Такою ж печаттю нев'янучої одеської словесності позначені й твори Володимира Івановича, Костянтина Сергієнка, Віктора Дзюби та Володимира Гараніна.
2
Одесу завжди огортала ота особлива літературна аура, в південній благодаті якої, на межі двох екосвітів — степу і моря та цілого суцвіття національних культур, утворювалося щось неповторне, позначене ароматом своєрідного мовного середовища та всесвітньовідомим одеським шармом.
Пройдіться літературною біографією міста, вчитайтеся в "одеські" рядки Анни Ахматової, Едуарда Багрицького, Володимира Івановича. Пориньте в кипіння гомеричних пристрастей одеського "Привозу"; спробуйте пройнятися неперевершеною житейською винахідливістю Молдованки й Пересипу, і тільки тоді вже беріться за томик Ісака Бабеля, Степана Олійника, багатьох інших поетів, прозаїків, драматургів — Валерія Хаїта, Леоніда Сущенка, Родіона Феденьова, Юрія Овтіна... — які зуміли піднести дворово-філософські роздуми "за жизнь" до високого мистецтва життєвої, позначеної мудрим народним гумором "невмирущості".
Час од часу в навкололітературних колах спалахує суперечка: чи існує "одеська літературна школа"? Прилучаючись до цих розмірковувань, можу сказати, що визначити обриси такої школи в "серйозній" поезії та прозі поки що неможливо. Але що вона як незаперечна реальність давно засвідчена жанрами не менш серйозної гумористичної літератури — то це безсумнівно.
Інша річ, що просив би не плутати справжню "одеську літературу" з "літературою по-одеськи", отим примітивом, який, на хвилі ринковості мистецтва, все впертіше заполонює книжковий ринок, підробляючись то під Ільфа й Петрова, то під Бабеля або й просто під вульгарний слобідсько-пересипський фольклор, не дотягуючись однак за рівнем таланту навіть до нього, теж по-своєму самобутнього, а отже й талановитого.
Підсумовуючи все мовлене тут, можу з упевненістю стверджувати: літературні сили на Одещині є, вони активні, творчо потужні і небезталанні. Інша річ, що вже впродовж багатьох років вони не мали свого журналу, тобто не мали постійного, надійного зв'язку з читачем. Тож чи варто дивуватися, що перше число "Літературної Одеси" — незалежно від того, хто і як сприйматиме видруковані в ньому твори — за суттю своєю постає втіленням багаторічної мрії повоєнних поколінь одеських літераторів, мрії обласної організації Спілки письменників України про свій, власний літературний часопис. Ішли ми до здійснення цієї мрії давно і тяжко, через усі можливі сум'яття і негаразди, проте йшли.
Хто ж не розуміє, — і нам це не раз намагалися доводити, замість того, щоб допомагати, — що засновувати мистецький журнал сьогодні "економічно невигідно"? Але невже, крім економічних, інших критеріїв вартісності в нашому суспільстві вже не існує?
Вважаю так: якою б потенційно талановитою не була письменницька організація, без літературного часопису, власної творчої трибуни, вона така ж безбожно недоречна в існуванні своєму, як церковна дзвіниця — без дзвону, а сам храм божий — без увінчуючих його хреста і священика.
Та ось він нарешті є! У муках творчості зроджений, журналістським старанням обрамлений, за фінансової підтримки облдержадміністрації — щира їй вдячність — видрукований, наш письменницький журнал. Не бачу потреби представляти авторів його, майже всі вони — люди у творчому світі відомі, а з поданим до часопису доробком їх маєте змогу познайомитися. Скажу про інше: не треба ні великого розуму, ні особливого таланту, щоб виявити усі можливі недоліки цієї першої журнальної спроби, здійсненої на безгрошів'ї, без редакційного штату, гуртом невиправних мрійників...
Значно більшого досвіду і таланту потрібно, щоб, згуртувавшись навколо "Літературної Одеси", творити надалі справді нову, сучасну, талановиту, справді літературну... Одесу, гідну непохитних у своїй класичності попередників і не менш класично прискіпливих нащадків. Не кажучи вже про іронічно всезнаючих, від народження геніальних одеситів-сучасників. Але то вже тема окремої розмови.
Впевнений: маємо достатньо духовних і творчих сил, маємо когорту талановитих митців і, що дуже важливо, легіони не менш талановитих читачів, тобто об'єктивно маємо все для того, щоб наш журнал став не лише прикметною ознакою, але й помітним, визначним — бо коли не так, то які ж ми з вами одесити?! — явищем літературного життя Одеси, краю, всієї України. Тож нехай нам усім творчо щастить на цій звабливій, але примхливій і тернистій літературно-журнальній ниві[1].
ШУКАТИ СВІЙ МАТЕРИК
1
ЛІТЕРАТУРА не знає поколінь. Зароджена осяйною мудрістю наших предків вона всотує в себе творіння все нових і нових творчих хвиль, поєднуючи їх в єдине полотно національної, а відтак і вселюдської культури.
Так, література не знає поколінь, одначе кожне нове покоління літераторів відбиває на полотні мистецтва своє неповторне світосприйняття, своє розуміння, образне осмислення явищ сучасного життя народу, засвідчуючи їх таким чином для поколінь майбутніх[2].
Ще тільки мужніє, тільки утверджується у глибинності і життєдайності свого покоління талант письменників, які прийшли в літературу впродовж минулого десятиліття, сформувавши мистецьку хвилю сімдесятих, — Богдана Бойка, Броніслава Грищука, Миколи Лукова, Любові Голоти, Василя Шкляра, Наталки Білоцерківець, і в цьому ряду й молодих митців Одещини — Тараса Федюка, Миколи Суховецького, Дмитра Буханенка, Володимира Панченка, Миколи Палієнка, Василя Сагайдака...
А вже досить виразно, якщо не за творчою манерою, формальними пошуками чи проблематикою творів, то, принаймні, за "обоймою" імен, окреслюється нова плеяда початківців, яким судилося прилучитись до літературного процесу як генерації років вісімдесятих і серед якої, вірю, не загубляться імена наших земляків — Валерія Ірошка, Лесі Борщевської, Василя Полтавчука, Ігоря Березінського, Людмили Семененко, Валерія Виходцева, Василя Півня...
їх значно більше — здібних початківців, яких варто було б згадати в цьому переліку. Я ж називаю лише тих, хто, на мій погляд, приходить у поезію чи прозу зі своїм виразним мистецьким уподобанням, усвідомленням проблем сучасності з власним, лише йому притаманним світоосяганням; хто — кожен по-своєму сприймаючи реалії і символи нашої моралі, етики і фольклору та йдучи тільки йому властивим творчим шляхом — врешті-решт стає у своїх творах на захист найвищого і найсвятішого, що є в людині, — людяності.
Яким буде це покоління вісімдесятих? Чи вдасться йому залишитися в історії нашої літератури як особливій, неповторній за силою свого мистецького спалаху хвилі, чи увіллється воно у загальний літературний потік новими іменами? Знати цього ми не можемо. Та й суть роботи з творчою молоддю, мені здається, полягає не лише в намаганні будь-що відкрити, передбачити, піднести нову літературну "зірку", що в усі часи вважалося престижним, але й у тому, щоб залучати якомога ширше коло творчо обдарованих людей до активної творчої і громадської діяльності, виховуючи їх на кращих зразках світової літератури, на прикладах високої громадськості.
Ясна річ, входження початківців у літературу — процес вельми складний, і не все тут залежить лише від уваги і доброзичливості з боку людей старших та досвідченіших...
Але чи в кожному районі існують літературні об'єднання, чи задовольняє рівень їх роботи? На ці запитання загалом можна відповісти заперечливо. Так, справді, сьогодні навряд чи знайдеться районна або міська газета, в якій не з'являлися б літературні добірки. Але будемо дивитися правді у вічі: в більшості випадків студії існують суто формально, і якоїсь організаторської, виховної, творчої роботи в них практично не ведеться. У цьому переконав нас огляд студій, що проводиться обласною молодіжною газетою, ці ж недоліки виявляли кущові (регіональні, зональні) наради-семінари. Одна з причин такого явища, мабуть, — у відсутності в районах більш-менш підготовлених літераторів, членів Спілки, які могли б очолити ці творчі зібрання.
Якщо вже зайшлося про студії, то хотів би зупинитися ще на одному аспекті цієї проблеми. Студій та літературно-мистецьких об'єднань (а різняться вони лише назвами) в області справді можна нарахувати чимало. Але про одні об'єднання слід говорити осібно, так само як і увагу їм слід приділяти особливу. Я маю на думці обласні об'єднання літераторів-початківців, які діють чи принаймні повинні діяти за Статутом, при кожній обласній організації Спілки письменників України. Для прикладу зупинюся на об'єднанні імені Євгена Бандуренка, яке діє нині при відповідній організації в Одесі.
Одразу ж зазначу, що працює воно загалом активно. Та все ж сьогодні можемо говорити про нього лише як про одне з тих об'єднаньстудій, що діють не лише в Одесі, але й в Іллічівську, в Ізмаїлі, в Миколаївці, в Кілії та по кількох інших містах. Адже, по суті, обласне об'єднання при Спілці нічим від них не відрізняється. На мій погляд, обласному об'єднанню вже час повернути той статус, якого воно заслуговує і заради якого створене, а саме — воно повинно стати резервом Спілки, тим колективом, до роботи в якому залучалися б не просто всі бажаючі, а та найобдарованіша частина початківців, яка вже має перші або й другі книжки чи хоча б заявила про себе вагомими публікаціями в колективних збірниках і солідними добірками в республіканській та обласній періодиці.
Зрештою, так воно й повинно бути. Обласне об'єднання має згуртувати, власне, письменників (незалежно від їхнього віку), які ще не стали членами Спілки. А для цього треба, по-перше, щоб об'єднання працювало не лише з одеситами, а й з літераторами із районних центрів, тобто мало, по суті, й заочне відділення. Тільки тоді воно стане обласним. За активного сприяння всієї письменницької організації, таке об'єднання має стати методичним центром, який би подавав методичну й практичну допомогу студіям на місцях і на прикладі роботи якого вчилися б керівники інших студій.
Утім, хоч би як було налагоджено роботу студії, вона не здатна дати молодому митцеві те, що дає спілкування з досвідченим майстром слова, знайомство з його творчою лабораторією; підтримка, поради старшого товариша під час роботи початківця над твором.