Як двох однакових стріл, вистріленж тим самим стрільцем, як двох промінів одного світила, як двох рівних доріг, що ведуть до тої самої цілі.
Тому то розлучитися з Карлом було Карпові так, ніби залишити на привволяще другу половину самого себе. Йому навіщо, власне, бути лицарем? Щоб звоювати турків та сараценіів і всіх ворогів христіянства? Але чому власне їх треба звоювати? Бо не у довколишнім дитячім світі є стільки того всього, чого треба здобути, подолати, підбити під владу вільного хлоп'ячого товариства, що на туріків і сараценів не залишається й часу! Ні, якби все це залежало від нього, лише від нього, а не від батьків і всіх тих засмучених дорослих його дому, — він ніколи не хотів би бути ніяким лицарем. Ціле, цілісеньке життя лишився би з своїми хлопцями і таки нарешті виліз би на стару романську вежу й приніс звідтіля бородатого, розпатланого дідька.
І всі думки, чи навіть лише натяки на думки, вирували без ладу й складу в свідомости хлопчини, коли одного осіннього ранку він глядів з рипливої замкової карити, що памятала славніші часи свого панства, на занурений у синю імлу, далекий уже Райнбурґ.
Перші дні нового життя були Карпові смертельною чужотою. Вона тхнула на нього від цілого могутнього замку цітаделі, в порівнянні з яким Райнбурґ згадувався як убоге скелясте гніздо. Вона тхнула від повних меблів пишних замкових кімнат, від розмальованих покоїв, але найбільше від самих власників, справді маєстатно врочистих достойників. І від їхніх слуг, у порівнянні з ЯКИМИ райінбузькі слуги випадали мов жебраки.
Хоч барона з сином приняли як милих родичів, але Карлове серце від привітних ласкавих облич ще міцніше стиснув жаль за страченим раєм батьківського дому. І коли батько відїхав, залишаючи синові благословення й ласкавий дотик твердої руки, — хлопчик, хоч і не звиклий на батькові пестощі, не міг стримати від викрику раненого звірятка.
Але все це швидко забулося. Так швидко, як забувають перші сніги на останні барви підзимку. І головною причиною такого забуття сталася дитяча цікавість, що в новому оточенні знайшла для себе бозліч поживи. Бо Карпові родичі були багатими сюзеренами, а їхній замок заряджений, як годиться на одного з найбільших достойників держави. І хутко Карло з ненаситним зацікавленням пролізав усі закутки велиічіньої будови, забувши про сірий Райнбурґ і відданих далеких друзів.
Крім нових вражіїнь Другою причиною забуття старого дому було цілковите занурення хлопчини в нові, незнані досі обов'язки, що цілком ввібрали в себе його увагу. Тут, у цім чужім домі, поперше дали йому зрозуміти, що його відношення до світу має відтепер вже керуватися не цими дитячими категоріями "хочу" й "не можна". Місце їх має заступити єдине обовязуюче для лицаря "личить" і "не личить". А не личило тут здається все.
"Не личило", наприклад, вивалюватися в теплому ліжку, але "личило" прожогом вискочити з нього назустріч помальованим морозними квітами вікнам. "Не личило" літати навипередки через височезні салі й переходи, "не лиічив" кожен ірудкий рух, голосний виклик, гострий погляд, плач і крик, — всі непогамовані, нестримувані прояви душі й тіла, що так тісно сполучені з дитячою істотою. Тут вперше відчуло дитяче серце, що надходить кінець дитячій добі, наступають часи лицарського обовязку...
Чорний студений чернець, вихователь дітей на замку, умів висловлювати слова обовязку так, що Карпові здавалося ніби кавалочок ле|ду сичить на розжевреному багатті. Двоє Карлових товаришів, дітей замкового пана, були вже змалку хоч трохи призвичаєні до вимог, які від них жадала лицарська вихова. І несли її обовязки значно лекше, майже не помічаючи, ніж бурхливий хлопчина з бідного Райнбурґу. І чорний чернець мав з хлопчиною найбільшу працю, привчаючи його до двірських правил і лицарської необхі|дности.
Спочатку це були дійсно тяжкі часи для Карла. Ноги під ним часто вмлівали від утоми й очі застилалися сльозами, коли в твердому, святочному одязі маленького джури мусіїв він прислуговувати дамам за столом. Мусів стояти поруч крісла пані, підставляти їй під 'ноги стільчик, тримати її мережану хустину, подавати вишиваний ручіник на замащені руки.
Йому, рухливому й непосидющому, здавалися сі хвилини найтяжчою карою, яка лише може впасти на малого хлопця. І бути колись лицарем за ціну такого терпіння припадало тоді недосяжною й знов таки непотрібною метою. І він дивувався як легко і навіть з задоволенням відбували подібні обовязки його товариші.
На діівчат він дивився як всі його друзі там у Райнбурзі. Були це плаксиві створіння, що як не пищали за кожним майже словом, то лише скаржилися батькам на уявні кривди від хлопців і мов смерти боялися павуків, мідяниць та ящурок. Але тут до них треба було ставитися ніби до маленьких лань і поводитися як з дорослими. Так само як перед тими, вклякаючи на одне коліно, поДаватм гаптований рушник і з уклонами вступатися з дороги, коли вони з своєю вихователькою мандрували до замкової каплиці.
Але всеж найгірше приходилося Карпові, коли раз за день вони мусі ли в високій порожній кімінаті засісти за великий і довгий стіл. І з наліпленої на дощинку абетки зирнули іна нього закарлючки і каблучки її таємних знаків. Він ніяк не міг і не хотів зрозуміти таємниці їхніх сплетів, уперто відкидаючи приняти в себе мюіву тих гачків і хвостиків.
І часто, коли дубовий кантик суворого ченцявчителя ЗЇЗ'ДІИВ здовж і впоперек ЙОГО ДОЛОНІ, ВІН з ненавистю стискував дитячі пястуки, щоб не роздерти й не подоптати свою табличку-вчительку. Але ще міцніше затискав зуби, щоби не заплакати, не крикнути й гарячковим зором втинався в розмальованого півника, який занозисто розглядав його з абеткової дощинки.
Коли б лише ці обовязки були змістом Карпового перебування на замку, він мабуть не витерпів би й утік. Але за всі дополудневі турботи відшкодовувало хлопця пополуднє. Тоді, по скінченні всіх обовязків при столі, йшли хлопці до порожньої саліі. Приходив молодий, але ввесь ніби з мязистих вузлів повязаний райтар італієць. Ніс з собою жмут малих рапір, роздавав їх хлопцям і починалися вправи.
І з першим брязкотом зброї Карло ніби перетворювався в маленького божка бою. Ніхто не стояв у позиції так певно, не влучав так блискавично і не обманював суперника так несподівано як він. А очі італійця сяли оадістю над успіхами бароненка в цій шляхетній збройній штуці. Але райнбурзькі вправи придалися й при стрілянні з лука й при плаванні та бігу. Карло завжди бував переможцем над своїми товаришами й у ті відполудні години забував про свої неуспіхи в читанні й письмі.
І так день за днем, обовязок за обовязком, чим глибше вбирало в себе Карла нове оточення, тим далі й далі відходили від нього райнбурзькі спомини. Бодай вдень ніколи вже не ворушили вони його. Але надходила ніч і оживляло знов сільце під замковою скелею. Знов з похилених хат вибігали вірні друзі, знов з печер довколішніх скель виходили страхіття на бій з товариством і знов серед причасного кола глядачів билися навкулачки непримиримі суперники... Та надходило пробудження і лише перші хвилини його були під впливом снів. Відступали до слідуючої ночі.
Подвійним життям жив Карло. Удень був зародком майбутнього лицаря, вночі лише простим, безтурботним хлопчиною серед вільностей дитячого життя. І так уже звик до тієї подівійности, що не проміняв би ані денні вражіння за нічні, ані нічні за радости першого усвідомлювання лицарських обовязків. Бо вже ріідним і знайомим починав бути йому цей замок, бо вже кров цілого роду райнбурзьких лицарів, бойовників і паїнів починала промовляти до дитячої душі.
Так сталося, що коли пізної весни вибрався Карло знов до Райнбурґу, щоб перебути вдома ціле літо, а на осінь знов повернутися до науки, — він уже так звик до свого становища лицарського хлопця, що йому й не хотілося вже покидати нове оточення. Бо вже "личить" починало переможно заступати місце його колишнім "хочу", а "не личить" — місце "не можна". Обовязком, траідицією й гартом почав запліднюватися лицарський зародок.
Але як лише здаля показався Райнбурґ — таїк ніби якась хвиля з великої ріки плеснула на Карла і разом змила з душі всі вражіння минулого року. І хлопцеві здалося, що до Райнбурґу повертає той самий Карло, що минулої осіні йото покинув. Так бодай припадало бароіненікові здаля. Та коли він ввійшов знов до тих сумних кімнат, де з кожного кутка дихало студінню й смутком, — відчув як старі вражіння діткнулися його душі з —міццю, що її перед тим не зазнав він ніколи.
Але знов таки, коли нарешті звільнився від пестощів матері і збіг долі до кріпацького сільця, — відчув, знав напевно, що нічого не змінилося на красі вод, лісів і дружньої хлопячої спільноти. Радісними окликами зустріли його вірні товариші, а найдорожчий Карло був радий найбільше. І здавалося, що нічого, нічогісінько не змінилося ані на землі, ані на небі, ані у власному, розрадісненому серці.
Та з легким почуттям якоїсь страти відчув швидко Карло, що перше почуття старої товарискости було обманливим. Уже при найближчій виправі за пригодами вибухнув з Карла дух його нової вихови. І кріпацькі діти вже знали, що тепер перед ними не простий товариш, їм рівний і до них подібний, але пан і посідач їхніх тіл і їхніх душ: Карло усвідомив собі своє поставлення в світі.
Одначе ця перемога над кріпацьким світом, що хоч самим своїм істнуванням був призначений до поразок, —не обійшлася для Карла без боротьби. Без тої звичайної боротьби, яку колись мусів викликати, приняти й виграти Карпів предок над предками своїх теперішніх кріпаків. Його шляхом пішов, хоч ще несвідомо, й нащадок: гурток мусів визнати Карла вождом і керівником, признаючи, що такий стан річей "лмчить* і їм і бароненкові...
Не Скорився Карлові лише Карло. Було щось у тім хлопцеві, що відіріжняло його від кріпацьких товаришів. Бароненіко не міг сказати що саме, але відчував, що то була Душа майже рівна його, панській. Кріпацький Карло ніколи ще не вступився добровільно шляхтичеві. Дивився просто ввічі, гукав свої виклики без остраху і все був готовий ронити себе МІЦНИМ ПЯСТуКОМ І ПруЖИВИМ скоком. Там, де за бароніенком стояли привілеї його роду, він несвідомо узнавав його традиційні права.