Тоді він назвав її одним словом, вона зрозуміла і довго плакала від образи.
А на другий день сталося так, що він виїхав до Кругів, де вже чулися перші гарматні вибухи першої "власної" війни. Будучи противником усяких воєн, я зовсім не тішився цим, але Миколка так і палав:
— Ми отій кацапні покажемо ще, де раки зимують!..
Я не бажав йому нічого, лише, співчуваючи, сказав:
—їдь та не забувай за нашу певну справу!
— Знаєш, ми зберемо матеріали... альманах... козак зі шликом... національно... цікаво... — казав віндо мене вже через розбите вікно вагона. — Головне наше давнє студентське гасло — "Великого бажайте"!..
В той час локомотив засвистів і довга валка червоних вагонів повільно посувалася в імлу осіннього дня...
Вертаючи з двірця, думав:
— Як життя людей міняє!..
* * *
...Цілих два роки "власної" війни, "власної" страшної, безглуздої, галасливої руїни заставили мене зійти на манівці... Заблудився я між таборами й загубив багатьох рідних і дорогих. Часто стрівав їх у цілком протилежнім таборі від того, в якому знаходився я. Часто вони самі приходили до мене зневірені й розбиті, але вже я мусив не визнавати їх...
Згадував і шукав Миколку. Раз якось знайшов його імення в мистецькій хроніці офіціального видання "національного" уряду. Писалося, що він зробив низку зразків військових прапорів. Хотів написати до нього, але не міг, бо я знаходився "по цьому боці", де порядкував "соціалістичний" уряд.
Після довгої низки кривавих подій та переворотів, які випали на долю нашого славного Великого Міста, стався ще один, особливо наглий і особливо страшний "національний" переворот, коли в цілому місті не можна було дістати шматочка хліба, — я вирішив залишити його. Не бажаючи тратити час на добування перепустки на виїзд, пішов пішки і, зараз же за містом, мене арештували, припровадили до "комендантської контррозвідки" і посадили в якийсь холодний льох під будинком комендатури.
Цілу добу висидів у пітьмі, слухаючи, як тяжко катували за стінами тих, що сиділи поруч мене... Не чув навіть, щоб найстрашніший звір міг здобувати в собі такий пекельний крик, як кричали ті нещасні й невідомі люди... Чекав так своєї черги і намагався бути спокійним.
— Ну, комунія, марш сюди! — крикнув хтось, прочиняючи двері. — На допит до пана шефа...
Увійшов козак в сірім мундирі і такім же кашкеті з тризубом і старанно обшукав мої кишені. Коло дверей чекав на мене якийсь сутулуватий суб'єкт, повів мене наверх до кабінету "пана шефа". В маленькій, закиданій дорогими меблями та паками комуністичної літератури, кімнатці було темно. Вікно виходило в подвір'я і, крім того, до половини було опущено штору так, що сонячні промені ледве що пробивалися всередину. Посередині кімнати стояв великий писальний стіл, за яким сидів і поспішно писав щось молодий старшина. Не підводячи голови, він спитався:
—Обшукали?
— Так! — відповів суб'єкт у кепі.
—Давай його сюди!—сказав старшина, підводячи голову.
— Миколка?! — мимоволі скрикнув я. — Ти?!.
Він якось дивно присів, поблід, потім почервонів і нарешті заговорив:
— Не сподівався, що?.. Гм... знаєш, я того... мушу... Знаєш, я вже давно перестав бути сентиментальним...
Повернувся до суб'єкта і, з несподіваною злістю, крикнув:
— Геть звідси, мордоворот! Хіба не бачиш, що ти тут зайвий?..
Коли той вийшов, то він закурив папіроску і, раз за разом затягнувшись, звернувся до мене:
—Ану, признайся по правді, ти не червоний?..
— Ні! — відповів я.
— А за що ж тебе схопили?..
— Це мусять твої агенти знати!..
Він схопився:
—Агенти, агенти!.. Зволотаодна, ане агенти!.. М'якосердна неміч!..
Нагнувся до мене через стіл і сумно промовив:
— Знаєш, наша нація така, що її треба нагаєм заохочувати до діла...
— А чого ж ти сидиш тут? — сказав я йому.
—А хто ж буде?—спитався він мене в свою чергу. — Знаєш сам, що в нас дуже мало прихильників блакитної концепції, атому...
Зупинився, закусив губу, підозріло подивився на мене і промовив:
—От, говорю з тобою, а чорт тебе знає, яким ти духом тепер дихаєш?.. Дуже можливо, що ти тепер найбільший мій ворог і що я зробив би найкраще, якби розстріляв тебе... Я ж, знаєш, сентиментів не знаю...
— Ні, Миколко!—сказав я. — Вір мені, що я той самий, який був тоді, як ми разом марили мистецькими альманахами та літературними тижневиками!..
Він на хвилинку замислився, а потім промовив так м'яко і так чуло, що я аж здивувався:
— Знаєш, ми все ж таки зберемо матеріал і...
В той час двері відчинилися і в кімнату ввійшов суб'єкт в кепі. Разом з ним увійшла якась молода, перелякана на смерть панночка із вузликом у руках.
—Пан шеф!—звернувся суб'єкт до Миколки.—Оця шмара разом з хлібом хотіла передати листа своєму братові, який сидить з комуністами!
— А ти обшукав її?—жваво спитався Миколка.
— Ні! — відповів той.
— Обшукать і двадцять п'ять шомполів! — крикнув суворо.
—Господін начальник! Господін начальник!—заплакала дівчина, хапаючи його за руки.—Я нє віновата!..
— Геть, зволоч!—шарпнувся він від неї і штовхнув її в груди.
—Миколко!—озвався я.
— Не твоє діло! — заскреготав зубами.
В кімнату вбігли два здорових козаки, один схопив її за одну руку, другий за другу, а суб'єкт у кепі почав обшукувати... Плакала, просилася й присягалася, що нічого злого й на думці не мала, але не помоглося...
Обшукавши верхню одіж, роздягли майже донага і так поволокли кудись.
— Бачив? — повернувся він до мене з невинною усмішкою.
— Бідна!—вирвалося з моїх вуст.—Бідна, беззахисна дівчина!..
— Нічого, брате, це жидівка! — підморгнув до мене. — Що бачив—тримай собі в науку... В цей час накажу випустити тебе і дати тобі потрібну перепустку на виїзд... Ось покличу ад'ютанта і все буде зроблено...
Нахилився до вікна і двічі потиснув ґудзика від електричного дзвінка. Через хвилину в кімнату вбіг невеличкий чорнявий молодий чоловік з ознаками хорунжого на ковнірі сірого мундира і струнко став перед Миколкою. Миколка, показуючи на мене, сказав до нього:
— Цей чоловік попав до нас випадково. Заберіть його з собою, дайте йому звільняючу записку і перепустку на подорож до...
Повернувся швидко до мене:
—Куди?..
—До Крутої Гори—сказав я.
— На всякий випадок це треба занотувати...—промовив сам до себе і, вже вголос, сказав: — Вибачай і до побачення!..
Вже в дверях затримав мене:
—Знаєш, а ми коли-небудь все ж таки зберемо свої матеріали і видамо чудовий альманах, з футуристичним тризубом на обгортці...
—Я думаю, що колись так буде!—сказав я, скорше зачиняючи за собою двері.
* * *
Якось пізнім вечором, сидячи самотою в своїй непривітній кімнатці, яка знаходилася в маленькому будиночку, що стояв на краю чужого міста, дивився, як догорала свічка, і марив далекою Україною.
— Коли ж повернуся? — думалося мені. — Скоро вже два роки...
Думав і не міг зрозуміти, через що саме і як саме сталося так, що я опинився тут, але пригадував до найменших подробиць ту подорож із Великого Міста, коли, опинившись у "блакитнім" ешелоні яко подорожній зі своєю перепусткою, зробився втікачем і став вигнанцем... Звичайно, тут не гірше, як там, але там все ж таки ліпше, як тут...
—Там до вас якийсь краянин прийшов,—сказала мені з-за две— рейгосподарка мешкання.
Я пішов назустріч. Переді мною стояв на порозі високий, худий, з виснаженим і зарослим густою русявою бородою лицем, хтось незнайомий. Не дивлячись на те, що надворі стояв пекучий мороз, він був одягнутий в легеньку "петлюрівську" шинелю та незграбні "американські" черевики.
— Що, не взнаєш?—спитався незнайомий.
— Ні! — відповів я. — Скажіть просто!..
— Я довідався з газет, що ти тут, і от прийшов до тебе... — сказав він.
— Миколко, ти?!—здивувався я, впізнавши знайомий голос. — Як ти попав сюди?
— Ет, про це не варто говорити! — махнув він рукою.—З-за дротів утік... Сидів, сидів і нарешті не витримав.
— Так ти в таборі інтернованих був?!
—А то ж де?—здвигнув плечима. — Був, як і всі, що трималися блакитної концепції...
Попросив сісти, дав папіроску і став говорити.
Розповідав мені, як "відомі громадяне", розмови яких він чув ще в юнацтві свому, затягли його до "політики" і зробили "шефом дефензиви", і як потім, коли програли свою справу, відцуралися його. Нарікав на ту несправедливість, що панує в "центрі" цих громадян, і жалкував дарма страченого часу...
Озирнувся по кімнаті раз і другий і, ніяково посміхаючись, промовив:
—Живеш майже так, як і колись, тільки гітари вже немає...
Я встав і приніс йому від господарки стару, побиту гітару. Він простягнув до неї обидві руки і радісно скрикнув:
— Боже! Які то часи були!..
Сів на своє місце і став грати оті самі російські вальси та романси. Слухаючи його, чув, як шалено тремтить чогось серце і відчував, що ще якась хвилина і я розплачуся, як маленький хлопчик. "Тільки не це..."—думав я про себе.—"Тільки не це..." Але ось несподівано він випустив з рук гітару і тяжко заридав...
— Прости мене, прости! — говорив крізь сльози. — Я був такий негарний під час нашої останньої зустрічі... Тільки я вірив, що буде Самостійна Україна, що ми переможемо, а тоді все проститься...
— Нічого! — заспокоював я його. — Ще не все страчено... Заспокійся ліпше, поговоримо...
Він устав. Витер рукавом сльози і, враз, очі його стали холодні й непривітні. Озирнувся ще раз по кімнаті і сказав:
— Вибачай! Це все пусте! От, якщо маєш трохи гроша, то заплати мені за перепустку!
— За перепустку?! — здивувався я.
—Так! Заплати мені за перепустку, якщо ти чесний чоловік. А тоді я піду собі своєю дорогою, бо все одно нам нема вже про що говорити...
—Миколко!..
— Пусте!.. Все одно ми свого матеріалу не зберемо і мистецького альманаху не видамо ніколи...
— Скільки ж тобі? — спитався я.
—Стільки, щоб на вечерю і на чарку горілки вистачило б...
—Але, Миколко, слухай!—почав було ще раз умовляти його. — Ти стомлений і тобі спочити треба... Ти ж майже хорий!..
Одначе він без найменшої уваги простягнув до мене праву долоню і сказав:
—Давай!.. Мені ніколи!..
— Куди ж ти так?..
—Манівцями до повстанців...
Я витрусив зі свого гаманця все, що там було, і поклав йому в простягнену долоню. Він затис те все в кулак і швидко вийшов з моєї кімнати, навіть не попрощавшись...
А тоді я загасив недогарка свічки, впав на ліжко і з головою сховався під ковдру.
— Все одно ми свого матеріалу не зберемо...—громом лунало в моїх вухах.
— Чому ні?..