Справді, він порвав того листа так, що ніхто в світі не міг би його зібрати, але це, що сказав Трохим, збентежило його. Він прикусив язика і став думати. Сказати правду не хотілося, а брехати боявся, бо якби так комусь пощастило скласти і відчитати того листа, то тоді йому хоч із села втікай... Тут і так громада ледве що терпить, а тоді й говорити нічого... Подумав так і вирішив сказати правду, замовчавши Дише те, що торкалося його особи і взагалі влади.
—Добре! — сказав нарешті голова. — Я вам скажу, але ви присягніться, що, крім вашої старої, ніхто нічого не буде знати!..
—Та що вже там балакати!—махнув Трохим рукою. — Ось хрест святий та й годі!..
І голова "Комнезаможа" переказав:
—Добре собі не пригадую, але, здається, той лист був до вашої жінки від Архангела Михаїла, якому наказала написати його сама Божа Мати, кажучи, що коли людям тяжко тепер жити стало, то самі в тому винні, бо грішать безкінечно. Як грішили колись Содом і Гомора, то просто в землю провалилися, а як грішить уся земля, тоді вже інша якась мусить бути кара... Так приходить війна і постає ворожнеча всяка, щоб люди могли спокутувати те все, що досі натворили злого. І для цеї покути криється земля вся кров'ю та сльозами, наче буйною травою, на якій голод та смерть випасаються. Важко терпіти це все, але проте ніхто не згадає про Бога, і Божа Мати, бачачи таке запаморочення вірних, пішла по всій землі, щоб врозумити їх. Була в Єрусалимі — нікого, прийшла в Москву—нічого, зайшла до Києва—пустка, зазирнула до Ченстохова—одні ксьондзи сидять, і тільки аж у Почаєві трохи галичан побачила і про волиняків згадала: "Чому їх немає?.." Вийшла вона на ту скелю, де колись у стовпі вогненному стояла і на знак чого слід своєї стопи на камені лишила—та як подивилась на схід, то наче сім гострих мечів у серце ввійшло. — Не знала Божа Мати, що волинська земля кордоном переділена, а як побачила кордонні стовпи, то зразу ж постановила собі зробити так, щоб вони попадали... Пішла тоді вона на Сіонську гору святую, прикликала до себе Михаїла і звеліла це все в лист списати і до раби Божої Параски — себто до вашої старої—передати з тим, щоб вона всім людям переказала, що коли вони хочуть якоїсь радості й утіхи в своїх смутках, то хай ідуть до Святої Гори Почаївської щиро молитися, а тоді впадуть кордонні стовпи і не будуть журитися. Рабі Божій Парасці за те, що колись на прощу рік-річно ходила, наперед обіщається прощення всіх гріхів минулих, а коли вона знову піде й інших поведе, то матиме райське місце в небі...
— Гм... — ніяково всміхнувся Трохим у бороду, а в самого серце так і затіпалося чогось, так і забилося.
— Оце й усе! — додав голова.—Тільки ще раз прошу нікому не розказувати цього, бо то жулік якийсь понаписував такого, щоб, значиться, смута й неспокій запанували...
—Та що вже там балакати! От розказали, як було, та й годі!— озвався Трохим уголос, а про себе подумав:—Хитрий ти, небоже, але ж і я не дурний...
Потім устав, запалив люльку, попрощався чемненько і пішов додому. Голова "Комнезаможа", випровадивши його з хати, аж тепер пригадав собі, що того листа ніхто не міг би прочитати, бо він його не тільки що порвав "на пірря", а ще й з болотом змішав. Підняв одну ногу, підняв другу, подивився і аж за голову схопився.
—От проклятий старий! І щоб то було раніш на чоботи подивитися, а потім уже говорити щось! То ж майже весь той лист отут-о-о сидить!.. —лаявся він, відриваючи від чобіт кусники грубого паперу, що поприлипали з болотом.
Та нічого було йому робити. Полаявся ще трохи та й поклався спати.
А на другий день усе село тільки й знало, що про "Ангельський лист" гуло, гомоніло...
IV
Наче хтось іскру вкинув у суху солому, яка, заховавшись, тліла і непокоїла всіх, але знайти її не було ніякої змоги. Говорили про святу Гору Почаївську і згадували собі, як то колись ходили до неї і як молилися коло тієї скелі, на якій "стопку знати", а від того звичайна постійна туга робилася болючим жаданням чогось світлого й радісного, нового й невідомого, що новим і радісним робило б життя саме. Майже половина села на прощу збиралася, тільки ніхто не знав, як то йти тепер, бо то ж—"Почаїв нетак близько, та ще й на тім боці"...
Так прийшов Великдень і то такий, якого старі люди не пам'ятали, —сумний та невеселий. Не було—ні "діянія", ні пасок свячених, бо церква запечатана стояла, а муки в жорнах ніхто не напетлює так, щоб хоч паляницю можна було спекти. Одних тільки писанок та крашанок було досить, а по тім знали, що Великдень...
На перший день, як і завжди було, забралися парубки на дзвіницю, а дівчата на цвинтарі гагілки завели, коли тут хтось "Зельмана" заспівав:
їде, їде Зельман, їде, їде його брат, — Вшискотом, вшискотом, Зельманова родина...
— Ой, людоньки добрі!—голосно зітхнула якась бабуся. — Та ж так тільки колись за панщини співали!..
Старий Трохим зі своєю старою сидів собі під дзвіницею і спокійно дивився на біленьких баранчиків, що пливли по небу, але коли почув оте зітхання, то наче хто в лице його вдарив. Спершу почервонів, а потім схопився на ноги.
— Гей, ви! — крикнув він до людей. — Доки ж це так буде?!
—А що таке?—спитався хтось здивовано.
—Як то що?!—кричав він далі.—Та ж оте саме!.. Оте зітхання прокляте!.. Зітхають і зітхають, а нема того, щоб раз уже повірили і набралися сили!..
— Хіба ж ми невірні, чи що?.. — образився хтось. —Думає, що як його Параска знайшла ангельського листа, то він може кричати!..
— А ви спершу вислухайте! — говорив він так, наче який "горатель" на вічу. — Ставили кордонні стовпи—зітхали! Приїздили реквізувати й "продподатка" стягати—зітхали! Ангельський лист був — зітхали! Настав Великдень, і знову зітхаєте і вже самі не знаєте, чого й для чого!..
— А що ж нам робити, що?! — закричали до нього в свою чергу.
— На прощу! В Почаїв ідіть!—сказав на те Трохим твердо.
Почули це дівчата й затихли, тільки одні дзвони на дзвіниці дзвонили й заливалися, наче не раділи, а скаржилися, кликали й виряжали. Слухали люди тих дзвонів і чули в своїх грудях наростання нових сил, і повільно світлішали лиця і яснішали очі, наче з них полуда спадала.
— А як же через кордон? — спитався хтось уже тихо і несміливо.
—Дорогою! Просто через кордон, наче його й немає! — повільно і з притиском проказав Трохим.
— Господи Боже! — скрикнули в один голос. — Як же ми раніш цього не подумали?! То ж і справді, як підемо разом, то ніяка варта не стримає нас!..
І вирішили йти, як тільки сонце зайде, бо "все ж таки не так помітно буде" і за ніч "третину дороги можна буде пройти". Старій Парасці, як бувалій прочанці, доручили перед вести, а тому вона зараз же пішла додому і стала збиратися в дорогу. Інші зосталися на цвинтарі, бо думали ще поговорити трохи, але тільки одні очі глянули в другі очі і так усе зрозуміли...
V
Тільки стало вечоріти, як за коловорот висунулася величезна ватага людей з тлумками на плечах. Тримаючи в руках довгі костури, вони повільно рушили до кордону. Чорний присмерк горнувся до них, наче хотів закрити їх собою від очей кордонної сторожі, але вона вже давно помітила в сутінку вечора, як щось сунулося на неї величезною блідо-сизою плямою. Тремтячи від страху, стали тривожно пересвистуватись між собою і хтось навіть вистрілив, але бліда пляма не зникала, а все зростала й робилася грізною білою хмарою. Ще хвилина і на тлі темно-синього неба стали ясно вимальовуватися якісь дивовижні білі постаті...
— Повстанці йдуть! — крикнув хтось пронизливо і враз затих, наче вдавився.
Темні тіні метнулися між кордонними стовпами і тихо впали в чорну млу ріллі. Біла хмара насунула на самий кордон і стала. З хвилину стояла нерухомо, наче казкова скеля, а потім розпалася надвоє.
—Бувайте здорові!—прогомоніло з одної частини хмари.
— Щасливої дороги! — озвалося з другої.
І ось одна половина рушила далі й повільно попливла на захід, а друга довго ще стояла на місці і, не рухаючись, здавалася буряною.
Раптом, десь уже на "тім боці" забриніло:
Пречистая Діво, Мати Руського краю...
—Слава Богу!—гримнуло з нерухомої хмари.—Пройшли!..
І тут тільки перелякані вартові впізнали, що це є личаківські люди в своїх білих свитах, але проте ніхто не насмілився підвестися з ріллі і спитатися їх — з ким ішли й кого проводжали?..
...Вертаючись у село, почули, як перший раз закричали жаби у болоті, і це якоюсь незрозумілою радісною тривогою наповнило кожні груди, бо, як то кажуть — "тільки тоді справжня весна починається"...
І згадали, що майже кожного року в такий час на прощу виходили.
— Пішли й цього року, тільки як-то вони вернуться?..—промовив хтось уголос, відповідаючи своїм думкам.
—Дасть Біг і вернуться! — озвалося декілька голосів, і в тих голосах чулося те саме, що в гомоні зоряної весняної ночі, — затаєна тривога й радість...
VI
Пішли дні за днями, як разки намиста понизалися. Тим часом вістка про те, що личаківські люди пішли "на той бік аж до самого Почаєва", блискавкою облетіла всі сусідні села, і всюди стали говорити про те, що начебто "вони мають якусь відомість про кордон принести"...
Голова "Комнезаможа" аж волосся рвав на собі зі злості, але мовчав і ні слова з уст, бо як приїздив комісар допитуватися про те, що сталося, то при всій громаді сказав:
—Як тільки що станеться такого, так ти, товаришу, відповідаєш!..
Пробував він щось таке і громаді сказати, але йому не дали й слова промовити. Сталося так, що всі в один голос йому закричали:
— Анцихристе клятий! Відчини церкву і верни попа нашого!..
Розлютився він на те і більше вже не говорив нічого. Пошептався щось із головою "Комнезаможа" і так поїхав із села. Гада— ли, що, може, навіть якась біда з того вийде, але ще того самого дня вечором приїхав у село "стійковою" підводою якийсь на смерть виснажений, блідий і худий чоловік. І коли тільки він став коло церкви і зліз із воза, як його зразу ж оточили і стали цікаво приглядатися. А чоловік зняв шапку і, кланяючись бридко обстриженою головою, спитався:
— Не взнаєте?
Господарі дивились і мовчали.
—То ж ви мої парахвіяне!—промовив він сумно, і всі взнали в нім свого попа.
— Боже! Що сталося з вами?! — закричали, кидаючись до нього, як діти до батька свого.
—Спасибі вам, що замовили слово!—сказав піп зворушено.