З якогось часу я став відчувати, що в мене єсть ще хтось другий, який має своє "я". Він зазирає в мою душу в безсонні ночі, а в снах катує серце. В снах своїх я бачу його і веду з ним цікаву боротьбу за щось, чого я ще й сам гаразд не розумію. Боротьба має якийсь цікавий зміст і подобається мені.
Ті сказали, що я божевільний, а лікар визнав мене острим неврастеніком. Може, воно й так — я не знаю... Почуваю лише, що за мною ходить "хтось мій" і носить в собі все зло людей. Я змагаюся з ним, але не знаю, хто переможе з нас. Може, то мій двійник, бо вже не раз я став помічати, що як я йду в місячну ніч, то біля мене з'являються дві тіні. Одного разу, вже в шпиталі, я побачив в дзеркалі лице свого двійника. Він в дечому нагадував мене, а тільки надто острі і пронизливі були його очі. Мої ж очі стиха гаснуть зором і оптичні шкла прояснюють виднокруги.
29 липня 1915 року
Зараз я в шпиталі над морем. Я далеко від тих піль, де мільйони розлючених людей скрадаються один на одного. Я тут, де цвітуть золоті безсмертники на клумбах і жовкне листя акацій і шовковини. Я слухаю легенький плюскіт морських хвиль і мені стає легше на серці, що я вільний син природи, і який жах охоплює душу при одній думці свого повороту на далекі поля!.. Ні, вже краще не думати!..
Тут є сестричка — Маруся. Вона симпатична і мила панна. Вона приємно всміхається до мене і в її очах я бачу якесь затаєне жадання. Даючи мені лікарство або міряючи температуру, вона чогось надто близько схиляється до мене. Чого вона хоче? Любити я все одно не можу, бо вже любив колись одну... А Маруся?.. Вона сестра милосердна, так мусить всміхатися, бо тоді хорим краще... А може, їй лікар наказує це робити, — хто знає.
6 серпня 1915 року
Ніч зійшла на землю, і над морем все заснуло. Сумно, по— осінньому шепталися дерева, якось чудно гомоніло море, і гомін його хвиль, срібних при місячнім сяйві, нагадав мені шум незнайомих лісів. Солодко-солоний запах моря сполучився з гірким запахом гнилого моху, на якому я спочивав колись. З моря поблискувало світло далеких маяків. Я сам-один сидів на лавочці і намагався уявити собі картину першого дня творіння світу. Думав, як то могло бути в той день, коли вперше стався рух і з'явилося життя? Чи було щось спільне з цим спокоєм над морем і тим шумом в полях?
На доріжці зашелестіло листя, і прийшла сестричка—Маруся. Сіла біля мене на лавочку і заплакала. Я спокійно не можу дивитися на сльози, а тим більше — жіночі, а через те став її заспокоювати і розпитуватися, що так її стурбувало? Хлипаючи, як мала дитина, вона стала казати, що сьогодні служитель Семен тяжко прибив її песика Мільтошку, і він зараз конає. Я пригадав конаючу коняку, і мені стало жаль Марусю, що вона позбулась свого песика. Я знав Мільтошку, який був поганим рудим цуциком, за яким не варто було плакати. Приходилось розважати:
—Не плачте так гірко, ви другого цуцика купите, ще кращого.
Крізь сльози відповідала:
—Кращого не куплю за цього, та й за що я його куплю, коли я не маю грошей?
—Співчуваю вам, і коли б я зараз мав гроші, так купив би вам аж два песики: одного—як Мільтошку, а другого великого, такого, як сенбернар, або мордатого бульдога.
— Ви правду кажете, що співчуваєте?
—Звичайно.
Радісно скрикнула:
— Мій хороший, як мені гарно стало! Скажіть же мені, як зараз із Семеном бути? Правда, його треба якось покарати?
— Треба, звичайно.
Маруся випросталася і сказала:
— Я поскаржуся старшому лікареві, а він його на позицію вишле. Цей Семен запасний і просто неможливо його навіть тут тримати. Старший лікар для мене все зробить. Він мені ще ні одного разу ні в чому не відмовляв.
Незнайомі ліси встали переді мною і гнилим мохом запахло. З'явилась одна думка, яка до сього часу ще й разу не з'являлася. Наче той другий, що досі змагався зі мною, розбудив її. Нерішуче я сказав:
—А, може, ви будете такою славною, що попросите за мене, щоб мене не повертали знов туди, звідки я приїхав сюди? Коли б ви знали, як я заскучав за своїм Поліссям, де я вродився і виріс!
Вона схилилася до мене і сказала:
— Мій хороший, чого ж ви мовчали досі? Коли ви заслужите цього в мене, так чому ж для вас цього не зробити.
—Я прошу, а заслужити цього, певне, не зможу.
—Чому?! Ви ж такий розумний, милий, славний... — Схилилась ще ближче, а очі палають. Така стала гарна і приваблива.
Сказав щось про Мільтошку, але вона відмовила, що за нього Семен понюхає пороху і знов заблиснула очима.
Я взяв її за руку, а думка кричала ґвалтом: "Ой, щось непевне!.. Щось непевне!"
Дурниця все! Боротьба за існування дається всякою ціною.
— Марусю!
— Мій хороший, чого?..
Довгий гарячий поцілунок з'єднав наші уста...
10 серпня 1915 року
Слава!.. їду вільним у свій край, за яким я так заскучав і де мене так чекають. Далекі поля, незнайомі ліси, Гришка, море, світло маяків, Маруся, Мільтошка — лишилися спогадами прожитого життєвого сну, а передо мною стоїть лише одно моє рідне Полісся.
* * *
Випадково взяв до рук військового записника, щоб спалити його, бо страшні речі записані там. Але сині рядочки прожитого не хотіли горіти, бо, скроплені сльозами самотності і туги, просилися ще жити. Хай живуть, хоч я гаразд знаю, що щось непевне є в них.
1917р., 26 лютого