Малював коники і носив їх на базар замінювати на хліб... Потім зрозумів, що вмер, і пішов на той світ... Йдучи по митарствах, зайшов сюди і тут мені сказали, що я мушу вмирати, а тим часом попросили бути їх другом... Бачите, мертві потребують якого-небудь зв'язку з денним світом, бо вони виходять тільки вночі... От і зараз пан Дубицький цікавився, чи ясно світить сонце і чи розцвілася жоржина у графині Браницької... Я й сказав йому, що треба... Надіюся, що й ви станете тут своїми...
— Але ж ми ще ні разу не вмирали! — озвався дрижу чим голосом Сиверин.
—Не вмирали, кажете? — здивувався Друг мертвих.—А ви вмріть!.. Запевняю вас, що тут ліпше... Так навіть граф Стемпковський каже... Йому добре було там, але тут ще ліпше... Графиня Браницька також задоволена... Знаєте, її донька ще й досі така, як за життя... Тільки все соромиться і не їсть нічого... Якось приніс їй суниць, а вона й не подивилася... Я тільки не розумію каноніка, бо то взагалі чудак... Лежить собі й удає святого... Не люблю його... Так, так...
— Бачите, я ще вчуся! — сказав Сиверин. — Це я випадково попав до повстанців...
— А так, пане, ми ще мусимо жити! — сказав і я.
—От чудні люди!—вдарився об поли Друг мертвих.—Жити і жити!.. А що буде, як я не випущу вас звідси?..
Ми мовчали. Справді, двері в гробівці міг відчинити тільки він. Робилося страшно. Обережно, якомога лагідніше, я зачав говорити:
— Правду кажучи, ми сюди попали цілком випадково, втікаючи від ворогів, а через те ще й не можемо зрозуміти дійсної суті тієї смерті, яку ви нам пропонуєте... Мене особисто це дуже цікавить і я охоче залишився б з вами, якби ви ліпше познайомили мене з місцевими звичаями...
Друг мертвих засміявся:
— Так і кажіть, а то — жити, жити... Фе!.. Гидко слухати!.. Ми зараз підем до графині Браницької і ви все узнаєте...
Нахилився до дверей, потягнув за щось там і вони відчинилися. Червона смуга заходячого сонця впала на наші бліді лиця й освітила частину гробівця, де стояла розкрита металева труна з півзітлілим трупом польського пана.
—До побачення, пане Дубицький! — вклонився в бік трупа Друг мертвих.
Ми всі разом вийшли на свіже повітря. Зачинивши двері, пішли вузенькою стежкою в напрямі каплиці, де, як казав Друг мертвих, спочивала графиня Браницька. Проходячи коло одного не так-то старого гробівця, Друг мертвих смикнув мене за рукав:
— Зверніть увагу, зверніть!
Я зупинився й прочитав: "S. Р. Jan Czerwiñski, zyl lat 45, zmari 14 czerwca 1910 r., Prosi o Aniol Pañski".[1]
—Ян Червинський!—сказав я. — Щось нічого не розумію.
— Ото ж! — промовив Друг мертвих. — Оцей самий Червинський в 1905 році ціле село знищив з черкесами, а тепер черви його нищать... Кажу вам, що такі там черви... такі черви, що не дай Господи... Просто пощом їдять...
Почуття якоїсь незвиклої огиди пройняло мене аж до кісток, одначе, я постарався удати дуже зацікавленого і живо запитався:
— І звідки ви це все знаєте?
— Гм... Я все знаю... Мені оті розповідають...
Він обернувся й показав на ряд похилих дерев'яних хрестиків під парканом.
— Знаєте, — казав далі Друг мертвих, — він їх так боїться, що навіть вночі не виходить з труни... До того ж він і не говорить ні з ким, бо трупним ядом вдавився...
—Як то так? — запитав я.
—Цілком просто. Зібрався той яд докупи і став йому в горлі... Затвердів, як коралевий камінь... Оті, що під парканом, знають це і сміються...
— Як же вони сміються?
— Отак, сміються та й годі! Кажуть, що пан і в труні хоче з коралями бути, а того й не знають, що то йому мука...
Друг мертвих важко зітхнув і тихо додав:
— Мені також мука...
—Яка?
— Є тут такі, що й не люблять мене... Вночі часто нападають на мене... Вони навіть удень блукають, тільки все крадькома.
— Хто ж це вони, такі неспокійні?
— Все військові... Майже кожний з них не хотів умирати і майже кожний хотів би вернутися до життя... Вони дуже злосливі і часто навіть збитки всякі живим людям роблять... От, наприклад, як думаєте, що оті вершники самі сюди догадалися заїхати?.. Нічого подібного! їм і в голову це не приходило, а тільки один вбитий "денікінець" провадив їх сюди і, навіть, аж до самого місця схованки був привів, та, на щастя, вони були не дуже-то догадливі... Взагалі тут досить буде для вас цікавого...
В той час Сиверин нахилився до мене і прошептав:
— В мене голова болить і то так чудно, що я сам не знаю, як!.. Давай, втічем від нього, бо далебі зі мною щось станеться!..
Я непомітно кивнув до нього головою, а сам підійшов до Друга мертвих і вклонився:
—Я і мій товариш вважаємо своїм обов'язком сердечно подякувати вам за ваше щире відношення до нас і, разом з тим, дуже вас просимо мати нас на увазі, яко своїх заступників на посаді посередників живих із мертвими...
Друг мертвих здивовано дивився на мене, не знаючи, що сказати, але його виснажене голодом лице розцвіло божевільною усмішкою. Не даючи йому змоги думати, я говорив далі.
— Так як ми люди ще живі і цілий день нічого не їли, то нам необхідно десь попастися трохи...
— Попастися?!—захоплено скрикнув Друг мертвих. — Оце чудово! Не їсти, а пастися!..
— Так, попастися трохи! — говорив я. — Ми підемо на годинку в поля і нарвем собі колосся...
— Ну, а до графині Браницької коли підем? — спитався він понуро.
—Зараз же, як тільки вернемся!—живо сказав я.—А ви тим часом попередіть її і відрекомендуйте нас, як слідує...
— Ну, добре! — згодився він. — Тільки от чи не маєте ви візитових карток?.. Вона ж графиня, пані велика і треба все по правилу...
Ми витягли перші, які знайшлися в наших кишенях картки випадкових знайомих і подали йому.
Він уважно прочитав їх і промовив:
— Тепер все в порядку!.. Ви йдіть і не баріться там, а я буду вас ждати на сьому місці. Для когось іншого, то я не згодився б так стояти, але для вас постою... Бачите, я тут не звичайний собі дурень, а зі мною справжня аристократія дружить... Через це мене так і оті пролетарі не люблять...
— Ходім! — звернувся я до Сиверина. — Не гаймо часу!
— Йдіть собі, та тільки вертайте скорше! — сказав Друг мертвих. —Яз вами й не прощаюся!..
—Для чого прощатися, як ми зараз же тут будем, — поспішився я сказати йому.
Він згідливо хитнув головою і став замислено дивитися на червоний захід.
Я схопив Сиверина під руку і ми поважно подалися до того місця, де так несподівано попали в таку дивну гостину.
Перебравшись через паркан, ми знову опинилися на тій самій межі, на якій ще не так давно почували себе в небезпеці, і спокійно подалися в поля. Пройшовши з гони, зайшли в якийсь яр і подалися ним просто на захід, надіючись до ранку дістатися до Проскурова, де в той час знаходилися "наші"...
м. Збараж,
1921 р., 28 серпня
[1] "С. П. Ян Червинський, жив 45 років, помер 14 червня 1910 р., просить молитви".