Сидячи перед люстром (це було її улюблене заняття). Софі спостерігала, як дві Аврори — велика й маленька — йдуть парковою алеєю, про щось жваво розмовляючи, і на землі залишаються дві пари слідів — від маленьких черевичків її доньки та дорогих сап'янових черевиків власниці маєтку Ноан.
— Стара навмисне щоранку прогулюється з Авророю під моїми вікнами, щоб довести мене до сказу! — скаржилася вона чоловікові.
Але той лише недбало махав рукою у відповідь і тікав із дому в якихось лише йому відомих справах. Моріс Дюпен не любив суперечок і радів хоча б із того, що мати, визнавши онуку, давала гроші на життя і йому. А гроші Морісові були страшенно потрібні, адже віднедавна він так захопився грою в карти, що не уявляв собі життя без неймовірних картярських пристрастей.
— Сьогодні я повернуся пізно, — кинув він дружині того ранку, коли зібрався до сусіднього маєтку в гості до свого давнього друга, аби взяти участь у грі, де він неодмінно мав виграти! Принаймні Моріс Дюпен відчував, що цього разу фортуна буде на його боці.
Швидко йдучи тінистою алеєю, батько на ходу поцілував Автору в щічку, усміхнувся матері й скочив на баского коня, якого підвів йому служник.
— Побачимося завтра вранці за сніданком! — мовив він на прощання й підострожив коня.
Мала із захватом дивилася вслід своєму гарному й веселому татусеві, який завжди привозив їй зі своїх поїздок чудові подарунки: то порцелянову ляльку, вбрану в розкішну єдвабну сукню й крихітні черевички, які можна було знімати з малесенької ніжки; то набір іграшкового посуду; то розмальованого яскравими фарбами дерев'яного коника, на якому так весело було гойдатися, уявляючи, що скачеш нескінченною дорогою, що губиться десь далеко-далеко — у кінці їхнього величезного, схожого на дрімучий ліс парку!
Але найкращим подарунком, який Автора отримала від батька, була дивовижна книжка з кольоровими картинками. Дівчинка могла розглядати ту книжку годинами, а віднедавна, після кількох занять із бабусею, яка терпляче показувала їй літери, мала почала складати їх у слова.
— Ця дитина уславить наш рід, — гордо казала Аврора Саксонська і гладила онуку по кучерявій голівці. — Вона ось-ось почне читати. І це в чотири роки!
Аврора побігла до мами Софі, щоб похвалитися своїми здобутками перед нею — адже дівчинка однаково любила і маму, і бабусю, і їй здавалося, що вони ось-ось помиряться, коли вона стане найрозумнішою, найслухнянішою та найвродливішою дівчинкою на світі. Бо, як і всі маленькі діти. Аврора думала, що дорослі сваряться через те, що вона недостатньо хороша, і відчувала себе винною.
— Матусю, а я навчилася розрізняти літери, — радісно вигукнула дівчинка, вбігаючи до кімнати Софі, — ось це літера "м", а це — "а", ізнову "ма" — разом виходить мама!
Однак Софі зовсім не зраділа успіхам доньки. Вона взяла з її рук книжку, недбало кинула на туалетний столик, а тоді посадила дівчинку на руки й показала її відображення в дзеркалі:
— Дитинко, послухай мене уважно! У цьому домі тобі будуть забивати голову різними дурницями про освіту, науку і всяке таке! Не вір усім тим нісенітницям. Для жінки головне — вдало вийти заміж. На жаль, твій тато нічого не робить для того, щоб зробити мене щасливою — він любить тільки себе і дбає лише про власне задоволення! Чоловік має бути багатий і дурний. Тоді ти зможеш крутити ним, як захочеш. Він купуватиме тобі чудове вбрання, прикрашатиме тебе діамантами, сапфірами й перлами! Возитиме тебе в розкішних каретах до королівського палацу, і всі захоплюватимуться твоєю вродою! Зрозуміла?! — Софі поцілувала дочку й раптом відчула на її щоці сльози.
Донька плакала, дивлячись на себе в дзеркало — їй зовсім не хотілося вдягатись у дорогі сукні й прикрашати себе коштовним камінням. А головне, вона відчула, що ніколи не зможе примирити людей, які були для неї найдорожчими, — тата, маму і бабусю.
Розділ четвертий. Невже цей світ належить чоловікам?
Аврору розбудив тихий плач. Дівчинка розплющила очі й побачила стареньку няню Сюзан, яка колись няньчила ще її тата. Сюзан знала безліч казок і співала гарні старовинні колискові.
— Чому ти плачеш? — прошепотіла дівчинка.
— Дитино, я плачу через те, що Бог забрав твого тата на небо.
— А коли тато повернеться? — запитала дівчинка.
Вона подумала, що її тато просто пішов до Бога в гості — так, як він часто гостював у своїх друзів.
— Ні, маленька, звідти ще ніхто не повертався. Ти більше ніколи не побачиш свого веселого й гарного тата, — промовивши останні слова, старенька гірко заридала.
Цей день Аврора Дюпен запам'ятала на все життя. Пізніше, коли вона стала відомою письменницею, книжки якої читали не лише у Франції, а й перекладали багатьма мовами світу, вона пригадувала той ранок, коли довідалася про смерть свого батька і розуміла, що та перша втрата вплине на все її подальше життя.
Моріс Дюпен трагічно загинув, повертаючись уночі додому. Він мчав чвалом на коні, пригадуючи те, як програв у карти всі гроші, що дала йому мати. Чоловік подумки повертався до подій нинішнього вечора і вже вкотре намагався зрозуміти — чому доля раз у раз заганяє його в глухий кут?
Раптом кінь став дибки, а тоді поніс його, не розбираючи дороги. Моріс був вправним вершником, він міцно сидів у сідлі під час найзапекліших боїв, але цього разу доля знову відвернулася від нього — з усього розгону кінь врізався в гору каміння, що громадилася біля стіни старого зруйнованого замку. Так трагічно закінчилося життя нащадка одного з найшляхетніших французьких родів, у жилах якого текла кров принца Саксонського — блискучого адмірала й гульвіси, про подвиги якого ходили легенди по всій Європі.
— Я не залишатимусь у стінах цього осоружного палацу, де мене зневажають! — заявила Софі Дюпен невдовзі після загибелі чоловіка. — Донечко, на жаль, я не можу взяти тебе з собою. Адже невідомо, де мені пощастить влаштуватися... Але я неодмінно повернуся по тебе.
Цього разу Аврора не заплакала. Вона навчилася стримувати сльози і приховувати свої почуття.
— Добре, мамо, я чекатиму на тебе, — тихо промовила дівчинка, зробила реверанс — так, як її навчила гувернантка, яку найняла бабуся, і побігла до покоїв старої графині.
— Ну що ж, я не чекала від цієї розпусної особи нічого іншого, — пробурмотіла бабуся, почувши звістку про те, що її невістка покинула палац у Ноані. — Сподіваюся, кров шляхетних предків переможе, і ти не підеш по її слідах, — суворо додала бабуся, а тоді притисла дівчинку до грудей.
— Моя мама хороша, просто в неї не було грошей, щоб учитися, — заперечила Аврора, яка нізащо не хотіла повірити в те про, що говорила бабуся.
— Дитино, ти зрозумієш усе пізніше, коли виростеш, а зараз час братися за науку! Якщо хочеш чогось досягти в житті — треба весь час учитися і працювати!
Незабаром у палаці з'явилися вчителі, з якими Аврора вивчала різні науки. За кілька років вона вже вільно розмовляла англійською, німецькою й італійською, добре знала історію, географію, оволодівала математикою, цікавилася астрономією та природничими науками... Стара графиня дотримала слова. Здавалося, що її план — виховати з онуки блискуче освічену аристократку з гарними манерами, чудовим смаком до літератури, музики й малярства — здійснився.
Однак у жилах юної Аврори текла шалена кров її предків. Вона не могла задовольнитися життям, де все було наперед визначене й незмінне. Дедалі частіше Аврора замислювалася над тим, що світ влаштовано несправедливо. Адже все в житті вирішують чоловіки! Це вони правлять країнами, ведуть війни, роблять винаходи, малюють картини й пишуть книжки!
Дівчинка почала таємно пробиратися до кімнати батька, де все збереглося так, як було при житті Моріса Дюпена. Аврора вдихала аромат його сигар, яким просякли стіни кабінету, ставала перед великим люстром і приміряла батькові капелюхи й костюм. Одного разу, читаючи батьків щоденник, дівчинка натрапила на слова, які її вразили: "Я так мріяв про сина, який би продовжив наш славний рід! Та, на жаль, у мене народилася дочка. Хай навіть це чарівне створіння виросте і стане вродливою жінкою, та вона завжди буде лише тінню свого майбутнього чоловіка!"
Щоки Аврори спалахнули, і вона, дивлячись на себе в дзеркало, прошепотіла:
— Ну що ж, якщо світ належить чоловікам, я буду першою, хто доведе, що жінка може бути такою ж сильною і незалежною!
Розділ п'ятий. Чи можна закохатися у святого?
— Люба моя, тобі не здається, що їздити верхи на конях, стріляти з рушниці й читати авантюрні романи цілими ночами — це не найкраще заняття для юної дівчини? — запитала володарка маєтку Ноан у своєї свавільної онуки.
Дівчинка сміливо глянула в очі бабусі — вона добре знала, що стара графиня любить її понад усе на світі, й відповіла:
— Ці правила вигадали люди, і їх можна змінити! Просто треба бути наполегливою й достатньо переконливою.
— Ти помиляєшся, серденько, немає нічого тривкішого за правила! На цих правилах тримається світ! І тому я вирішила, що тобі час продовжити освіту в Парижі. Ти вчитимешся в школі при католицькому монастирі. Сподіваюсь, наука піде тобі на користь — ти дуже здібна й працьовита, а черниці навчать тебе самозречення й скромності.
Очі дівчинки радісно спалахнули — попереду на неї чекало нове життя, нові зустрічі й відкриття. У неї буде нагода випробувати себе не в маленькому Ноані, а в чудовому, блискучому й небезпечному Парижі.
— Я готова, бабусю. До речі, ти не знаєш, чи багата в цьому монастирі бібліотека?
— Так, і ти зможеш нею користуватися, от тільки сумніваюся, чи ти дістанеш там свої улюблені романи.
Дівчинка весело стріпнула головою й проказала:
— Ну що ж, коли там не буде романів, я їх вигадаю сама!
Потім усміхнулася й додала:
— Не хвилюйся, бабусю, я і в Парижі буду найкращою!
Стара графиня тільки похитала головою, дивлячись на свою чотирнадцятилітню онуку, яка так нагадувала її саму замолоду.
А дівчинка пішла попрощатися зі своїм улюбленим парком, де вона провела стільки щасливих і сумних хвилин. Навколо палацу був розбитий французький парк — вишуканий і доглянутий, зі старанно підстриженими деревами, великими квітниками й симетрично посадженими кущами. Але Аврора найбільше любила ту частину парку, де він був схожий на справжній ліс — майстерні садівники на вимогу графині створили справжнє диво — ландшафтний англійський парк.