Чого ж ще бажати, хто з нас буде проти сього, як всі ми так стомилися під гнітом віковічного ярма?
Йшла велика боротьба за велику будучину, але ніхто з нас не сподівався так скоро побачити лице азіата. А азіат не забарився прийти.
Ми всі боролись за рівність і братерство, а він, розмахуючи червоним прапором, гордо заявляв: "Да здравствует свобода всех народов!"
І ось несподівано поруч цього "да здравствует" пролунали інші гасла. Одно з них було: "Смерть хохлам!"
Ах, ось вона свобода, рівність і братерство! Ось воно, одвічне жорстоке лице азіата, на якому чорніють сонячні промені!
Встали всі до боротьби, так не міг же я бути байдужим…
Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки чище серебра…
Так, так! Отут все зрозуміло. Я син того краю і міг завше віддати себе в офіру тому краєві. Не для гайдамаччини сліпої, не для свавільного козацтва, не для бундючливого гетьманства я офірував собою, а для золотих ланів рідних, для рідного неба блакитного. Я поет і люблю красу, а за зневагу краси можна і вмерти.
– Геть, азіати! Хлопці, до зброї! Хай живе воля! Всі на рідні золоті лани, під захист блакитного неба!
Такі гасла кидав я, і їх урочисто розносила луна під сірим небом чужини. Ті, що любили свою матір і дбали за честь своїх сестер, жінок і наречених, встали одностайно і рушали зі зброєю в руках під своє блакитне небо. Проводячи їх прощальними промовами, я говорив одно:
– Йдіть, про вас заговорить історія!
А вони йшли і йшли. З далекої півночі на свій рідний південь прямували. А слідом за ними знов росли без кінця і краю страшні могили.
Звідусіль їх оточували вороги. Розбивали знесилених голодом і розпинали проводирів народних.
В той час я майже щодня думав про свою випадкову зустріч. Мав від неї два-три листи і стільки ж написав їй. Знав, що вона ще працює і дивується, що не може чогось залишити це все.
В своїх листах вона казала, що дуже хоче мене бачити, але боїться сама прийти до мене, а до неї не зручно. Хотіла пережити враження першої зустрічі. Я болів нею, але, згоджуючись з її думкою про нашу зустріч, ждав часу "искупления грехов", коли можна буде вирватися з цього зачарованого кола боротьби і з радісним лицем піти назустріч свому щастю.
Несподівано мене заарештували. Три дні сидів у якійсь тісній і вогкій кімнаті губернаторського будинку, де зараз була упорядкована "тимчасова соціалістична тюрма".
На четвертий день мені сказали, що мене, яко контрреволюціонера, буде судити революційний трибунал місцевого совіту.
Судили не довго, а присудили гаразд. Контрреволюціонер належить до розстрілу. Зараз страшно згадувати, а тоді, загартованому в боротьбі, трохи смішно було чути це з уст таких зашмарованих і туполобих людців. Чогось не вірилося і все чогось надіявся на щось.
Присудили і посадили в якусь стару дерев'яну баню, де пахло торішнім сіном і "православним" потом московського мужика. Так, лише тут стало зрозуміло, що це є останній стан мого життя і боротьби. Лише тут… Тут лише ще раз згадав за Олесю. Ах, щоб хоч побачити її!
Розпука застогнала в душі і прокинулась туга, як тоді, в той час, на станції, коли захід неба палав в червоній заграві пожеж війн.. Заломив руки і хотів вдарити головою об стіну, щоб бризнув мізок і скінчилося все. Щось шепнуло в душі, щоб не робив цього. Надходив сумний вечір, і якийсь чоловік, озброєний до зубів, ввійшов і засвітив свічку.
Разом зі мною ще сиділо три поляки. Моя доля така, як і їх, а їх така, як і моя. Ми всі "контрреволюціонери", бо шануєм своїх матерів і кохаєм наречених, а за це мусимо вмерти.
Один з них весь час щось говорив про Варшаву і майже через кожних п'ять слів згадував якусь панну Ядзю. Другі два сиділи і мовчки слухали його. Видно, що незадоволений їхньою мовчанкою, він заговорив зі мною:
– Чи ви кохали кого-небудь?
– Як так? – відповів я запитанням. – Кого?
– Зрозуміло кого, женщину.
– Ні, не знаю…
– О, коли б ви знали, що то є кохання, то не хотіли б так спокійно вмирати.
– Я і не думаю вмирати.
– А що ж?!
Це "а що ж" він майже викрикнув, а два мовчазних поляки схопились на ноги. На лицях їх грало тінями полум'я свічки, а в їх очах засвітились вогники надії.
– А що ж? – сказав він вдруге. – Може ви знаєте, як втекти з цієї московської душогубки?
– Ні, я нічого не знаю…
Всі троє зітхнули і відвернулись від мене. Стало тихо, ніхто нічого не хотів вже говорити, а кожний пішов у своє минуле, кожний втопив себе у своїх думках.
Я думав про Олесю і згадав її слова: "Коли тобі буде сумно або важко…" Ох, так воно є, та що мені з того. Коли б хоч побачити, поговорити, то вона сказала б це моїм рідним і близьким, яких вже не побачу. Вона ж вернеться ще до золотих нив, а я ніколи. Прийшло на думку звернутися до цього чоловіка, що стоїть за дверми і вартує нас. Але його, безумовно, можна підкупити тільки за гроші, а де ж я їх візьму. Але думка про Олесю стала просто болючою. Подумавши, вирішив сказати це своїм товаришам по однаковій долі.
Вислухавши мене, поляк з Варшави аж підскочив:
– Чого ж ви мовчите? Сказали б раніш і до цього часу прийшла б сама до вас. Пишіть скоріше, заки ще рано, а то може бути пізно. У мене гроші маються ще.
Ах, оце "пізно" просто ударило мене в самий мізок, я до сього часу якось ще не зрозумів сього становища. Так, так… треба спішитися, а то ж справді може бути пізно.
Писав і чудувався, чого в мене так дрижить рука і виходять такі танцюючі літери. Я писав цілу вічність, як здавалося. Трудно складалися слова і скупо низалися рядки. Але накінець лист готовий і заліплений у конверту. Написав мало, але сказав все:
"Олесю! Гину… Смерть ходить за стінами моєї тюрми, де я сиджу зараз. Мене оголошено контрреволюціонером і засуджено на смерть. Сиджу зараз замкнений у якійсь старій бані, що в кінці Староруської вулиці, коло самих стін старої кріпості. Хочу бачитись з тобою і попрощатися. Твій Павлусь".
Сто катеринчатих карбованців зм'якшили черстве серце нашого вартового і він сказав:
– Сию минуту я пошлю своего подчиненного и все будет хорошо.
Пройшло годин зо шість. Була вже глуха північ, і ми ще не спали. Я все ждав і ждав, але наш вартовий мовчав на всі мої запитання. Я боявся вже за неї і шкодував, що написав листа, який міг кинути на неї тінь запідозріння, і її могла спіткати моя доля.
Була німа тиша, а в тій тиші ридала моя душа.
Коли тут почулися якісь кроки, а потім тихі людські голоси. Ми здригнулися.
– Це за нами, – сказав поляк з Варшави.
– Так, так, – сказали і його товариші.
Я закрив лице руками і ждав тихо і покірно…
Ось щось заговорив вартовий, він з кимсь сперечався чогось, а другий мужеський голос говорив про якийсь ордер. Потім стало зовсім тихо і в тій тиші почулось скреготання ключа в замкові. Упала клямка і двері помалу стали відчинятися. На порозі стояло двоє озброєних людей: страшні якісь звірячі очі, лиця брудні і нахабні. Один із них, вищий ростом, тримав в руках якийсь папір, а другий, малий і присадкуватий, тримав в лівій руці ліхтарню, а в правій револьвера.
Високий, глянувши на нас з якоюсь дикою ненавистю, сказав:
– Кто здеся Павел Кононенков?
– Я Павло Коненко, – сказав я.
– Выходи и иди с нами, – скомандував він мені.
Я встав, стиснув руки своїм товаришам і вийшов за ними.
Йшли в місто. Було місячно, хоч і імлисто, бо падав перший сніг. О, яка радість, перший білий сніг, коли він повільно лягає з неба! Але яка туга, коли йдеш до невідомого страшного!
Провівши мене кроків з сорок, вони сказали:
– Тепер можете бежать, куда вам завгодно…
Сказали і подалися назад до бані. Я стояв і не вірив своїм вухам. Хіба ж можна вірити їм, що мають такі звірячі очі і нахабні лиця? Все одно розстріляють, коли б тільки став втікати.
Але я побачив щось таке, що заставило мене всього задрижати. З-за одного будинку вийшла вона, моя кохана Олеся. Забув за все і кинувся цілувати її руки, уста, очі, чоло.
Вона взяла мене за руку і сказала:
– Потім, потім! Ти на волі поки що, так тікаймо. Тікаймо обоє, бо через годину вони будуть тебе шукати. Ти вільний цілу годину, бо так сказав комісар і дав навіть ордер.
Як божевільні, бігли сонною вулицею в напрямі залізничної станції. Вже не хватало сили, а серце мало що не розривалося від напруження. Аж ось і візник. Сідаємо і їдемо за місто. Все одно, куди б не їхати, аби тільки не бути тут, в цьому проклятому місті.
З міста виїхали щасливо. Білі поля привітали нас волею.
На розгарячене лице падали сніжинки, і на душі робилося так легко-легко. Далеко за містом відпустили візника і вирішили пішком дістатися до найближчої залізничної станції, до якої було не більше трьох верстов.
Йшли і тихо говорили між собою. Вона казала:
– Як одержала листа твого, так сама не знала, що зі мною сталося. Спочатку не хотілося й вірити, а потім пішла до комісара. Він не хотів і говорити зі мною, коли я згадала за тебе, але я його так просила дозволити мені побачитись і поговорити з тобою на самоті хоч останній раз, що він запросив мене почекати півгодини в своїй прийомній, а потім обіцявся поговорити зі мною. Через півгодини мене покликали до нього. Спершу всього він мене спитався, хто я така і чим тобі приходжуся? Я йому казала, що я твоя наречена, а він довго сміявся над цим. А потім він мені казав: "У нас женихов больше, чем следует, а потому мы твоего расстреляем утречком".. Я плакала і сама не знаю, що ще говорила йому, але він сказав: "Чего здесь долго разговаривать. Ты с ним можеш быть свободна целый час, но только при одном условии"…
– Якому условії?
– О, мовчи! Ходім скоріше, он вже й станція. Ходім. Потім скажу…
– Але…
– Мовчи, мовчи! Ходім. Він дав ордер на годину віддати тебе мені…
Прийшли на станцію і нетерпляче ждали поїзда. Блукали кожне окремо серед юрби сірих шинель і здалека позирали один на одного. Поїзда не було, а нас могли шукати. Не було в моїм житті ще ніколи такої нетерплячки очікування, як тоді. Сніг вже перестав падати. Міцнішав мороз, а ми легко одягнуті, я в одній шинелі й картузі, а вона в своїй шкіряній куртці і білій косинці, стояли разом з іншими на платформі, поїдаючи очима червоні вагони, які, накінець, повільно підсунулися під платформу.
Страшний момент боротьби, щоб попасти в вагон, минув для нас щасливо.