А посади другої такої не знайдеш скоро...
— Що мені з тієї посади?! — зітхнув важко.
Після короткої паузи заговорив знову:
— Тільки от якби так простив мені мій батько!..
— Це його справа!—якимсь чудним і далеким голосом озвалася Зося.—Ми зробили те, що було потрібним для нашого щастя...
— Щастя?!—зойкнув болючо. — Хіба ж оця мука може бути щастям? З ночі в ніч чути й бачити їх, як вони блукають отут, і бути задовольненим собою?.. Це ж нещастя, а не щастя!.. Ти зрозумій тільки, що та гармата, ті коні, ті жовніри — моя батарея, якою я командував і яку так безрозсудно запропастив...
Заломив у пітьмі руки й загойдався назад і вперед, як від зубного болю.
Вона ж своє думала і згадувала минуле, коли він був усього лише бідним "руским" учителем на селі, а вона телеграфісткою на цій станції. Одначе, сталося так добре, як не могло б статися навіть тоді, якби вийшла заміж за справжнього поляка. Хіба ж мало тепер таких поляків, що сидять голодними, а от Стах, хоч і русин, а займає таку посаду, що дай Боже кожному приятелеві. Так! Він своїм вчинком цілком заслужив на те, аби жити тихо і спокійно. Адже ж не хто інший, як тільки він спричинився до того, що на цій станції загинула цілком стрілецька батарея, враз зі своєю обслугою, і не для кого іншого, як тільки для неї зрадив їх Стах.
Нитка думок її нагло обірвалася важким стоном Стаха.
— Що з тобою, любий? — схопилася з ліжка.
—Душа болить...—ледве чутно прошелестіла його відповідь.
— Ціхо, любий мій! — обняла його. — Не можна ж так себе нищити!.. Та й нічого там такого немає!..
Він схопив її за руку й потяг до вікна:
— Бачиш! — задрижав його голос.
Зося глянула й затремтіла: в пітьмі ночі перед самісінькою станцією просто на залізничній колії стояла запряжена шестернею білих коней важка сіра гармата, а на кожному коні сидів жовнір, як то буває під час походу...
— Matko Boska![*]—зойкнула Зося своєю родимою мовою. — Co to jest?[†]
— Наш гріх перед нашими очами!—закричав він непритомно і, схопивши її за горло обома руками, зачав душити.
Напружуючи всі свої сили, Зося стала боронитися й кликати на поміч...
Він же, несамовито скрегочучи зубами, душив її й душив, а з його горла безперестанку виривалося одне й те саме:
— Гадино ляцька... гадино ляцька...
* * *
Коли в помешкання начальника прибіг заспаний його помічник і сторож, то він цілком спокійно заговорив з кимсь невидимим:
—Я дуже вам вдячний, що ви не забули за мене, і при першій нагоді задовольню ваше бажання...
Прийшов прикликаний з містечка лікар і зачав щось говорити, але він сказав йому просто:
—Надіюся незабаром цілком вирівняти залеглості свого сумління...
Зося, крізь сльози, умовляла його:
— Схаменися, любий мій! Не треба так!..
— Гадаю, що як настане справжня весна, то щось обов'язково мусить статися... — продовжував він.
Тоді його посадили в крісло і так він просидів до самого ранку, розмовляючи із самим собою.
Вранці йшов на Львів "osobowy" поїзд.
—Треба вам негайно виїхати звідси,—сказав до нього лікар.
—Я також так думаю...—цілком спокійно озвався він.
Коли опинився сам один в окремому переділі вагона, то відчинив вікно і голосно заспівав:
Гей вернуться тії, Стрільці Січовії...
Лікар, що проводив його аж до місця лікування, сидів осторонь і щось своє думав...
* * *
Проходжуючись по вузенькому подвір'ї лічниці і стрінувши Зоею, він не зрадів і не здивувався, а сказав тільки одне слово:
— Ну?..
Таємничим шепотом розповідала:
— Все білі коні... Шестеро білих коней везуть одну сіру гармату, а з нею разом і Стрільці Січовії...
Надійшов наглядач і розвів їх по відділах: Стаха до мужського, а Зоею до жіночого.
* * *
Через тиждень на станцію "Zaciemne" прибув новий начальник, справжній поляк, сам десь аж із Королівства. Розпитуючись про свого попередника, зацікавлено слухав оповідання сторожа-русина.
"Та то, прошу пана,—говорив сторож,—пан Стах ніколи не був поляком. Сам він з недалекого села, хлопський син. В часи війни з Польщею був при січових стрільцях і воював з поляками. Але сталося так, що він зрадив своїх і став поляком. Бачите, йому прийшлося захищати від поляків оцю станцію своєю батереєю, а тут була панна Зося, мазурка сама, що ще з-перед війни тут на телеграфі служила, і вони зналися собі... Ото ж вона намовила його зробити так, щоб допомогти полякам збити стрільців, і він це зробив, бо любив її ще тоді, як був тут учителем і не був стрільцем... Потім вони одружилися, а поляки призначили його начальником... Батько його, простий хлоп, як зачув це, то вирікся його, але він нічого собі не робив з того і жив так аж до цього часу... Мали донечку, як ляльочку, але гріх його остався при ньому...
Якось, як стали танути сніги, о самій півночі пан Стах почув гуркіт кованих коліс і стукіт кінських копит коло станції. Знаючи, що в ту пору нема ніякого поїзда, щоб грюкотів, він дуже здивувався і пішов надвір подивитися. Глянув і ще більше здивувався: перед ним, просто по колії, шестеро білих коней везло важку сіру гармату, а на конях сиділи якісь жовніри. Він скрикнув і то все пропало. Спочатку він думав, що то так йому тільки видалося, але на другу ніч було те саме і так аж до того часу, заки він не придивився добре і не впізнав, що то стрілецька батерея і його бувші товариші, що згинули через його зраду... Тоді він став дуже журитися й так занедужав, що годі було тут сидіти...
Коли ж його забрали до лічниці, то це саме сталося і з панією Зосею, бо вона також стала бачити те саме, що бачив її чоловік. Забрали її звідси, а дитятко сиріткою зосталося. Спасибі вже матечкам[‡] зі Злочова, що заопікувалися бідним і взяли до свого захистку..."
— Ну, а як же тепер з тими білими кіньми? — запитався новий начальник. — Що, вони вже не з'являються?..
— Та вони, певно, ніколи й не з'являлися, тільки сумління зробило все... — відповів сторож.
— Сумління? — півзапитуюче промовив начальник, але враз махнув рукою і голосно засміявся:
— Ех, хлопи!.. Що ви варті, хлопи?!.
Сторож-русин здивовано дивився на свого нового начальника і помічав, як по його лиці повільно спливала велика, краплиста сльоза...
1922р., 20 березня
VI. Шпик
Стояв переді мною в присмерку, як тінь замогильна.
— Ви не взнаєте мене? — питався.
— Наче бачив десь... — відповів я.
— Еге ж... — мугикнув він, переступаючи з ноги на ногу.
— Сідайте, — показав йому на стілець.
Він сів і тихо зітхнув. Дивився на нього і відчував тривожний смуток у серці. Він якось напружено стискав під лівою рукою драного картузика, а правою рукою притримував розхристану на грудях "петлюрівську" шинелю, яка заміняла собою всю одіж. Стрижена голова була схилена так, що ледве було видно тупе і виснажене лице, а очі вперто дивилися в землю.
— Вибачте,—сказав я,—але щось не можу собі пригадати...
Не підводячи голови, всміхнувся:
— Цигарки купляв вам, як арештовані були...
— Цигарки?.. Як арештований?.. Коли ж то?..
—Як була ваша влада... Тоді вас за червоного прийняли... — спробував він глянути на мене із-під лоба.
— Ах, так! — озвався я. — Це, здається було позаторішньої весни?..
— Еге ж... — протягнув він. — Тоді, як розстріляли Розу...
— Яку Розу?
—Та оту, що в "Чека" служила...
— Хто ж її розстріляв?
— Та наші хлопці...
— Які хлопці?
— Таз дехвензиви...
Тепер я все згадав. Перед мною сидів не хто інший, як той самий шпик, що колись на протязі цілого тижня обтирав кутки того будинку, в якому я мешкав, заки одної ночі при його "ласкавій" участі я не опинився в темнім льоху блакитно-рожевої контррозвідки. "Шеф" контррозвідки допитувався про якусь таємну друкарню і загрожував шомполами, але цей хлопак був цілком добрий. Нічого злого не зробив він мені на протязі всього часу моєї неволі. Він часто приходив у мій карцер і, як добрий знайомий, розважав мене, розповідаючи про все, що діялося в таємних закутках контррозвідки... Говорив про те, скільки арештовано за минулу ніч, кого розстріляно, а кого тільки "шомполізовано"... Я слухав, дрижав, але вдавав зацікавленого і незмінно звертався до нього з одним і тим же:
— Може б ви мені як-небудь цигарок дістали, га?..
Він нехотячи згоджувався, брав гроші, приносив цигарки і навіть був настільки безкорисним, що завжди віддавав решту грошей.
Одного разу я запропонував узяти їх собі, але він тільки засміявся:
—Тав нас тих грошей!..
Махнув рукою і ще раз засміявся.
—Так багато, чи так мало?—спитався я його.
—Цеї ночі після одного трусу я й не знаю, що робити з ними!..
— Хіба?
— А ви думали! — хитро моргнув він до мене.
Засунув руку в кишеню і показав повну жменю дорогоцінних перстенів.
— Бачите?—спитався.
На широкій і брудній долоні таємничою веселкою грали брильянти, опали, аметисти й рубіни, і я, дивлячись на них, на мить перестав чути й відчувати, а тому й не відповів нічого.
— Сьогодня одного перстеня продав і Розі квіток накупив... — почувся його голос.
Я зацікавився Розою, і він довго й охоче розповідав мені, що "це ще зовсім дєвчонка", але вона "була чекісткою і сама розстрілювала", а за це їй "мають всипати", але вона "дуже красавіца" і "хлопці носять їй квітки"... Він також не відстав від інших і не пошкодував для неї найліпшого перстеня... Пригадую, що він ще тоді сказав, що "шеф хоче її до себе взяти, але хлопці скорше її розстріляють, ніж живцем віддадуть"...
На другий день я опинився "на волі" і скоро забувся не тільки за свою пригоду, але й за її винуватця. І ось, наче з пущі спогадів, він став переді мною зі своїм драним картузиком і в розхристаній халамиді, як образ найбільшого гріха і нужди. Почуття жалю єдналося з якимсь іншим, яке відчувається тоді, коли ненароком розтопчеш жабу, важким і огидним почуттям. Дивлячись на нього, сотні думок збудив у мізкові, але ні на одній не міг зупинитися.
— Шпик?—виринала одна думка.
— Але ж який він нещасний! — з'являлася друга.
І спитався просто:
— Чого хочете від мене?
Голова його схилилася ще нижче і я ледве що розібрав його відповідь.
— Третій день не їв нічого...
— Третій день не їли?..