Відчув огонь в собі і зойкнув:
—Щастя моє!..
—Твоє?..
І стала голосно сміятися...
Потім враз затихла і сказала:
—Як страшно світить нам сонце!
Він не сказав нічого, тільки його лице посмутніло. Зарився кудись в далечінь і думав про себе: "Чи вартий я сього любого створіння?.." І згадував, що там, за далеким обрієм, тужать за ним його любі товариші. Тепер він бачив себе серед них, як вони, бажаючи знищити окаменілість життя, кличуть його на барикади...
Він залишив їх і пішов дорогами власного шукання. Проходив нетрями й пущами, надіючись скоротити свою важку дорогу. Байдужим поглядом проводив стрічних женщин. Слухався серця. Кохання прагнув. Коханої шукав.
Несподівано, серед буденного життя і праці, з'явилася вона. Її очі вразили його серце і затопили душу шоколадним золотом казки. Несмілий, зневірений, сумний схилив перед нею свою безталанну голову...
Благословляв ту мить, коли вона простягла йому ніжну долоню своєї лівої руки:
—Цілуй... цілуй, безталаннику...
Цілував, як святощі великі. Цілував, як цілує сонце майову троянду...
Вона знала й відчувала його. Щось рідне озвалося в душах і сполучило їх. їм здавалося, що вони жили перед віками, ще тоді, як був молодий місяць і молоде сонце, а на землі не було ні людей, ні боротьби. — Вони були перші з людей.
Сьогодні вони втекли за місто на гори, щоб визволитися на мить від важкого впливу гучних моралістичних базарів безглуздого міста і віддатися свому чуттю. Вони знайшли те, що так довго шукали.
Досі вона дозволяла себе цілувати лише через вуальку, але тепер вуалька була в його руках... Раніш, ніж нахилитися до її уст, він зачаровано розглядав її біле оксамитове лице, злотокарі очі, чорні брови і пишну злоторусу косу.
—Любий, мені ніяково без вуальки...
Взяв її за обидві руки і повільно став схилятися до неї. Маленька мить і уста їх з'єдналися в довгім поцілунку...
Але враз він випростався і став чогось прислухатися. Його бліде лице ще більш зблідло, а уста безнадійно зашептали:
— Марсельєзи... марсельєзи... Марсельєзи...
— Що з тобою?.. Дивись сюди!.. Твоя я...
— Марсельєзи... марсельєзи... марсельєзи...
Вона стала поруч його і вчула, як десь у місті бурхливим потоком пливли звуки революційної пісні... А тоді схилилась додолу і простогнала:
— Нащо ж я зняла вуальку?!.
V. Коханки немає
Вечором скучно самому. Сиджу коло свого писального стола й потопаю в диму від дешевої цигарки. Думаю: яке життя тих, що ходять по вулицях міста після дванадцятої?
Яке їх життя?! Скажіть мені!
Я від щирості завидую їм. — Вони так весело стріляють. — Лицарі!
Я теж тягнусь за революцією, але не маю змоги. Від вчорашнього дня зробився непорушним. Виснажився в своїх почуваннях і надто призвичаївся до себе.
Вчора прийшла моя коханка і роблено веселим голосом сказала.
—Любий мій! Я мушу мати ясну шовкову сукню. Сам знаєш. Весна.
В моїх руках нудилась поезофільма сучасного поета. Ненароком показав рядки:
Весна обходиться дорого, Хто не має змоги...
Зрозуміла і зітхнула важко:
— Ось який? Хочеш, щоб я пішла до свого чоловіка?!
Розгнівана. Сувора. Неприступна. Вся в сльозах. Забрала в редікюльчик свої вуглики й пудру і пішла кудись.
Мені стало ніяково, але не затримував. Лишився самотою і ось вже другий день заклопотано думаю: яке їх життя?
Революція вабить, це я почуваю.
Почуваю, що далі так не зможу витримати. Знаю, що мушу встати й щось робити.
Не смійтеся! Кажу серйозно.
—Перший раз я свому чоловікові зрадила рівно три роки тому назад!—чується за вікном жіночий голос.
Нахиляюся до вікна і дивлюсь на вулицю. Йде пара: підтоптана кокетуюча жінка і наївний безвусий студент.
Вона говорила щось про випадкові зустрічі, але то було нецікаво. Слідом за ними знов пара. Він високий, сухорлявий, з довгою бородою полковник, а може й генерал—тепер вони так змішались, що й не відрізнити,—а вона звичайненька, пухкенька бабуся. Тримаються під руки, човгають ногами і шамкочуть.
— Насушили сухарів, але чи на довго їх хватить?! — каже вона.
— Пенсії тепер немає! Згинемо! — муркоче він.
Короткі, тривкі кроки стирають совгання старечих ніг. Виринає три мужеські постаті. Дві куценькі в піджачках і одна довга в сурдуті.
—Отой міднолобий дурень уявив собі, що він й справді критик! Думає, що писати рецензію на поетичний твір так просто, як складати партійну резолюцію з приводу аграрної реформи або несправедливого поділу між членами партії державної субсидії, — гарячиться добродій в червоному сурдуті.
—Дійсно, дійсно! Він взагалі нетерпимий серед нашого кола. Одного разу йому демократична влада пропонувала гроші на агітацію... —потакують добродії в куценьких піджачках.
Два сумнівного типу суб'єкти наздоганяють їх.
— Забуваєте, товариші, що тепер революція, а тому все має пересічний характер,—починає один суб'єкт.
—А до демократичної влади та "батьків народу" — знайте, зась! Вони потрібні через те, що у вишитих сорочках ходять, — додає другий суб'єкт.
—А-а-а!.. Наші артисти! — гукає здивовано добродій в сурдуті.
—Хе-хе-хе!.. Наші артисти! — сміються добродії в піджаках. Догадуюсь, що це з богеми, але хто саме — не вгадаю.
Гаряче розмовляючи про якийсь карнавал, ритмічним кроком поміряли пішоход далі.
—Трах-тах-тах!.. Трах-тах-тах!—почулося за рогом вулиці.
Пронизливі свистки десь відгукнулись і на мить виникла думка: яке їх життя?!
Раптом гасне електрика, і в розчинене вікно сунеться темний вітер.
Понура ніч.
Скучно.
Коханки немає...
VI. Невже так?!.
В місті великий здвиг. Демонструються якісь сили. Валка за валкою скриплять навантажені вози. Черепашачим кроком гримають важкі панцерники. Червоними маками цвітуть розгорнуті стяги. Осліплюючими рядами виблискують білі гасла:
— Геть тиранів!..
На широкім майдані юрби народу. Висока трибуна і промовець. Маленький, сухорлявий білявий робітник. З його горла виривається охрипле:
— Там жах і розпач! Там сваволя і шибениці! Там тирани і раби! Сонні, вставайте!..
Юрба хвилюється. їй ніяково почувати себе сонною і вона кричить:
— Вперед!.. Слава!..
Заграла десь музика. Повільною, хвилюючою ходою наблизились озброєні люди. Проти трибуни стали. Тисячі очей напружено вдивлялися в засмалені сонцем вояцькі лиця. А ті, як камінні, стояли непорушно. Щось механічно-машинне в їх рухах, щось уперто жорстоке в їх очах.
Промовець говорив:
—Зміцнюйтесь, сили вояцькі! Тісніше, лави борців! Ви зітрете на порох вандалів! Здивуєте світ перемогами і укриєте себе славою! Сміливим кроком вперед!..
Захвилювалася юрба і хотіла щось кричати, але зупинилася. Вояки стояли непорушно і мовчали.
В натовпі збудився шепіт:
— Незадовольнені!..
—Певне, їм війна остогидла...
—А може вони не поділяють поглядів промовця?
— Ні! Я думаю, що їм обридла кров...
—Цікаво... цікаво...
Хвилина мовчанки викликала чуття непевності. Найпершою це відчула орхестра і заграла бойовий марш. Гострою командою здвигнуто вояцькі ряди і кинуто в ритм ударів ноги. Зникали, як і прийшли...
На трибуні ніяково всміхався промовець, і мені було жаль його.
Згодом він знов став говорити. Говорив про темряву, несвідомість, продажність і зраду. В його словах чувся смуток і бриніли сльози, але вже ніхто не плескав долонями і не гукав: "Вперед!.. Слава!"...
Щось важке налягло на плечі юрби і обтяжило її цікавими думами визвольної боротьби. Тисячі голів струшували з себе порохнечу минулих літ і не могли струсити її. Тисячі голів почували себе зрадженими одною лавою вояків в той час, як самі могли створити легіон легіонів. Тисячі голів думали нарізно, але не могли додуматись до одного.
Поруч мене стояла щиро підмальована жінка.
Від неї віяло духом дешевої парфумерії і ще чимсь специфічним, дратуючим, млосним.
—Дурень, той білявий! Не може догадатися, через що вони такі непевні? Та ж вони за жіноцтвом нудяться, а не за перемогою! .. Коли їм щоденно говорити лише про боротьбу та про якусь там будучину, яка має бути куплена ціною їх крові, то вони колись ще не так виявлять себе! — говорила нафарбована жінка.
— Що ви хочете сказати цим?—звернувся я до неї.
Зиркнула на мене:
— Що?!. Те, що чуєте!.. Перемагає той, хто любить життя!.. Вони теж його люблять, але їх жертвують для будучини.
— Так хіба ж цього замало?
— Ні! Це вже забагато. Між живими мертві ходити не можуть. А коли серця їх і закам'яніли трохи, так все ж таки зректись краси важко. Бачили на їх кашкетах пучечки розквітлого бузку, чи ні?
— Ну, так що?
— Нічого! Ясно, що вони тужать за женщинами, а через те такі сумні... О, як би вони вітали цього промовця, коли б так серед юрби стояли їх коханки!..
Дехто з юрби прислухався і всміхався. Якась цікава думка ворушила насуплені брови й хмурила чола. Видно було, що кожний щось своє думав. Думав і зітхав. Ніхто не хотів заперечувати нафарбованій жінці. А вона говорила:
— Все для жінки! І революція, і боротьба, і перемога!..
Вздовж вулиці тяглись навантажені вози, гримали панцерники, маяли стяги і своїм шумом заглушали слова нафарбованої жінки і притупляли мою чуйність.
Іноді, як булька на гниловоді, виникала і пропадала настирлива думка:
— Невже так?!. Невже все для жінки?!.
VII. Мовчанка
Така золота осінь і таке все знайоме... А навколо сірі, зігнуті постаті...
Похмурі знайомі чола блискучі, палаючі огнем очі...
Стовпились великою юрбою коло "волості". Топчуться, чогось чекають.
— Гм... значиться, нове правительство завелося!.. Дивно!.. — наче в повітря, кидає слова мій сусід Артем.
—Яке там правительство, просто поцяцьковані золотом дурисвіти!.. — нестримно відрубав якийсь молодий парубок.
Я нічого. Мовчу і слухаю. Розмова починається в другім місці:
—Цікаво, для чого вони нас скликають?.. Певне, якісь розговори. ..
— Послухаєм... сам генерал, кажуть, прислав...
Знов мовчанка. Ніде ні одної усмішки, ні одного веселого лиця...
Сьогодні вранці стало відомо, що приїхав якийсь посланець від якогось генерала, а разом з ним приїхала ціла сотня кавказців з кулеметами.
Поки що, то в селі було ще тихо, але по всьому було видно, що буря недалеко. Про це свідчили похмурі знайомі чола і злодійкувато-ненажерливі погляди осетинів, як вони позирали на жінок.
Ось на ґанку з'явився волосний писар і якийсь офіцер. Писаря всі добре знали, бо як тільки вибухла революція, то він весь час боронив "права селянські".