Подумайте тільки, що могло привести того спеца, що збирається й надалі "працювати для ненькі?"... Його привела сюди якась випадковість, не більше... Переконання в нього ніякого, але одначе він терпить не менше каждого із нас, що так голосно говоримо про свої ідейні стремління...
— Гм... Це цікаво, але занадто суб'єктивно... — проговорив про себе товариш Семенчак, беручись за гітару. — Справді це має свою рацію і людині-мистцеві варто було б пошукати якогось іншого шляху...
— Цей шлях—саме звичайне визволення від політичних забобонів, —підказав земляк. — Той, що не спроможеться на це, зостанеться назавжди задротами...
— Одначе ви також сидите за ними! — засміявся товариш, пробуючи награвати: "Небо і земля".
Земляк поблід, як полотно, і тихо промовив:
—Так... задротами...
— І як же ви сюди попали, маючи такі погляди? — запитав його вже я.
—Погляди, шановний земляче, виробляються не зразу, а поступово... До того ж, попав я сюди цілком свідомо, тікаючи від самого себе, від свого минулого, яке й є головною причиною всього, що в цей час переживаю...—промовив земляк, журно дивлячись на мене.
—Мені, товариші, взагалі остогидло це все!—підвівся з місця Семенчак.—Різдвяна ніч, добрі люди колядують, а ми в Центральну Раду бавимося... Давайте ліпше затягнемо ще з одну колядку або поговоримо про минуле, далеке минуле, таке минуле, щоб було яскраве, як та копійка, яку я колись чистив попілом на різдвяні свята...
—Гаразд!—сказав на те земляк. —Я розкажу вам свою пригоду з торішнього року і тоді ви, можливо, зрозумієте й те, з яких саме дрібничок складається велика справа...
Зіщулив хижо очі й повернувся до мене.
— Ну, от Соня Вознесенська!..
— Що саме?—спитався я, відчуваючи в своїй душі неприємно-прикре й болюче чуття.
—Ото, як вона розлучилася з вами, то за мене також не пішла...
—Не пішла?!—скрикнув я мимоволі і в той же час пригадав собі, як важко плакала вона, провожаючи мене на далекий Північний Фронт, і як скаржилась на те, що "батьки заставляють іти за нелюба". Тим "нелюбом" був ніхто інший, як оцей самий Сосновський і, коли одного разу, вже будучи в шанцях, я отримав від неї листа, в якому вона сповіщала про свій "шлюб з нелюбом", то я був певний, що це був Сосновський... А тому, як в час революції, так і нашої власної війни, коли мені приходилось бувати в свому рідному місті, я зумисно обходив ті вулиці, де більше всього міг стрінутися з нею... Боявся, щоб цього не сталося, бо відчував, що тоді щось мусило б виникнути і що тоді могла б цілковито змінитися система мого індивідуального життя... А цього я рішуче не хотів і всю свою енергію скеровував у цілком інший бік, не бажаючи витрачати її на особисті справи. Ніхто інший, як ця сама енергія, ось уже цілий рік виснажувала мене за цими дротами і запевняла, що так і повинно бути... Вколисаний отим "так і повинно бути", я цілком забув за головну причину свого сучасного становища і, часами, коли навіть тужив, то тужив сліпо й несвідомо... і тільки тепер, коли в мою кімнату увійшов оцей земляк, коли він вимовив уголос давно забуте імення коханої людини, я відчув всією своєю істотою таку безмежну тугу, що ледве спромігся спитатися:
— Не пішла?!.
І лише тоді, коли він низьким і спокійним голосом відповів мені, що вона, відмовивши йому, вийшла заміж за якогось російського капітана, пригадав собі, що я питався не звичайно і що цього не слід було робити.
—Як бачу, то ви любили її!—говорив земляк Сосновський. — На жаль, цього я тоді не хотів знати, бо сам любив її і любив так, як ніхто не зміг би... Люблю її ще й досі і кажу це одверто, бо взяв на себе найбільшу вагу минулого...
— Гм... як бачу, то земляки з романом!—підморгнув до мене товариш Семенчак. — Цікаво знати, як ви розв'яжете його?..
— Він, товаришу, вже розв'язаний і розв'язав його я! — сухо сказав на те Сосновський. — Сьогодня минає рік, як я взяв на себе всі наслідки наших непевних взаємовідносин і відколи не знав спокійної години, заки не попав сюди.
— Що ж такого сталося?—спитався я його. — Ви розійшлися, як і я, чи що?..
—Так, ми розійшлися, але як це не дивно, вона, будучи мертвою, володіє мною і керує всіми моїми вчинками... Те вражіння, яке зробила вона на мене під час останньої зустрічі, стало для мене причиною мого звихнення, як це ви вже бачите... Я стрінувся з нею тоді, коли вона була мертвою...
— Мертвою?! — здивовано скрикнув Семенчак. Я мовчки відсунувся трохи від стола і пильно подивився в сірі земляцькі очі. Вони були чудні й смутні, наче бачили перед собою щось надзвичано страшне й незрозуміле, і мучився тим, що його не можуть бачити інші.
— Звичайно, я не знав того, що вона мертва, але говорив з нею, як із живою... — продовжував він. — Це вже рік минає... Через дві-три години цілісенький рік...
— Вибачайте! — озвався товариш Семенчак. — Вибачайте, що виявляю в такий спосіб своє зацікавлення, але мені зостається цілком незрозумілим те, що своє сучасне становище ви ставите в якусь безпосередню залежність від тієї зустрічі?..
— В цей час скажу, але мусите дати слово, що ніяких суперечок тепер на цю тему провадити не будете!—дрижучим голосом промовив земляк. — Скажу це для потвердження того, що говорив тут, а ви вже як хочете, так і розумійте...
Раптом схопився на ноги і швидко заходив по кімнаті.
— Ви нічого не чули! — звернувся він до мене, зупиняючись біля стола.
—Нічого... Завірюха зривається надворі... — відповів я.
Він постояв так трохи, а потім налив чарку, випив і сів на своє місце.
— Нехай собі!.. — байдуже махнув рукою. — Отже, слухайте історію звихненої людини і не дуже дивуйтеся, бо ні про що інше, як тільки про подібні пригоди, сказано кимсь: "Є, друже мій Гораціо, багато ще таких речей на світі, про котрі ми не маємо ні найменшого поняття"...
— Цілком можливо... — хитнув головою товариш Семенчак, смикнувши непомітно мене за рукав. — Будемо слухати! Кажіть!
* * *
Земляк мій допитливо подивився нам у вічі, потім всміхнувся своєю чудною усмішкою і сказав:
— Тільки не думайте, що я тут звихнений...
Плеснув себе долонею по лобі і важко зітхнув.
— Та не турбуйтеся вже! — промовив я. — Сьогодня різдвяна ніч і всякі казки можливі...
— А, так! — подивився він на мене. — Всякі казки, кажете, можливі? Гаразд! Тоді хай це буде замість казки, коли не схочете прийняти за дійсність!..
Глянув ще раз нам у вічі, схилився над столом і тихим голосом зачав оповідати:
"Соню я не перестав кохати навіть тоді, коли вона відмовила мені і вийшла заміж за іншого. Для того, щоб забути її, я залишив редакцію "Волыни" і пішов добровільно на фронт. Одначе, будучи й на фронті, я не міг цілком забути за неї і годинами так тужив, так нудьгував, що радий був віддати за один її погляд все своє життя...
Не смійтеся! Кажу правду, що любив її зовсім не по-сучасному... Потім я став їй писати. Писав щотижня і щотижня мав від неї відповідь. Кажу — відповідь, бо про себе вона майже ніколи нічого не писала. Часами тільки згадувала про вас, раз прислала навіть вирізку якоїсь поезії, яка начебто була ваша, і з цього я зрозумів, що вона кохала вас...
Він на хвилинку зупинився, звів на мене очі і з хвилинку дивився так, неначе старався щось пригадати. Раптом стиснув плечима, зщулився, наче від холоду, і говорив далі.
Як настала революція, я зразу ж повернувся до Житомира. Надіявся на якусь зміну. Ви ж знаєте самі, що в перші дві революції панував такий настрій, що, здавалося, були можливі всякі чудеса...
Надії були даремні! Вона цілком віддалася якійсь там політичній праці і зі мною не забажала навіть стрічатися. Не дивлячись на всі спроби стати її товаришем, мені скоро прийшлося переконатися, що я їй цілком чужий, а тому виїхав до Києва. В Києві попав, як то кажуть, на "розбір шапок". Центральна Рада складала вже свої манатки, а за Дніпром товклися північні гості. Після трьохтижневих і відчайних змагань на вулицях Києва, сам не свій, разом з іншими, знову приплентався до Житомира. На цей раз вона вже сама шукала мене і, коли знайшла, то зразу же кинулась до мене, як до найріднішого й найлюбішого в світі.
—Не думала я,—казала вона,—щоб ви були здатні на щось!.. Чомусь ви здавались мені нерішучим...
Потім розповіла мені все. Виявилося, що вже рік минув, як вона розійшлася з ним і розійшлася через те, що він отруїв їх спільну дитину, і отруїв її так, що вона сама навіть допомагала йому це робити. Казала: "Дитина вдалася не цілком здоровою і все чогось кричала. Він радив напувати її соком із сирих буряків, змішуючи його з молоком. Я так і робила. Дитина кричати не переставала, але скоро померла. А тоді він сказав, що так і мусило бути..." Вона покинула його і пішла вчителювати в дитячий притулок, а він, після цілої низки авантюр, виїхав кудись, і тільки тепер вона довідалась, що він знаходиться в штабі Му— равйова. "Коли ви мій друг, так убийте його!"—казала вона мені в той час, коли стало відомо, що він провадить північних гостів на Бердичів. — "Я не хочу, щоб він прийшов сюди!.. Я боюся його!.."
І тоді я пішов з невеличким гуртком "чорних" на Бердичів і був там ранений. Три місяці лежав у військовім шпиталі, і вона часто навідувалася до мене. Вражіння було таке, що вона вже моя, і це справляло мені таку радість, що я забувався за свої прострелені груди. "За життя розплата тільки кров'ю..." — сказав якийсь поет, і це я тоді відчував всіми нервами. Думав, що каплею пролитої крові купую обнову свого життя, але, на жаль, це було не так. Коли я вичуняв, то, замість того, щоб стати самим собою, я став слухняним рабом її партійного переконання і розліплював серед ночі на міських парканах якісь прокламації. Робив це до того часу, заки в мені не збунтувалася "натура"... Тоді я назвав її бездушним упиром, а його ідеальним борцем і подався знову до Києва. Як на лихо, моя друга подорож нічим не різнилася від першої, і я збігом обставин опинився в Запорізькому корпусі, де мене й зробили хорунжим. В запалі боротьби, яка кидала мною з одного кутка України в другий, я якось скам'янів і зачерствів не тільки серцем, але й душею. Інколи згадував її, але в той же час згадувалася мені й моя безвиразна роль рознощика плакатів, чим я так при— слуговувався їй.