Він спокійно собі стежив за вересневим сонцем і коли побачив, що воно вже з полудня, склав у якийсь черепок остатки свого обіду й поніс йому їсти.
Кудлач, побачивши Левка, зразу ж утихомирився й охоче з'їв усе, що було в черепку. Потім підсунувся до Левка й, вичікуючи, став дивитися йому в очі. Левко погладив його по голові, а далі заговорив:
— Ну, чого ще тобі?.. Буда добра, солома свіжа, харчі також нічого собі, а ти...
Кудлач слухав, махав хвостом і все ще скімлив.
Левко почув, що розуміє його. Почувши, злякався, що зм'якне, а тому встав і пішов. Ідучи мав надію, що за якийсь час Кудлач "порозумнішає" й перестане так неможливо гавкати й вити.
Через два-три дні Кудлач справді "порозумнішав". Він уже не гавкав і не вив, лише тужно дивився на небо. Але коли тільки приходив Левко, він зразу ж притискався до його ніг і знову починав скімлити. Тоді Левко, бажаючи хоч трохи його заспокоїти, намагався також так само скімлити, і це скімління собаки й людини було їх спільною скаргою.
Одного разу Левко прийшов трохи раніш, як завжди приходив. Те, що побачив, дуже його здивувало. Звичайно було так, що Кудлач, побачивши його, зразу ж кидався йому назустріч, а це схопився й заліз у буду. Левко підійшов ближче й гукнув:
— Кудлач, що з тобою?!.
Собака навіть не заворушився. Тоді Левко нахилився до буди й завважив, що одне кільце ланцюга неначе чимсь порізане.
— Гм... —думав, говорячи сам із собою. — Не може бути, щоб це він своїми зубами...
Та незабаром побачив на власні очі, як Кудлач робив цю роботу. Озирнувшись навколо, швиденько обнюхав цілого ланцюга, знаходив те кільце, брав його в зуби, присідав і починав гризти. В міру того, як гриз, крутив своєю мідною головою і коли, нарешті, махав нею так, наче хотів її відірвати від тулуба — враз перевертався набік, витягався і стомлено закривав очі.
Левко довго-довго підглядав це з-за тину, а далі не витримав і, підвівшись, гукнув:
— Що ж це ти робиш, Кудлачу?..
Собака здригнувся й зіщулено присів. Левко підійшов ближче й також присів. Сиділи так один проти одного й напружено дивилися у вічі, наче думки відгадували. Нарешті Кудлач відвернувся, глянув на ланцюга і, забувши всяку обережність, узявся знову за роботу.
З того, власне, часу Кудлач уже не крився й, починаючи від обіду, гриз собі свого ланцюга аж до самісінького вечора, коли приходив Левко й забирав його з собою на нічне вартування.
Не раз було, що дивлячись на Кудлача, як він завзято вгризався в те саме кільце ланцюга, Левко ловив думку:
— От, собака... Отакий собі собака, а проте, коли має біду, то гризе її... Тільки я ось ніяк і нічого, хоч неначе й людина.
Так минулася ціла зима, протягом якої між Левком та Кудлачем стало справжнє приятелювання. Бажаючи зробити з нього ще й свого друга, Левко після вартування брав його до себе й садовив на ланцюга знову щойно тоді, коли йшов на дровітню.
Якийсь час Левко намагався навіть цілком звільнити його з ланцюга, але було вже пізно. Кудлач не тільки що виріс, але й став такий "хвацький", що досить йому було хоч одну годину погасати на волі, як усі кури й гуси "пір'ячком летіли", а це вже не господарська справа, щоб їй потурати...
V
...Крім Кудлача, Левко любив ще й ту хатину, що, як струхлявілий пень, самотньо стояла за садом. Колись та хатина була "ікономичеська", але тепер ніби його стала. Правда, ніби й не його, бо в той час, коли він тулився всього лише в маленькій комірчині в сінях, то старий Кожушко "жив на цілу хату", але це зовсім не перешкоджало йому навіть любити старого. Тому ж, що старий перестрибнув уже десь аж за дев'ятий десяток, Левко щиро доглядав його, бо він був єдиний такий, що не бридивсь його й не сміявсь із нього. Це було за найбільшу причину того, що Левко день у день носив старому обіди з комунальної кухні, що їм обом давали. Старий був сухий, як тріска або тараня, через що саме його легко можна було виносити надвір, що Левко й робив, як була гарна погода.
Але й було так, що, дивлячись на сухе й чисте тіло старого, ненавидів його й роздумував собі:
— От, дожився, стовбур старий, що навіть робакам не буде чим поживитися... Що йому до того, що хтось живцем тліє... Дивиться собі й більш нічого... Та й нащо, справді, здалося мені це сухе порохно, щоб так з ним носитися?..
І коли тільки сонце хилилося до заходу, брав старого на руки й ніс його до хати. Старий, тягнучи до сонця свої кістляві руки, намагався вирватися, але, чуючи своє безсилля, покірно лягав на його струпішілі груди й мудро, загадково всміхався.
Поклавши старого на ліжко, хвилину ще дивився кудись поза вікно, де в зеленому полум'ї провесни червоним багрянцем ярився захід, де сизим серпанком стелились легенькі тумани в полях і де разками намиста тяглися довгі ключі журавлів по блакиті.
Дивлячись так, бачив, що те зелене полум'я провесни — власна його молодість, ті легенькі тумани в полях — давні хвилини любові, а ті ключі журавлів по блакиті — дні сучасного терпіння, що, наче той ланцюг Кудлача, тримають його осторонь від світу.
Тоді, щоб не думати чогось такого, брав палицю, шапку й кожуха і мовчки зникав у сутінках вечора.
Вранці приходив разом з Кудлачем і зразу ж зачинявся у своїй комірчині. Там він перш усього уважно оглядав свої рани. Деякі з них здавалися йому пащами огидних потвор, що слинили сірою слиною, інші здавалися запліснявілими грибками, але були й такі, що ніби гоїлися.
Він обережно витирав їх і так само обережно загортав їх ганчірками, а тим часом Кудлач сидів собі коло порога й завзято виловлював блохи. Він, як і його господар, обережно пережовував зубами кожне в'їдливе місце своєї шкури й тоді, коли господар лягав на свому кострубатому тапчані, він смачно облизувався й тривожно прислухався до його важкого дихання.
Впевнившись, що нічого особливого немає, Кудлач повільно підходив до дверей, силкуючись їх відчинити, але побачивши, що це неможливо, повертався до тапчана, лягав поруч з Левком і починав дрімати.
Левко не проганяв його, бо йому навіть крізь сон приємно було почувати біля себе щось живе та тепле. Але, певне, щось цілком інше мусив почувати Кудлач, слухаючи, як Левко, постогнуючи, снив своїми жахливими снами.
Левкові раз у раз снився один і той самий сон. Снилося, що нібито з його носа без кінця й краю лізуть усякі землеводні потвори — жаби, ящірки, гадюки... Всі вони мали схожі до його ран огидні пащі і всі вони так страшно слинили, що не було ніякого рятунку від тієї слини... Він спочатку стогнав, потім кричав, а далі з неймовірною силою шарпався й сідав, бачачи, що коло нього сидить його вірний волохатий приятель і допитливо дивиться йому у вічі.
—Кудлачу!—казав тихо, і той слухняно підсувався до нього. Левко обіймав його обома руками і радіючи, що має ще до кого тулитися, слухав биття собачого серця десь біля свого серця і зворушено шептав:
—Так, так... Ще не сам... звичайно... не сам...
Шепочучи, згадував, що недобре чинить із старим Кожушком, і давав собі слово більше вже ніколи не кривдити його. Засинаючи, знову мріяв тим, як буде нести обід старому...
VI
...Та проте наймиліші за все були йому ночі, бо коли вартував, то не тільки міг собі вільно ходити, але й навіть говорити.
Кожна така ніч починалася з того, що Кудлач свавільним вихором облітав цілу комунальну садибу, не минаючи навіть сивих скирт торішньої соломи, що вже ген-ген аж на полі, а потім стомлено повертався назад. Левко мовчки гладив його по голові й так само мовчки йшов до тієї лавочки, що під кущами жасмину, сідав і казав:
— Що ж це ти так, га?..
Кудлач старанно крутив хвостом і, висунувши язика, хекав йому просто в обличчя.
Це було за початок їх звичайної розмови, що майже завжди була така сама:
— Отже не бігай чорт знає де... не бігай...
Кудлач підводився на задні лапи, а передніми намагався обпертися на його груди, ніби хотів цілуватися.
—Ну, ну... Не так сміливо... не так завзято... скоро побачиш сам, що то буде, як візьму й віддам гицлеві...
Кудлач, мотнувши головою, хвилину ніби прислухався, потім одним скоком вилітав на лавку, на якій сидів Левко, наче й не було нічого.
— Що, га?—говорив Левко далі.
— Х-хе... х-хе... х-хе...—лащився Кудлач.
—Ну, ну...
— Служи!..
— Не хочеш?
— Ну, сукин син!..
— Ага!..
— От, бачиш!..
—Так, так!..
— Ах ти, розуме мій!.. Собацю мій славний!.. Кудло моє!
— Ну, а тепер ляж!..
— Ну, ляж!..
—Ну, марзавець!..
Але Кудлач раптом зривався й гнався кудись у пітьму.
—А-а... вже почув щось, почув...—мимрив Левко й дивився на небо, що вже мерехтіло зорями.
Коли за якийсь час Кудлач повертався до нього знову, то він мовчки притискав його до себе й, так собі сидячи, дивилися, слухали й думали.
Що думав Кудлач — не вгадати, але Левко все про те саме. Колись — ніч у ніч самотність, а тепер не тільки що мав з ким ходити й говорити, але й міг дивитися в обличчя кожної ночі, як воно насуплювалося хмарами або сяяло місяцем та мерехтіло зорями, при світлі яких було чутно "як трава росте".
Тихо, як привидна тінь, сунувся він не раз із Кудлачем аж до тих скирт, що на полі, а там, прилігши на суху солому, дивилися на небо.
Іноді було так, що зорі цілими роями починали кудись летіти, ніби падати. Тоді Левко, розкривши широко рота, лічив їх, а Кудлач нетерпеливо крутив головою й раз у раз клацав зубами, як то робив коло своєї буди, ловлячи мухи. В такі хвилини їм (обом) здавалося, що вони вже не на землі, а десь там, у небесній синяві, бо всі зорі були перед очима. Ось одна—новісінька радянська копійка, друга — справжній срібний карбованець, третя—червона, як та, що червоноармійці на кашкетах носять.
Інколи було так, що й не знати навіть звідкіль саме насували розпанахані хмари, і Левко, дивлячись на них, бачив постаті велетенських потвор, що поглинали зірку за зіркою й насувалися просто на нього.
Вражений цим явищем, нахилявся до собаки й тривожно шептав йому:
— Чи ти бачиш, що робиться?..