В шаленому гоні хотів утекти від знайомих околиць і від терпкого минулого, у просторі хотів шукати забуття і думав найти нові враження, від яких людина шаліє, а розум втрачає почуття дійсного. Коли б тепер був у бою, поринув би в морі крови, виснажив би свої сили до повної немочі, до безсвідомості.
Після якогось часу, що його Марко і не збирався окреслити, опинився серед темряви непроходимого лісу. Кінь просовувався вільною ходою чагарниками і лісовими болотами, що нагло виринули довкола. Віття і стовбурі старезних дерев заслонили Маркові вид, землю покрили моклавини, порослі зрадливою баговиною зеленню. Це був темний глибокий праліс з високими коронами дерев, що заслоняли небо і створювали довкола мрячну і таємничу сутінь.
Марко вдарив коня з такою силою, що сей став дибки і скрутився на місці. Новий вибух люті огорнув Марка і він сам не знав, лютує він проти природи, яка спинила його в гоні в незнане, чи проти себе самого.
Рушив спроквола поперед себе. Врешті перед самим вечором заясніла перед ним невеличка галявина. Завернув туди коня. І там власне стрінув цю відьму. Сиділа з сукатою палицею в руках перед мізерною хатиною і гляділа на нього малими старечими очима.
Спочатку Марко занімів з несподіванки. В таких нетрях жива людина! Але в цю мить його незаспокоєна лють вибухла наново.
— Чого? Чого стирчиш тут? — крикнув до баби і глянув на неї злим, ненависним зором. А вона сиділа спокійно і дивилася на нього блідими, вицвілими очима.
— Ти не знаєш Микулихи? — спитала зненацька, відповідаючи на його слова. — Не чував? — і вона добряче всміхнулася до нього.
— А я що, знаю усі відьми на світі? — кинув лихим самовпевненим голосом. В душі відчув однак якийсь дивний неспокій.
Микулиха поволі встала й зігнена удвоє підійшла до нього. Марко завважив, що вона сиділа на сухому пні. З острахом глядів на її довгий ніс, на купки сивого волосся, що виростали їй на бороді, на малу лисаву голову. Не бачив зате розумної доброти, що промінювала з її малих очей: вона витягнула до нього руку наче до сина.
— Геть, геть від мене! — закричав Марко і, незвичний відступати, підірвав до неї коня. Але кінь зірвався і став несподівано на задні ноги. Марко втратив рівновагу. Сам собі дивувався, що не вдержався на коні. Він почув під собою м'яку траву і з розгоном ударив головою об камінь; червоні цятки станули йому перед очима, і вік на хвилину знепритомнів. Зірвався на рівні ноги і скочив до Микулихи.
— Ех ти! — скипів і стосонув її в груди.
Стара жінка похитнулася, палиця випала їй з рук, і вона впала на землю.
Марко закусив губи. Усвідомив собі, що зробив лихо, але до Микулихи не підійшов. А вона поволі підвелася. Її мала постать ледве стояла на тонких високих ногах. Дрібний вітерець, здавалося, міг би звалити її знову додолу. А все ж вона дивилася на нього таким зором, що Марко відступив назад.
Микулиха підходила до нього все ближче і ближче. І тоді сталося нещастя. Микулиха піднесла руки вгору. Вона виросла на велетенську страхітливу постать. Десь позаду заіржав кінь, і Марко почув тільки глухий тупіт копит по вогкій землі. Ліс потемнів й ожив. Щось закричало, заверещало по деревах, несамовиті почвари вихилилися з кущів і високих папоротей. З дерева гукнув песиголовець з одним кривавим оком на чолі й витягнув до нього вузлувату оброслу лапу. Темні тіні заворушилися в віттях дерев, по лісі рознісся понурий горляний клекіт дивних голосів.
— Вовкулаки, — подумав Марко. Чув, як із корчів, що стояли над берегом багнища, зареготалися мавки і заляскотіли приманливо утоплениці. Довкола щось вило і стогнало. І враз усе те переміг страшний пекельний голос Микулихи:
— А щоб ти повік ходив молодим!
Марко встиг побачити, що Микулиха стала нагло вродливою дівчиною. Вона глянула на нього, захихотала й, майнувши рукою, подалася повітрям угору поміж темні корони пралісних дерев. Під ним задрижала земля, щось штовхнуло його, і він упав на землю.
— Катерина! — закричав і знепритомнів.
* * *
Ранній холод привів Марса до свідомості. Тільки з трудом пригадував собі нічну подію. Стара хатина темніла низьким отвором, а відхилені двері вказували, що всередині не було нікого, 3 вікон і темного нутра спливала сумовита пустка.
Ступив кілька кроків і став нерішений, що далі робити. Довкола було тихо, не видно було ні стежки, ні живої людини. Пішов отже навмання, несвідомий ні напрямку, ні мети.
Торкнувся рукою лиця, завважив на ньому засохлу кров. У стрічному джерелі вмив лице і тоді почув, що під волоссям була рака. Подумав, що, падаючи з коня, зранився в голову. Поволі пригадував собі образи минулого вечора. Його не страхав уже ні його гріховний вчинок, ні прокляття Микулихи. Все те він сприймав байдуже, наче чужу історію, чиюсь розповідь, або, коли його власне, то все-таки якесь давнє, дуже давнє переживання.
Під вечір завважив, що, блукаючи цілий день по полі, зайшов знову на те саме місце. А вночі почалися наново страхіття.
— Заворожена галявина, — подумав, безрадно розглядаючи лісову темряву. Місячний промінь сів на поблизькі зароси, і він бачив цілком виразно, як у чатинні увихалися мавки та запрошували його до себе. Відвернув голову вбік. А там виринули бісенята з боліт і гралися вивертами поміж водорослям і жабуринням. Знову завив вовкулака, а з дерева скочив упир і вискалив до Марка зуби. Зеленкуваті очі якоїсь потвори блимали в темноті довкілля.
Марко став у захисті дерева. Спочатку боявся ворухнутися. Але юнацька вдача подолала. Він згадав проклін відьми і голосно засміявся. Цей сміх збентежив його; здавалося йому, що сміявся хтось інший: чужий голос видобувався йому з горла. Заспокоївся по хвилині і сказав голосно:
— Кому Бог пошле довгий вік, тому ніяка сила його не вкоротить!
Це була старинна козацька приповідка. Він витягнув з-за пояса запорізькі пістолі.
— Іродові сини!
Гукнув стріл, і полум'я осліпило на хвилину Марка. Він випалив просто у вічі потворі, що присікалася до нього.
Рев і крик понісся лісом, а згодом усе затихло. Поблиски очей зникли. Марко назбирав сухого чатиння і розпалив вогонь. Аж тепер почув, що ціле його тіло стерпло; в голові шуміло, і при кожному поруху відчував гострий біль. Все-таки рішився приступити до темної купини, яку завважив у відблисках полум'я. Вона бовваніла в цьому місці, де передше блимали зеленкуваті очі потвори. З пістолею в руці Марко переступив місячний промінь і наблизився до мертвого тіла примари. Це був великий вовчур, що ще й тепер дивився на нього нерухомими мертвими очима.
А тим часом млісне місячне світло розплилося по лісі. Усе стояло заворожене в глибокому сні. Навіть вогонь потух, і Марко не старався розвести його наново. Почав думати про себе.
Зроду ненавидів старих людей. Оминав немічних, відвертався від дідів і жінок поморщених і засушених роками праці і життям. Сам боявся своєї власної старості.
Старі люди нагадували йому смерть. Через те нерадо ходив до церкви. Там було їх багато завжди від ранку до вечора. Вистоювали по кутах і при вході, висиджували на церковних лавах. А він любив життя і дику вільну сваволю. Піти і прийти, і нікого не питатися. Ніяких законів, ні звичаїв, що ними в'яжуть себе люди по містах і селах. Жив і хотів жити так, як наказували йому незаймані сили його простої і невгамовної вдачі. Тому й на Січі йому не сподобалося, і він видержав свої три роки новацького вишколу тільки тому, що побоювався сорому перед людьми.
А все ж якась іскра доброго існувала в його душі і спалахувала не раз шляхетними, хоч неоформленими почуваннями. Це бувало тоді, коли Марко стояв віч-на-віч красі, до якої відчував незбагненну тугу. В такі хвилини вдивлявся в небо і хвилювався. Не знав, як висловити думкою або словом ці хвилювання.
А з тим бувало, що він з дикою насолодою вдивлявся в погасаючі очі підстріленої звірини. Мабуть і краса смерті впливала на його душу.
В інших хвилинах несподівано вражала його краса, яку не раз спостерігав у своїй бувальщині. В такий час він нагло завважував, що життя — незрозуміле для нього чудо, в якому існував він сам і брав у ньому свою участь. Вдивлявся в дітей таким пильним зором і запитливо суворим, що матері забирали їх від нього. Доторкав тендітної зелені молодих паростків, роздумував над потічком води, що випливав з-під снігів, та снував мислі, вдивляючись у небо з білими клубами весняних хмар. Коли живі квіти в'янули на корчах і жовкла степова трава, його огортав смуток. Химерна і незрівноважена вдача.
З першим світлом дня Марко рушив знову навмання. Ішов довго, байдужий до всього, що довкруги. Не думав, куди йде і чи доцільний його шлях. Згодом ліс прорідився і перед ним станув зелений, залитий сонячним теплом простір. Марко відчув з полегшою, що глибінь лісових мороків залишилася назавжди поза ним, і він вступає в ясний день, наче в якесь нове чудесне життя.
На галяві пасся його кінь. Басував спочатку, хотів його скинути, наче когось чужого, але помирився. І Марко рушив поволі, крок за кроком у новий світ, на передвіщений шлях своєї життєвої мандрівки.
* * *
Дід Опанас, вислухавши Маркове оповідання, довго мовчав і роздумував. Сам не пам'ятав, як попрощався опісля з Марком і як попрямував до села. По дорозі стало дідові добре і тихо на душі, і він почав собі співати свою улюблену з молодих років пісеньку про козака і Дзьобу.
— Ой хто любить молодиці, я горнусь до Дзьоби — проспівав, а далі не міг собі пригадати. Врешті завважив, що це самі останні слова пісні. Довго думав над її початком, згодом махнув рукою і почав шукати по кишенях кресало і люльку. Кремінь випав йому з рук, він довго намагався його знайти, врешті промовив:
— Криниця не лошиця, що біжить, аж дрижить. Як впаде, хай лежить! — І сховав люльку у кишеню.
Біля хати глядів довго на клуню, що бовваніла білою плямою в темні ночі.
— Стоїть собі, хе, стоїть, як заморожений кожух. Не... не ворухнеться. А ну?
Кивнув до неї рукою, але клуня не рухалася. Тоді дід Опанас пішов тихо до хати.
* * *
В селі сміялися з розповіді діда.