Не знати тільки, що се може бути — олень, серна, кабан, а може, й ведмідь?..
І Грицько вхопив коротку рогатину та пообтирав полою гостре мов жало, спітніле від вогкості вістря. В цій хвилині з гущавини вибіг з відкиненою назад головою та рогами, звислими вздовж хребта, величавий олень. Він, видко, бачив мандрівників, та не думав, щоб вони були небезпечніші від собак. Тому гадав було блискавкою пробігти повз них, коли раптом заспівала тятива, і з гострим свистом вилетіла пірната стріла з-за ясена. Олень піднявся на задні ноги, наче бажав перескочити якусь високу-високу перешкоду,— і раптом звалився на мураву з жалібним стогоном.
— Славно, боярине! Не пішла в ліс наука! — хвалив Грицько.— Зразу можна пізнати, що свого батька дитина. А добре й се, що вечерю матимемо хоч куди!
Гордо глядів хлопець на вбитого оленя.
— Іди, Кострубо, принеси сюди зайчика та витягни стрілу! — сказав.— Се київська, то шкода!
Коструба пішов жвавіше, ніж коли-небудь, по оленя, як ось із лісу вибігло кілька гончих собак. Вони миттю обскочили оленя та парубка, їжачи шерсть, грізно гарчали. І вони, певно, були б не завагалися напасти на нового ворога, якби не два величезні британи боярина.
У них, щоправда, ловецького нюху було мало, але зате тим більше сили. Вони з голосним лаєм кинулися назустріч гончим та набрали супроти них таке непримириме становище, що ці завагалися, а за цей час на галявину виїхало три вершники.
Один з них звуком рога відкликав гончих, а Грицько свиснув на британів. Коструба, користуючись з цього, вхопив оленя і, справді наче зайця, притягнув до воза. Потім, ухопивши сокиру, почав рубати гілляку на кусні, не звертаючи зовсім уваги на оточення. Гілляка була суха, хоч і велика, а здавалось, що це хіба саме порохно. Тріски, поліна, кора летіли довкола, наче крильця хруща, якого зловив голодний горобець. Швидше, ніж хто зумів би відмовити два "отченаші", величезна купа дров лежала біля воза, а Коструба, спершись на сокиру, приглядався до дії, яка розігрувалася під ясеном. Він був, очевидячки, готов із таким самим холодним завзяттям розперіщити чужих людей, коней і собак, як торощив сухі дрова.
Тим часом вершники під'їхали ближче, а на чолі з'явився сивий муж у високих ловецьких чоботях та лисячій шапці з оксамитним верхом. Довгий, темний, підбитий хутром плащ покривав усе тіло. На перший погляд могло б здатися, що це якийсь князь або вельможа.
— А що тут за люди? — спитав сильним голосом.
Молодий боярчук вийшов з-за дерева з луком у руці.
— А то не знаєте, що у чужому лісі не можна бити звірини, на яку полює інший?
— Чия вона тепер, кожний бачить. Чия вона була б, якби не я, бог знає! Стріла не людина, а бажання не вчинок.
— Горда з тебе штука, сину, та вважай, щоб не пожалів! — гукнув вершник і під'їхав ближче.
У його голосі звучав не то гнів, не то посміх. Але молодий боярин почервонів мов грань.
— Грицьку, Скобенку, беріть списи! — шепнув, а голосно крикнув: — Мені стріли не жалко, та декому, може, жалко стане, як вона полетить.
Вершник не злякався, однак, погрози, бо під'їхав зовсім, зовсім близенько.
— Ну, гаразд! — сказав.— Коли ти конче битися хочеш та старших від себе не боїшся, то ти не злякаєшся сказати й свого імені. Хто ти? Бо я дідич сеї землі і маю право про се питати усякого проїжджого.
— Я — Андрій Васильович Юрша, у дорозі до його милості князя Івана Носа з Руди.
Не знати чому обидва товариші старця позакривали роти руками, немов здержували сміх. Здригнулось і лице старого.
— Га, коли так, то не маєш тут що робити, хлопче,— сказав поважно.— Вертайся назад!
— Ого! Не скоро найдеться такий, хто б Юршу спинив у дорозі,— відповів гордо хлопець.— Я не з тих, що носять панцир позаду. Чому ж то мені вертатися?
Старий усміхався тим часом дальше, так що це тільки дратувало хлопця ще дужче. Обидва слуги старого аж душилися від сміху.
— Коли ти приїхав по се, щоб Носові розтрощити ніс, то вчини се швидше і вертайся, а як ні, то і так прийму добру волю за вчинок. Ніс, бачиш, се такий дідич, що часом і поза Руду витикає носа і не любить, як хто йому з-перед носа хапає оленя.
Андрій остовпів. З усіх слів старого зміркував тільки те, що Іван Ніс ось перед ним та що він саме його привітав так недоречно луком і київською стрілою. Кинув лук і побіг до старого. Його горда поведінка змінилася у збентеження учня, якого найде вчитель замість над псалтирем — над сильцем або вудкою.
— Вибачте, ваша милість, — пробубонів він.— Який біс і знав, що то ви? Не прогнівіться на мене, але у мене ще стріла бистріша від розуму.
Та старий не рухався.
— Гм! — відповів.— Звісно, що київська стріла дотепніша буває від не одного боярина і менш-більш потрібна у світі, але й найгірший отрок повинен шанувати сивий волос...
Хлопець почервонів і похилився старцеві до колін.
— Простіть, князю, сироті! — пробубонів.
У цій хвилині зникла усмішка з лиця князя Івана. Він вхопив хлопця за руку і потряс ним.
— Сироті, кажеш, якій сироті? То Василь...
— Батько помер на святу покрову!
Старий сплеснув у долоні і похитав сивою головою.
— Господи! — зітхнув.— Пом'яни душу раба твого! — старий перехрестився.— Бідний ти, дитинко! — Тут старий вхопив хлопця у могутні руки, обійняв і поцілував у чоло.
— Тепер розумію, чому їдеш до мене. Спасибі тобі, що саме мене вибрав. Видко, давня дружба живе й поза гріб.
— Батько самі казали...— лебедів крізь плач хлопець.
Боярин усміхнувся і погладив його голову.
— Гарний з тебе хлопець, Андрійку,— зажартував,— тільки плакати Юрша не повинен ніколи.
— Се за татом...— оправдувався хлопець, обтираючи сльози.
— Éce одно! Молися, говій, пометися, як хто інший винен у його смерті, але не плач! Плач — се бабська річ!
Очі хлопця засвітилися дивним вогнем.
— О, я знаю, що Юрша бабою не повинен бути і не буде, та часами... і плакати хочеться, душа гнеться, і не знати чого держатися та за ким іти.
— Ніколи, казав ти, не вертається Юрша з дороги!
— Я й тепер не вернуся, тільки почвалаю з вами у Руду!
— О так, то люблю. Але затям собі, що ніколи,— чуєш? — ніколи не можна нашому чоловікові розкисати або гнутися та кривити душею. Тому треба у житті вибрати собі напрям і ціль і йти до неї, не оглядаючись набік, ні назад. Упадеш чи побідиш, добудеш чи ні — все одно! І мученики були героями. Але не вагайся кинути й найближчого, якщо скривить душею. Вір мені, хлопче, бо мій голос є голосом твого батька з-за могили, і він кличе до тебе раз у раз: держися шляху, на якому біліють кості твоїх батьків, бо сей шлях буде шляхом твого народу!
З блискучими очима слухав хлопець слів князя. Він поцілував його руку, а потім обидва пішли під шатро. Вершники князя поприпинали псів оддалік на ременях, а Коструба вчинив те саме з британами Андрія.
Боярин сів на мішку з листям, а Андрій наказував збиратися до дальшої дороги. Та боярин спинив його.
— Що везеш у сих мішках? — спитав.
— Одяг, зброю, харчі, дещо домашньої утварі і гроші. Триста кіп.
— Коли так, то мусимо їхати усі разом, а до Руди ще шмат дороги. Верхом були б ми ще на ніч, але з возом хіба назавтра в обід. Переночуємо разом, якщо поділишся з нами олениною.
— Ах, батечку! — засміявся хлопець.
— Воно й краще тобі буде сидіти якийсь час у мене, коли перший приймеш мене своїм хлібом! — жартував старий.
Швидко запалав огонь і наповнив шатро приємним теплом. Грицько приставив до вогню казан із кашею та брався пекти м'ясо, а поки що поставив на коврі перед боярином баклажку з медом, дві срібні чарки та буженину.
— Го-го! У тебе пир, як бачу! — жартував старий.
— Грицько вельми дбає про свого панича,— відповів хлопець.
— Так називають в Галичині боярчуків.
— То він із Галичини?
— Так, із Перемишля!
Старий понурив голову й задумався, замовк і Андрійко. Серед мовчанки почали їсти. Незабаром подали кашу й оленину, і тоді Грицько налив у чарку меду. Андрійко як господар узяв її і поклонився в пояс гостеві.
— За здоров'я твоє, достойний князю, за щастя твоє і твоїх! — сказав і випив за звичаєм.
— Пий здоров, хлопче,— усміхнувся старий, радий, що молодець знає давній звичай та вміє не тільки поставитися усякому, наче когут до бійки, але й пошанувати гостя.
— Гість у дім, бог із ним! — відповів Андрій і налив чарку гостеві.
Князь випив і похвалив, випив удруге і втретє, та раз у раз поглядав на хлопця.
— Ти чому не п'єш? — спитав вкінці.
— Я ще не п'ю меду, ні вина, хіба тільки що доконче треба. Я ж тепер сам господар і мушу деколи замість батька частувати гостей. Але я не люблю сього, бо кожна чарка нагадує мені того, хто повинен був її випити...
Тут хлопець зам'явся і прикусив уста. Старий погладив його по голові.
— Ти добра дитина, Андрійку,— сказав.— А тепер я питиму за тебе і за себе, а ти розкажи мені про батькову смерть. Царство йому небесне!
Андрій посумнів та похнюпився.
— Не багато розкажу вам, ваша милість,— відповів він,— бо й сам не багато знаю. Однієї днини у липні, десь по святім Івані, поїхав батько на якийсь копний суд, на якому мали бути й князі Глинські, Семен і Кирило. От там, як казав Грицько, прийшло до суперечки поміж ними, і князі мусили покинути вічевий майдан, бо люди їх прогнали. Вечором привезли батька з стрілою у грудях. Грицько і Коструба принесли його у постіль та послали за попом. Коструба вийняв стрілу, приклав якесь зілля, бо він знаючий, але зразу ж казав, що більше тижня батько не проживе. Прийшов піп з святими дарами, а батько заснули. На другиий день батько покликали Грицька і мене та розказали мені, що на нього напали татарські грабіжники, щоб я не шукав помсти на своїх і не слухав доносів служби. Тому я й не випитував Грицька про сих татар, хоч у них не вірю. Але, може, коли підросту, дізнаюся, хто вони, а тоді...
Очі хлопця заблищали недобрим огнем. Він прикусив губи і стиснув п'ястуки. Іван Ніс кивав головою.
— Коли підростеш, слухатимеш батька так само, як слухаєш тепер,— сказав поважно,— не час тепер на такі порахунки. А чи батько нічого більше тобі не говорив?
— О, говорив мені багато, багато про наш рід, що з діда-прадіда славився хоробрістю та й на дальше повинен виховувати лицарських борців за правду і віру, за покривджених та пригноблених. Наказував мені, щоб я ішов завжди його слідами, а не давав себе брати на підмову, ні на багаті дарунки; а якщо бажаю дізнатися, якими шляхами йти мені крізь життя, то щоб я їхав у Руду до князя Івана і туди завіз усі гроші та все майно.
В кінці останньої днини прийшло до нього кілька кметів із Кострубою, і вони довго радилися, а коли відходили, чогось дуже довго приглядалися до мене, і один із них сказав: "Старий каже правду".