їх переслідує думка несвідомості, яка утворює зачароване коло незрозумілих тривог і чекань. Селянство — родюче поле, з якого годуються злочинці і доброчинці. Отже, раніш треба його окультивувати, а потім вже використовувати. А наші революціонери тільки використовують його, а не культивують, — говорив Янко.
— Перепрошую. Я зовсім не розумію, що ви хочете сказати сим? Можна подумати, що ви проти самої революції, — казав Дашкевич.
—Нічого такого подібного я й не думав ніколи. Я за революцію визволяючу, але не за революцію руйнуючу, бо там, де панує руїна, життя немає... Немає визволення людини.
— Визволення у вільній праці на вільній від буржуазної експлуатації землі. Визволення селянства в його владі. Руїна, яка тепер захопила міста і села, якнайкраще нищить освічений деспотизм, що постачав державі злочинців і доброчинців, на яких трималася стара буржуазна влада.
—Як бачу, то революція вас мало чому навчила. Місто вас зіпсувало до того, що ви стали чужими для Безпечної. Ви дитина шумливої тисячоголової юрби, яка через щось називається "волею народу", але своєї волі не виявляє ніколи. Юрба йде за своїм проводирем до того часу, коли він потурає їй, а коли б він тільки забажав її стримати, то вона знищить його і сама розпорошиться...
— Се не зовсім правдиво. Ви повинні знати, що біологія не має неподільного і знає лише один вид. Юрба і проводир є один цілий вид революційного пориву, який не знає перепон у боротьбі за своє існування. Працюючі маси, які ви називаєте юрбою, цілком природно дійшли до ідейного розуміння сучасної соціалістичної революції, яка має знищити всі старі основи життя і заложити нові. Земля хоче ще жити, а тому сама природа інстинктивно вишукує якогось раціонального виходу...
—Чому ж до сього не можуть дійти шляхом поступу, а йдуть шляхом руїни?
—Тому, напевне, що поступом орудують виховані в старих академіях злочинці, які ніколи не зрозуміють дійсного стану речей. А революція є могутнім натхненням стихії, яка шляхом руїнного страждання приведе до тієї межі, за якою починається нива творчої праці. Феєричні ночі згаснуть, пекельний шум сваволі стихне, старі забобони згинуть, і тоді на необмежених ланах визволений селянський плуг проведе безконечну борозну згоди й спокою. Я вірю, що так буде...
— Вірити, звичайно, можна... Але от скажіть мені, на яких підставах можна вірити?
— На підставах фактів сучасної руїни.
— Цікаво!.. Виходить так, що коли безпечанці сеї ночі прийдуть сюди пускати червоного півня, з яким мають полетіти в повітря всі зібрані тут культурні надбання століть, так се вже буде фактична основа вірування?..
—Коли хочете, то так. Що ж стосується культурних надбань століть, так се звичайнісінька недорікуватість нашого часу, якою гальмується...—входячи в суперечку, з запалом почав був казати Дашкевич, але Янко його перебив:
— Зачекайте трохи, я ще не скінчив! Скажіть мені, як саме треба приймати такий факт, коли село протягом цілої зими морило учителя голодом, а на весну вигнало його за коловорот, а школу взяло під замок?
— Ну, тепер народ сього не робить. Такі випадки бувають тільки в найглухіших і самих занедбаних селах,—всміхаючись, сказав Дашкевич.
— Перепрошую! Так зробило не яке інше село, тільки ваша Безпечна. Та школа, яку ми колись будували, тепер стоїть пусткою. Випроваджуючи учителя, вони не дали йому навіть забрати з собою свого лахміття, бо — на їх думку — він "нажився з них"... Замкнувши школу, вони збираються зробити червоне свято...
Дашкевич мовчав і щось думав. Те, що сказав йому Янко про його безпечанців, тяжко вразило його. Він ніяк не міг собі уявити їх такими, як сказав про них Янко.
Несподівано для самих себе, вони змінили розмову і до кінця вечора проговорили про своє спільне минуле. Спогади розігріли їх серця якоюсь ніжною теплотою, і вони спокійно полягали спати.
* * *
Дашкевич збудився від якогось далекого шуму, що чувся десь за парканом. Він непорушно сидів на ліжку і прислухався до того шуму, в якому можна було вчути окремі людські голоси й вигуки. Шум розбурханих голосів повільно наближався. Зацікавлений і трохи стривожений, він устав з ліжка, натягнув на босі ноги черевики, накинув на плечі своє дряне пальто і підійшов до вікна.
Шибки зайшли росою так, що важко було бачити те, що робилося надворі. Попробував був відчинити вікно, але воно чомусь не відчинялося. Тоді він розбуд ив Янка, і обидва вони вийшли на ґанок. Передранковий холодний вітер сердито дмухав з-під високих дерев і застуджував їх розігріте тіло. Цокаючи зубами, вони стояли на ґанку і, прислухаючись до окружаючого шуму, напружено вдивлялися в пітьму ночі. Несчисленні зграї чорного вороння тривожно метушилися над старими деревами і заглушаючим кряканням намагалися заглушити їх. Небо вгорі було наче заплямоване чорними воронячими крильми і, здавалося, що якась юрба стоптала і забруд нила його.
Янко стояв і не знав, що сказати:
— І звідки їх стільки взялося тут?! Що за шум такий, справді?! — говорив він сам до себе.
Микола Дашкевич тільки плечима здвигнув. Незрозумілий шум починав тривожити його спокійну натуру.
—Треба йти до хати. Зимно якось, — промовив він до Янка.
Янко хитнув головою на знак згоди, але сам залишився на місці.
В хаті теж було неспокійно. Не було такого закутка, де не було б чутно того шуму. Дашкевич помітив, що його почала тіпати якась незрозуміла лихоманка і, разом з тим, згадалося місто, де є такі товсті, міцні, надійні мури. Зовсім близько, десь у парку, почулися поодинокі вистріли з рушниць, а вслід за ними у вікнах заясніло, і в хаті зробилося червоно. Крізь шибки стало видно, як за— червонілося небо і як знялось до неба полум'я близької пожежі.
В хату ввійшов Янко і промовив:
—Починається червоне свято. Вже палають скирти і клуні на току, а незабаром буде й тут. Якщо вас послухають, то буде добре. Скажіть їм...
Дашкевич, слухаючи Янка, відчув, як щулився його розум і як задрижала, обезвладнилась, зробилась маленькою його істота. Він стояв серед хати і з такої несподіванки здерев'янів неначе. Слухав, як весь парк гомонів нечуваним гомоном і не знав, що робити, що сказати...
Шум чувся вже коло самого палацу і загрожував свавільно вдертися в Янкове помешкання. Ждати чогось доброго не було рації. Обид ва схвильовано вибігли на ґанок. Перед ними, на головній парковій алеї, ворушилось якесь многоголове страховище, яке кричало, реготалося, вило і ридало всіми голосами божевілля... Небо вгорі застелялося довгими огненними смугами пожежі, і клубки чорного диму намагались закрити зорі.
Прибіг якийсь старенький дідок до ґанку і закричав:
— Стережіться пани, суд йде!..
Шумуюча юрба наближалася.
Дашкевич нахмурив свої сиві брови і щось думав. В той час, як юрба підійшла мало що не до самого ґанку, він випростався і голосно закричав:
— Гей, безпечанці, що ви робите?! Послухайте-но мене, що я вам скажу!..
Крикливий шум на мить затих і почувся гомін придушених голосів: "Тихо, панич Микола вернувся!" "Тихо, він щось розумне скаже!.."
— Безпечанці! — став казати Дашкевич, — ви, певно, ще не забули за мене і пам'ятаєте, як учив вас? Ви самі знаєте, як я боронив вас від панів та підпанків і як мені самому приходилось терпіти всяке лихо. Скажіть мені, на милість Божу, що ви хочете робити тут?.. Чи не своє спільне добро ви прийшли нищити? Чи не ваша праця палає полум'ям? Які ж ви після цього господарі?..
Але враз він замовк і похитнувся. Великий камінь глухо вдарився об його груди і упав на східці ґанку. Юрба заревла:
— Геть, геть панських наймитів!.. Доволі нам слухатись всяких казок!.. Доволі вже терпіли!.. Знаємо ми!..
Янко закрив вид руками і побіг в палацовий коритар, де був льох. Дашкевич, опам'ятавшись після першої несподіванки, хотів ще щось сказати, але чиїсь дужі руки схопили його по половині і шпурнули ним в кущі підстрижених акацій. Страшенний регіт оглушив його, і він сам не знав, що з ним діється. В голові мигнула думка не допустити пограбувати стародавню палацову книгозбірню. Вибравшись на головну алею, де шумувала юрба, він затримував знайомих безпечанців і щось кричав до них, в чомусь переконував, умовляв. Стрінув і затримав свого колишнього учня:
— Що ви робите?!. Не нищте нічого!.. Все, що колись було панське, тепер стало ваше... Нащо ж собі шкоду робити?..
Той блиснув розлюченими очима і крикнув:
—Громада вирішила панське гніздо знищити, а ви обороняєте його! Вже минули ті роки, коли пироги розпирали боки... Годі нас учити!.. Ми й самі добре знаємо...
Дашкевич далі не міг слухати. Заткнувши вуха, він подався в гущавину парку, а слідом за ним снувалась луна диких вигуків, які тяжким камінням падали на його чуле серце. Опам'ятався в далекому закутку на купі ще не розталого й почорнілого снігу. Витер спітніле чоло. Зітхнув. Пригадав за Янка, що то з ним?.. Страшна думка про те, що його могли убити, не давала йому спокою. Гігантське полотно пожежі простяглось над його головою і трусило іскри. Закуток сповнився прикрим духом смалятини. Сидіти далі було небезпечно і треба було кудись втікати, але він нерухомо сидів і, задихаючись в диму, стежив за червоними смугами полум'я, які здіймались до неба, і за чорними воронами, що кружляли під небом.
Вже світало, коли він, пробираючись через кущі смородини, старався вибратись на греблю і втекти на село. В брамі його перестріла п'яна юрба чоловіків і жінок. Високо підстрибуючи вгору, вони різними голосами співали крикливо-цинічну пісню, слова якої, здавалося, підхоплювали чорні ворони і розносили їх по своїх задимлених гніздах.
Коли його проминули, тоді він вийшов з-за куща і прожогом кинувся в браму. Вийшовши на греблю, він побачив, що вся гребля загачена селянськими возами, які були навантажені палацовим майном. Дві величезні юрби з сокирами і вилами грізно насували одна на другу. Одні і другі були страшно чимсь обурені і кричали: "Несправедливо! Несправедливо!"
Хотів пройти коло них так, щоб вони не помітили, але зробити сього не було змоги. Тоді він зупинився:
—Дайте пройти!
Юрба затихла і мовчки розступилася перед ним. Червоними очима дивилися на його безпечанці і не могли взнати його. Хтось із юрби крикнув:
— Отеє той, що вночі на ґанку казання казав!..