Побачивши людину, всі наче віджили:
– Гей, чоловіче добрий! Хто ти і куди йдеш сам-один в таку тьму?. Йди до нас, так ніг не надриватимеш! В нас туга в душі, так зате можемо потішити серце! Йди сюди, а тут і саморобка, і музика є… все є, а тільки щастя немає! Йди!
Прохожий стоїть нерухомо і мовчки позирає на воза, де сидять якісь чудні люди. В його грудях щось заговорило передчуттям страшного, і він не знав, що робити. Тіло його відчувало страшну втому, яка тягла до воза, а в серці щось говорило болючою тривогою.
– Ну, товаришу, скоріше! Веселіше буде нам і тобі! Знесилився, бідний, так хай одпочинуть ноги твої…
Ще хвилина вагання і нерішучість прохожого переходить в рішучість, і він сміливо йде до воза. Вилізаючи на віз, він витирає полою шинелі піт на чолі і ніяково каже:
– Проклятуща дорога, ноги не можна витягти з грязюки, ледве що тридцять верст прошкандибав за день. Йду і йду, що аж під грудьми зболіло. Сили вже такої немає, як-то колись була. Позиція з'їла здоров'я моє…
– Так ти такий самий солдат, як і ми? Так і доля наша однаковісінька. Подивись навколо, яка тьма скрізь! Ми їдемо додому з порожніми руками. Ха-ха-ха! І ти, як видно, так саме вертаєшся. Горілки! Пий, товаришу, горілочку-саморобочку. Ми за останні гроші придбали її, аби тільки мужицька радість прийшла в наші душі.
Подорожній бере філіжанку і випиває все до краплі. Йому ще наливають і він випиває все до дна, не думаючи і не вагаючись.
– Так ти справді гарно вмієш пити! Пий, товаришу, пий, скільки влізе в горлянку, бо тільки з горілкою краще в світі живеться.
І подорожній п'є і п'є.
Старий лірник знов зводить до неба свої більма і знов ридає його ліра.
Далеко на сході, над лісами і туманами, серед хмар стало пробиватися бліде світло; сходив місяць і його бліде проміння інколи зганяло тіні на лицях подорожніх. Обабіч дороги високі дерева стали нагадувати собою чудернацьких велетнів, і здавалося, що вони вели між собою таємничу змову проти сих людей. Шкуратяний кажан сполохано пролітав над їх головами, а десь в глибині лісів пронизливо і розпачливо гукали сови.
Подорожніх се не цікавило майже. Одноманітно і сумно, голосом безнадійності, ридала ліра. Філіжанка з саморобкою гуляла, як і раніше, а прохожий товариш, під шумом хмелю, весело і задоволено говорив і говорив.
– Кажу вам, що чоловік, заки він живе на світі, так мусить дбати за себе. Щоб там не було, а він мусить бути чоловіком! Зруйнуй все, поломи замки, а хліба кусок щоб ти мав завше. Я не такий дурень, як вам здається, щоб вертатися додому з порожніми руками. Ні, ось моя праця і старанок!
І він з усієї сили гатить себе кулаком в груди.
– Два папірці по 250, а коли їх скласти в один папірець, то буде цілих 500. Кажу вам, що треба дбати. А папірці такі новенькі, ви ще й не бачили таких, бо вони тільки що вийшли… папірці новенькі, два папірці і кожний по 250… нове правительство їх випустило… Ось вони! Дивіться!
Він розстібає шинелю і достає з-за пазухи біленьку хустиночку, з якої виймає дві бумажки, по 250 карбованців кожну, і з реготом махає ними в повітрі. Візник і обидва запасні скам'яніли від такої вражаючої несподіванки і мовчки, як зачаровані, дивилися то на прохожого, то на його гроші. Чоловік з котячими вусами, забувши навіть за своє барильце з саморобкою, жадібно простяг руку, щоб переконатися в правдивості слів подорожнього; візник теж, покинувши віжки, повернувся на колінах і теж простягає для чогось руку, і другий, сутулуватий, запасний сидів вирівняний, як струна, і пильно стежив за кожним рухом чудного подорожнього. Тільки один сліпий лірник байдуже грав своєї безконечної пісні.
– Не дарма я був і на війні. Що з того, що каптенармус маленький собі чоловік, але зате ж копійка в нього є! А зараз я їду додому. Пустили зовсім. Гей, ви, чого роти пороззявляли! Горілки давайте сюди, а як не стане, то я ще стільки куплю вам її. Шануйте мене, кажу вам, а не сидіть бабами!
Сховав свої гроші за пазуху і сам наливав собі і пив, ні на що не звертаючи уваги. Він пив і не помічав того, що серед подорожніх запанувала якась незрозуміла мовчанка і що ніхто нічого не відповідав на його слова.
В пітьмі чується, як важко дихають подорожні. Два папірці не зникають з їх очей, вони хльостають по їх гарячих чолах, як холодні крила кажана. Цілих 500 карбованців!
Вони ніяк не можуть зрозуміти того, як в сього чоловіка можуть бути такі великі гроші в той час, як вони ні з чим ідуть додому. А вдома бліда жінка, голодні діти, обірвана хата та сухоребра корова. Навіть копійчаного гостинця для дітей не привезуть, а тут, перед самим носом, такий самий чоловік, як і вони, гордо хвалиться грішми.
Вони мовчать і так починають розуміти один одного. Один в другого бачить страшну безодню в душі і нестриману жадобу, і злість в очах. Вони відчувають те, що скоро мусить статися, і з жахом позирають один на одного.
Ніхто вже не просить і не п'є горілки. Заціпилися уста їх. Ніхто не просить грати, бо лірник став зайвим зі своєю лірою. Мовчанка душить їх, а язик не в силі вимовити слово. Чутно, як важко сопуть коні і скриплять дерев'яні колеса в грязюці.
Враз знов озвалася ліра, здавалося, що сама темна ніч розридалася, самотня, забута, безутішна.
Схвильовані подорожні люди чують, що в їх серцях прокинулася якась сонна сила, яка ще раз кличе до свідомості, викликає на герць розуму те потворливе чуття, що злодієм закралося в душі на дні.
Кожному з них хочеться вирвати з рук старця ліру і дощенту порвати всі струни, щоб вони не сміли так страшно грати. Щоб не сміли… А лірник все грає і грає. Жорстоко і безмилосердно заставляє струни жалібно ридати.
Задихаючись в пітьмі, мовчать подорожні і, неначе по змові, все тісніше і ближче підсовуються до прохожого товариша.
Ніхто не сміє глянути в лице один одного, ніхто не відчиняє своєї душі, бо душі їх відчинилися самі собою один перед одним, і кожний бачить в них ту страшну прірву зла, де будується страшний дух жадоби. Всі три голови з'єдналися в одну, могутню і злочинну, яка запалила в собі мозок, витиснула з мозку свідомість доброго і утворилося страшне і чорне щось.
Прохожий захмелів і, нічого не помічаючи, все ще вигукував:
– Гей ви, чого затихли! Чи позакладало вам, чи що? Давайте ж горілки! Давайт…
Останнього слова він вже не міг скінчити. В тьмі неждано витягнулося дві жилуватих кістлявих руки чоловіка з котячими вусами і, як залізні обценьки, схопили його за горло. І в той же час, не кажучи нікому ні єдиного слова, без всякої змови, не показавши один одному й пальцем, сутулуватий запасний і поліський дядько-візник обоє поспішили протягти до прохожого товариша свої руки і сплелися в єдину силу, в єдине зло. Позбавлений змоги дихати, прохожий товариш одчайно б'ється ногами, пазурами до крові рве їх за лиця, кусає зубами, як скажений собака, але все дарма…
Ще міцніше тиснуть за горло дві кістлявих руки, ще кріпше сутулуватий запасний надавлює на груди, ще страшніше б'є здоровими, мозолястими, міцними, як залізо, кулаками поліський дядько. Прохожий мукає, як зарізане теля, реве і хропе чудним, далеким, почильним голосом, страшно в конвульсіях починає тіпатися його тіло, а із уст клубками покотилася кривава піна, з якої, як жало гріха, вистромився великий чорний язик, який повільно падає на груди, і той, ще раз страшно здригнувшись, покірно починає стихати.
Боротьба скінчилася. Лишається тільки ще забрати гроші. Але злочинці розступилися і старалися сховатися по кутках воза. З палаючим жахом в очах, важко дихаючи, вони злякано дивилися на трупа, який витягався і розростався на весь віз. Для них вже не хватає місця на возі і вони підгортають під себе ноги, щоб не торкатись трупа. Дарма все, труп розростається і розпухає в цілу гору, тиснеться до них і придавлює їх. Задихаючись і дрижучи всім своїм тілом, вони з невимовним жахом стежать за трупом, за його великими скляними очима, темним ротом і великим чорним язиком. П'ятсот карбованців лежать тут, на спухлих, як гора, грудях, але ніхто з них не сміє протягти туди свою руку.
Сліпий лірник, що нічого не чув за риданням своєї ліри, зараз покинув грати і просить горілки. Він просить, але ніхто не чує його; він простягає навіть руку, але ніхто нічого не дає в неї. Тоді він знову бере ліру і знову ридають струни над мовчазним трупом. Старий і сам того не знає, чого так жалібно, так тужно плаче його ліра.
Коли ось один подорожній вискочив з воза і, упавши в грязюку, миттю схоплюється і біжить в тьму лісів. Слідом за ним вискакує і другий і миттю десь зникає. Втікають від жаху злочинства свого і не знають, куди сховатися від нього. Дядько лишається сам-один і божевільним поглядом оглядає свого воза, дивиться на труп, на старого лірника, на свої нужденні конята і не знає, що робити зараз і що буде завтра, як зійде сонце. Куди сховати цього страшного трупа? Що робити з ним? І, поспішаючи, він вилізає з воза і починає божевільно бігти кудись у тьму, в тумани.
На возі лишається труп і лірник з лірою; одна пісня і смерть, яку покірно кудись везуть знесилені коненята.
Втікачі біжать все далі і далі. Втікаючи, вони бояться озирнутися назад і поспішають втекти якомога дальше від місця страшного злочинства. Всі вони біжать у різні боки, але за кожним з них окремо, як велетенський кажан, летить сей страшний труп зі скляними, неморгаючими очима, з чорним великим виваленим язиком, з клубками кривавої піни біля рота і з новенькими папірцями на грудях.
А звідусіль, з усіх кінців великих лісів, лунають якісь страшні голоси, і в темряві чогось здригається земля.
Ось лірник перестає грати, якийсь час сидить нерухомо і чогось прислухується. Далі помалу починає чогось шукати навколо себе. Руки його наткнулися на труп і він шарпає його і кричить:
– Гей, чого поспалися! Пора вставати, п'яниці!
Але дарма! Ні згуку немає йому в відповідь.
– Ну, коли ви так гарно спите, так спіть собі, тихо спіть! Спіть собі, а я колискової заграю вам!
Запаморочений випитою саморобкою, він грає. Тихо поскиглює ліра, тихо везуть коні, тихо поскрипують колеса. І коні, збившися в темряві з дороги, наїжджають над Случ, де глибоко внизу хлюпочуться холодні хвилі. Колеса помалу зсовуються над кручу і, вмить, віз блискавицею перехиляється на бік і важким каменем падає вниз, і тягне за собою жалібно іржучі коні.