки швидко ти сам працюватимеш, коли тебе промацає "за тут" Мойша Кідман".
Бригадир зібрав папери з верстака, пішов до своєї каптерки. Він відімкнув невелику металеву шафку, дістав звідти пляшку горілки.
– Потрібно розпити її з Мойшею, – промовив Усман, ласкаво розглядаючи півлітру, – він любить трохи розслабитися після важкого трудового дня.
Чоловік уявив "шкідливу" роботу особіста й посміхнувся.
"Обов'язково між іншим закину Кідманові вудочку про "потенційного цінного сексота" Шаблю, а далі – справа техніки", – підсумував бригадир столярів і зачинив двері каптерки.
Похоронна команда
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
Дорога до колгоспу "Могутня" на ділі виявилася вельми нелегкою. Виїхавши рано-вранці, члени комісії під'їжджали до села, в якому розташовувалася колгоспна контора, тільки надвечір. По дорозі час від часу доводилося злазити з підводи і всім разом допомагати коневі долати земляне місиво калюж.
Сонце вже почало хилитися до горизонту, коли мандрівники побачили акуратні ряди будиночків, котрі вишикувалися в улоговині. Здалеку, з гірки село нагадувало викладеного на оселедницю смаженого коропа, розрізаного на порційні шматки умілими руками кухаря. Здавалося, що паралельні вулички, які розділяли поселення на сегменти та йшли упоперек "рибини", проходили строго між її ребрами.
– Ну, дякувати Богу, добралися! – випалив зраділий Дем'ян.
– Добралися-то добралися, – критично зауважив Данило, – проте час уже неробочий, а нам треба завидна хоча би знайти голову колгоспу.
– Треба б запитати людей, втім щось нікого не видно, – розгублено пробурмотів конюх; потім подумав і відпустив повід.
Все життя займаючись кіньми, він довіряв їх чуттю, мабуть, більше, ніж людям. Особливо охоче Кузьма покладався на цих тварин, коли не знав, що робити. Ось і зараз, позбавлений людської опіки, Гнідий повільно, але впевнено потяг воза правіше від розвилки, не заїжджаючи в селище, а переміщаючись по височині ніби вздовж "хребта" уявного коропа.
– А й справді, село ніби вимерло, – пробубнів собі під ніс Величко, вдивляючись у хатки, які розкинулися зліва в низині.
Ніхто не відповів, не підтримав та не став заперечувати очевидне; у всіх на душі були ті ж таки тривожні почуття.
Їхали неквапливо. Вже тричі Гнідий проігнорував чергові повороти, вперто тягнучи віз по прямій. Коли минули майже пів села, нетерплячий Дем'ян почав відчайдушно смикатися на лавці, готовий будь-якої миті вибухнути прокльонами як відносно коня, так і його господаря за те, що останній проявив м'якотілість, а відтак пішов у тварини на повідку.
Але тут кінь раптом пожвавішав, тихенько заіржав та рішуче повернув ліворуч. Кроки його стали впевненішими і швидшими. Здавалося, він знає, куди йде. Заінтригований зміною поведінки Гнідого, Величко вирішив зачекати з гнівною тирадою.
– Дивіться, підвода! – прокричав Данило, побачивши попереду праворуч якесь дійство.
Кузьма кинувся до віжків, бажаючи спрямувати коня в потрібний бік, однак Гнідий і без нього вже йшов туди. За десяток кроків до підводи, котра стояла на дорозі, він зупинився. Почулося іржання й пирхання коней, що зустрілися: вони обмінювались інформацією на своїй, незрозумілій людям, мові.
Члени комісії зістрибнули на землю, після чого, по дорозі до чужої підводи, взялися розминати затеклі ноги. Але підійшовши ближче, чоловіки остовпіли: підвода була заповнена трупами. Тіла лежали в купі. Скільки їх було, відразу визначити не виходило: може сім, а може дев'ять...
Не в силах відірвати погляду від жахливого видовища, Данило проковтнув слину, а потім якось мимоволі увійшов у ступор. Тільки через пару хвилин він почав оговтуватися від першого шоку та повертатися до реальності. Страшенно пересохло в роті... Чоловік смикнувся до своєї сумки, де лежала фляга з водою, проте до ніг ніби приробили гирі. Втративши рівновагу, Данило машинально спробував ухопитися за край підводи, однак схибив і схопився за звисаючу руку мерця.