Українці виступили скромно, але успіх мали повний. Твори П. Тичини справили просто колосальне враження, не дивлячись на те, що автор за своєю надмірною скромністю сам не насмілився виступити і їх читав один з артистів "Молодого театру". Глибоке і симпатичне враження справило читання своїх творів іншими поетами, з яких особливо сподобався всім В. Ярошенко.
Після того "вечора" настрій серед "емісарів" раптово змінився, змінилося також відношення "лівих", ніяково почували себе ті, що мавпували їх, і так "музагетці" стали до деякої міри "модними".
"Спілка" ще впорядкувала декілька прилюдних диспутів на такі теми, як "Мистецтво національне" і "Мистецтво світове", організувала прилюдний "Турнір поетів", на якому переможцем став "музагетець" В. Ярошенко, і так звернула на себе увагу офіційних "емісарів мистецтва", які стали звертатися до "Спілки" з пропозиціями спільної праці в урядових культурницьких інституціях, де перед тим позасідали різного роду "пролетарські письменники", імена яких так добре були нам відомі зі шпальт "Чортових перечниць" та "Чортових мельниць", якими засипався київський брук в часи Скоропадського.
Для обговорення й вияснення деталей співпраці в урядових інституціях своїх членів "Спілкою" були визначені окремі представники, яким дано наказ особливо боронити право "Спілки" на відкликання свого члена з якої б то не було інституції, якщо він буде потрібний для самої "Спілки". Таким чином гадалося забезпечити себе від уся ких "несподіванок", яких у ті часи було більше, ніж само го діла.
В час цих "переговорів" "Спілка" відкрила для селян та робітників свою "Майстерню мистецького слова", працю в якій взяли на себе "музагетці", "бяліковці" та група російських поетів-письменників на чолі з Еренбурґом, чим зводилася нанівець "праця" офіційних "пролеткультів".
Це, властиво, примусило "емісарів мистецтва" піти на деякі уступки на користь "Спілки" і разом з тим звернутися просто до літературно-мистецьких товариств з пропозиціями "товариського співробітництва".
Таким чином, культуртрегерство до деякої міри було паралізоване і до діла приступили свідомі свого чину люде. Штати урядових культурницьких інституцій були значно переформовані, поділ на секції став обов'язковим, засоби для праці секцій складалися з норми пропорціональності, і скоро стало так, що українські секції майже у всіх комітетах "Відділу мистецтв", а також у всіх відділах "Всевидату" стали головними і найбільш творчими. Останнє було настільки очевидним, що декому з офіційних осіб видалося підозрілим, і вони стали домагатися того, щоби на чолі кожного відділу чи секції обов'язково став комуніст. Завдяки тому, що такі "комуністичні голови" справді були голови, праця від того не тільки що не гальмувалася, а ще збільшувалася. І хто знає, чи не був то найкращий момент для справжньої культурної праці на користь українського народу? Тільки, на жаль великий, цього моменту не відчула більшість нашого товариства (а втім, і я), через що саме стали свідками сучасного безголов'я... Перша спроба культурної "федерації" у Києві під маркою "Проф. спілки мистців слова", безумовно, дала і могла б дати незрівнянно більше, якби ми не вірили у свої мрії і не озиралися б на Кам'янець, де в той час ускладнювалася нова хвороба під нечуваною назвою "націоналюс апендецітус"...
Люди, що тоді бралися за працю у Києві, як, наприклад, Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Іван Ливень і багато інших, варті були того, щоб їм вірити, але... але тепер можна лише згадувати їх, бо більшість із них уже загинули і то з вини нашої нерішучості...
Змагаючись за своє право і здобуваючи його, не вміли зберегти його...
IV. "Мистецтво"
Доказом можливості спільної праці мистців з різними поглядами і різних напрямків назавжди зостанеться літературно-мистецький тижневик Всеукрліткома "Мистецтво", що видавався протягом двох місяців коштами Відділу мистецтв при Комісаріаті освіти з ініціативи В. Коряка за начальною редакцією Мих. Семенка і за ближчої участі П. Тичини, В. Чумака, Д. Загула та автора цих рядків.
"Мистецтво" не було часописом "універсальним", а разом з тим мало в собі те, чого не мав "Універсальний журнал". Не було воно "Музагетом", але вмістило в собі "музагетців". Досить буде згадати прегарну символічну річ Мих. Івченка "Місто вмерло", статті В. Тиверця, професора М. Бурачека і багато інших.
Легко буде якому-небудь "критикові" з-над берегів Смот— рича сплюгавити першу "футуризу" М. Семенка, що раз у раз стрівається у "Мистецтві", але хай вони самі спробують створити щось подібно об'єднуюче, що вмістило б у собі "праве" і "ліве" і, разом з тим, не порушило б цільності ідеологічного характеру єднання усіх творчих сил.
"Мистецтво" — українське, "Зорі" — російські, "Багінен" — жидівський, що виходили з маркою Всеукрліткома, будуть колись цінним матеріалом для того історика літератури, який схоче освітлити нашу добу й показати внукам горіння нашої непевної віри, що покинула нас на широкому розпутті. Майбутній історик скаже про те, в яких умовах робилося те все, як важко приходилось змагатися за те, що належиться по праву, як напружено працювала в ті дні горстка голодних молодих мистців, в той час як "корифеї" виспівували за "веселими столами" по віденських кав'ярнях "Урбані келлер"...
Хтось також мусить згадати про причини трагічної загибелі прекрасного в своїй творчості О. Мурашка, пломінною вірою в перемогу робітника над неробами Г. Михайличенки, а при тій нагоді сказати слово про те, як уміють любити свій край і нарід оті "смішні футуристи Семенки", які "мають звичку" не завжди обідати, але завжди, всюди, скрізь і при всяких умовах не кидати своєї праці.
Не забуду і я, як напередодні приходу наших—з одного боку, а "білих" — з другого, цей "смішний футурист" розповів свою коротку біографію і віддав у мої руки "на всякий випадок" пачку своїх недрукованих творів, будучи готовим на те, на що був готовий Гнат Михайличенко, В. Чумак і інші. Доля мистців — доля останніх. В. Чумак — з одного боку, а Г. Чупринка — з іншого, однакові жертви політичного крутійства, але обидва вони служили одному богові — Мистецтву.
"Мистецтво" було спробою служіння одному богові, і дуже шкода, що воно зосталося тільки спробою, хоч і цікавою.
V. "Льох мистецтва"
Дальшою спробою єднання власних мистецьких сил по різних політичних таборах був "Льох мистецтва", впорядкований за зразком російського "ХЛАМу" (художники, літератори, артисти, музиканти), що містився на Миколаївській вулиці недалеко "Літературно-артистичного клубу".
"ХЛАМ" був чимсь середнім між так званими "живими альманахами" і "студією". Щосуботи тут відбувалися літературні вечірки з обов'язковою "чорною кавою", які стягали всю московську "пісательскую братію", і так робилися чимсь обов'язковим для кожного, бо кожний тут мав нагоду показати себе, побачити інших, а головно — почути й побачити плід товариської творчості за минулий тиждень. Інтимний характер літературних вечорів так заімпонував декому з "музагетців", що вони заходилися на власну руку створити подібний клуб український. Випадково якось, в сусідстві того ж таки російського "ХЛАМу" на Миколаївській вулиці, знайшовся досить порядний "погребок" із чотирьох кімнат і негайно був пристосований для діла. Все помешкання було гарно вифарбувано, причому в найбільшій кімнаті, що заміняла собою "залу", було зроблено естраду, а стіни прикрашено величезними, на всю стіну, художніми панно Анатоля Пет— рицького, так що "зала" являла собою надзвичайно затишний куточок, до якого по суботах стриміло молоде й старе, щоб "хоч трохи відпочити душею"... Відкриття клубу відбулося першого мая літературно-музичним вечором під назвою "Веснянки". Виступали головно "музагетці", а крім них дехто з артистів "Молодого театру" і молодших письменників групи "Боротьба". Читані на тому вечорі твори згодом були видані Всеукрліткомом окремою збіркою під назвою "Веснянки". З того часу "Льох мистецтва" стає живим осередком київського українського літературного життя і на його літературних вечорах можна було бачити від "найправіших" до "найлівіших", від "наймолодших" до "найстаріших".
Картинки:
Михайло Жук стоїть на естраді в чорному сурдуті, з хризантемою на грудях, наче на святі якому. Нахиляючись за кожним словом вперед, наче б хотів упасти на голови слухачів, що з поважними лицями сидять на вигідних кріселках, урочисто цідить крізь зуби свої "модерні поези".
Зади свинячі блищать на сонцю, як щити...
— Ф-фе!.. — виривається несподівано з останнього ряду...
Жук червоніє і плутається, а слухачі цікаво повертають голови до останнього ряду. Там сидить збентежений чимсь вічно скромний Тичина.
Жука зміняє Ярошенко. Цей уже без усякого особливого вигляду, а з простим захопленням поета кричить:
Стис обруч залізний і поніс у гай!..
Це подобається майже всім, і, під голосні оплески, він зникає з естради.
З'являється на місці Ярошенка Лесь Хомик. Розставляє ноги "вилами" й зачинає читати віршовані пародії на присутніх тут поетів. Пародії сатиричні, влучні й гострі, як брит— ва, але це мало кого дошкуляє. Семенко вголос пропонує власне "самопоруганіє"... В залі лунає регіт і панує загальне задоволення... Одначе, з Хомиком не все гаразд. Останню пародію на свого товариша Кобилянського він ніяк не може* закінчити... "Далі все порнографічне..." — каже він якось невпевнено й запитуючо дивиться в очі першого ряду.
— Валяй! — каже хтось від порога, але він все ще іон четься на місці. Раптом він приймає свою питому позу й виголошує:
Хай знищить "фіолет"
Білогвардейських щук, Бо сходить з синіх сфер Легендний Поліщук!..
Мені справді приходилося "сходити" й читати те, що було в одній з кишень мого піджака...
Таких вечорів відбулося декілька, а втім відбувся вечір інсценіровок поезій Тичини в постановці Леся Курбаса.
Пригадую чарівно-дивну й могутню картину:
Розцвітайте, луги!
Я йду — день!..
Скромний Тичина в куточку зворушено шептав щось, а по його лицю текли сльози.
— Який же він чудовий! — сказав тоді про Курбаса.
І це була правда.
"Льох мистецтва" припинив свою діяльність лише влітку, коли настала спека.