Догадався, що то лежать побиті. Якісь невиразні чорні тіні швидко гасали між деревами, хтось несамовито стогнав: "Помилуйте!.. Пожалійте!.."
Я стояв і сам не знав, що мав робити. В голові стало якось порожньо, наче хтось раптом вихопив з неї мізок і, кричучи від болю, поніс його у біле поле, де стояла така непорушна сива мла і де панувала цілковита байдужність.
Хтось роздягнений і босий підбіг до мене і весело гукнув:
— От і по всій справі! Майже всіх перекололи, а самого командира в полон взяли!..
Я насилу взнав, що то говорить полковник.
—Ходім до хати!—потяг мене за руку.—Зараз його приведуть сюди!
Через декілька хвилин в кімнату ввійшло четверо козаків, які несли на руках когось п'ятого. Переступили через поріг і кинули його просто на підлогу.
— Собаці собача смерть!—сказав один злобно.
— Не дуже там! — гукнув полковник. — Йдіть собі.
Чоловік лежав і тихо стогнав. Лице його було залите кров'ю, а руки й ноги якось дивно пообвисали коло тулуба, наче штучні.
— Ви хто такий!—спитався полковник, нахиляючись над ним.
—Командир N-ського червоного полку, який стоїть у ярах... — ледве чутним голосом відповів той.
—Як ви називаєтеся?—знову спитався полковник.
— Цього я вам не скажу! — простогнав той.
—Та не стогніть так!—скрикнув полковник. — Що з вами? Вставайте та сідайте!
Не то плач, не то сміх, а взагалі щось страшне вирвалося з грудей нещасного:
—Не притворяйтеся і не питайтеся... Знаю я ваші звички добре... Катуйте до кінця... Що вже там...
— Ми нікого не катуємо, але коли ви так підло на нас напали, то що ж робити! — сказав на те полковник. — Ось ми вас трохи підживимо і вам ліпше стане...
— Пусте... — почулася відповідь.
Голос його був тремтячий і хрипкий, але знайомий, дуже знайомий. Одначе я не насмілювався підійти до нього ближче й заговорити з ним, боячись чогось невідомого і соромлячись за той вчинок, якого допустилися ті, що зі мною і з ким я.
Прийшов лікар. Оглянув його і похитав журно головою.
— Хіба можна так? — промовив сам до себе. — Мало того, що повикручували ноги та руки, то ще й ребра потрощили...
Полковник подивився чогось на мене і винувато сказав:
— Злоба все... З війною нічого не вдієш...
Лікар покликав двох санітарів і заходився поратись коло побитого командира. Той весь час важко стогнав, але не вимовив ні слова. Коли забинтовували йому руку, я побачив, що на ній нема пальців, лише якісь закарлючки, як в Артемка. Я підійшов до нього й подивився йому в очі.
Окровавлене лице страшно всміхнулося до мене і промовило:
— Ах, так ви ось де!.. А я за вас гину!..
—Ти, Артемко?!—скрикнув я. — Ти червоним командиром?!
— Як бачите!—сказав тихо.—Я за народ, а ви проти народу... Та не в цьому річ... Я знав, що ви тут, і хотів забрати вас на свята додому, але...
Великі сльози покотилися з його очей і він на хвилину затих.
— Бідний Артемцю, як же це так? — питався я його.
— Так, як і все буває... — сказав він.
Коли лікар перев'язав його і поклав коло теплої грубки, він поблід увесь і стратив притомність. Під ранок він на хвилину прийшов до себе і став просити мене, аби я охоронив його від якоїсь небезпеки.
— Я панським наймитам не вірю... — казав він мені, показуючи очима на полковника.
— Ми боремося за своє право на своїй землі, — відповів я йому на те, але він тільки глибоко зітхнув і вже більше про це ми не говорили.
—Як же ти червоним став?—спитався я його, коли помітив, що він чогось пильно до мене приглядається.
—Життя заставило...—відповів коротко.
— А де ти був ці всі літа?
— Це довго казати... — слабким голосом відізвався він. — Спочатку в Києві продавав газети на вулицях, потім один добрий чоловік допоміг мені дечого навчитися, і коли була війна, то я сам пішов на фронт і зробився старшиною... За час війни я багато чого навчився в самого життя, і як вибухла революція, то зразу ж став тим, яким ви мене тепер бачите...
Перед сходом сонця йому погіршало і він знову стратив притомність. Лікар оглянув його ще раз і тільки рукою махнув.
—Нічого вже з нього не буде!—сказав він, виходячи з кімнати.
Тим часом полковник готувався до дальшого наступу і заклопотано говорив:
—Треба не гаяти часу! Сьогодня так чи інакше, а колядувати мусимо, як звичай велить, за столом, під снопом, за доброю чаркою запіканки та за гарячою ковбасою...
Я не слухав його, що він говорив далі, а старанно доглядав свого земляка. І саме тоді, як гримнула наша перша гармата, він розкрив очі і спитався:
—Хто це регочеться так?..
— То стріляють, — відповів я.
З хвилину він напружено чогось прислухався, а потім тихо і поважно вимовив:
— Скажіть їм, щоб замирилися... Скажіть їм, що війни не треба... Скажіть, що я також... помилявся...
Затих і задивився в стелю. Довго дивився так, наче бачив там щось надзвичайно цікаве й невидане, а потім лагідно всміхнувся і сказав:
— Мир вітають... Слава Богу вишнему... Ото добре...
— Слава!..—докотилося здалека, але це вже мене не цікавило. Він раптово схопив мене за руку, витягнувся як струна і його очі зробилися шкляними, мертвими й нерухомими...
* * *
Через п'ять годин я вже їхав просто додому. Переїжджаючи через яри, де вчора була ворожа позиція, бачив на снігу багато кривавих плям, а коло цвинтаря дві свіжих могили.
Як раділи мною мої рідні, як вітала мене солом'яна стріха і як колядувалося, не варто згадувати...
Довідавшись про наглу смерть Артемки, селяни тільки руками розвели:
— Так він же наш був!..
Моя мати, проста і щира, суворо сказала мені:
—Ти не повинен більше воювати!.. Хай ті воюють, що вигадують ту війну!..
На другий день полковник Брень подався зі своїм полком далі, а я залишився для того, щоб поховати як слід, замордованого моїми сучасними товаришами, Артемка, який так нагло і так даремно згинув...
Одначе ще й досі блукаю манівцями і, згадуючи безщасного Артемка, згадую те сумне Різдво, яке, напевне, не забудеться ніколи...
м. Львів,
1921 р., 22 грудня