Гарне обличчя з великими очима, хвилясте волосся й лагідна усмішка — Іван відчув, що ця жінка знає щось дуже важливе і ось зараз йому відкриє цю таємницю. Хлопчик спершу завагався — дорослі не раз попереджали, що люди, яких лікують у цьому домі, — небезпечні. Та цікавість була сильніша, він відхилив дошку в паркані, що трималася на одному гвіздку, протиснувся крізь вузенький отвір і рішуче підійшов до лавки, на якій сиділа загадкова жінка.
- Давай познайомимось. Я — актриса, — тихо сказала незнайомка. — Ти знаєш, хто такі актори?
- Ні, — тихо відказав хлопчик.
- Артисти розповідають людям веселі й сумні історії. Вони ніби показують інше життя.
- Як це? — здивувався Іван.
- А ось так, — промовила жінка, і раптом зіщулилася, очі її стали сумні-сумні, губи затремтіли від стримуваних ридань, і вона прошепотіла:
- Хлопчику, я прийшла сюди з великого міста, де мешкала в чудовому палаці. Велика кришталева люстра освітлювала дзеркальну залу, де збиралися вельможні гості. І дами з кавалерами кружляли в танці, й музика грала цілу ніч. А я була королевою балу, і до моїх ніг кидали троянди. Та злі люди вигнали мене з рідного дому. Мені довелося тікати світ за очі. З собою я захопила лише один безцінний перстень. Його подарував мені чоловік, якого я любила понад усе на світі. Я була готова віддати за нього життя! Але щойно я загубила єдину пам'ять про свого коханого. Ось тут, на цій стежині. Перстень — моє єдине багатство. Допоможи мені його знайти!
На очі хлопчикові набігли сльози — так йому стало шкода сердешну жінку. Він уже хотів бігти на пошуки персня, який загубила його нова знайома. Та враз обличчя жінки осяяла усмішка, й вона зупинила Івана:
- Ось бачиш, ти вмить повірив у мою історію. Хоча я сиджу тут, біля лікарні для божевільних, і ще мить тому ти боявся навіть підійти до мене...
- То ви мене надурили? — обурився хлопчик.
- Ні, я зіграла роль нещасної людини, яка втратила свій скарб. Що ти відчував, коли дивися на мене?
- Мені було вас дуже шкода.
- І ти був готовий кинутися мені на допомогу?
- Так! — вигукнув усе ще розгублений і ображений хлопчик.
- Ось це і є сила мистецтва. Бо я перевтілилася в ту бідолашну вигнанницю. Я думала й відчувала, як вона. Тому ти мені й повірив. А ще тому, що ти дуже добрий і жалісливий. Знаєш, я б дуже хотіла, щоб у мене був такий синок...
Після того випадку в парку Івана мов магнітом почало тягнути до цієї загадкової жінки, такої несхожої на всіх, кого хлопчик знав досі. Виявилося, що колишня актриса — зірка румунської сцени, ховалася в лікарні від переслідування радянської міліції. Після закінчення війни багатьох письменників, художників, композиторів, акторів, які не хотіли служити радянській владі, заарештовували й висилали в табори, де люди гинули від голоду й тяжкої рабської праці. Так лікарня для душевно хворих, де головним лікарем працював шанувальник таланту колишньої зірки сцени, стала притулком для цієї талановитої жінки на багато років.
— Я не можу назвати тобі свого імені, але навчити тебе деяких секретів акторського мистецтва я можу, — сказала одного дня ця дивна жінка й почала напам'ять переказувати Іванові всі вистави, в яких вона грала.
До старого палацу, в якому тепер містилася лікарня, вела алея, обабіч якої росли старі каштани. Навесні біло-рожеві свічки в густих кронах дерев пахли ніжно й солодко. І щовечора на цій алеї з'являлася дивна пара — висока струнка жінка, вбрана у вишукану сукню, і сільський хлопчик, що пильно вдивлявся в її мінливе обличчя й слухав безкінечні розповіді про дивовижний світ, де можливо все. Цей світ називався театром.
Розділ четвертий. Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий когут!
Найбільше Іван любив зимові свята. Найголовнішим було Різдво. У цих краях не забули прадавніх звичаїв, і Чортория на три тижні поринала в чудовий світ. Люди вірили, що в цьому казковому світі розкриваються бездонні небеса й діють надприродні сили, господарі спілкуються з душами предків, а тварини починають розуміти людську мову.
Той день був особливо урочистим. Напередодні мати з сестрами готували різдвяне частування — дванадцять пісних страв, рецепти яких передавалися з роду в рід, від матері до дочки. І хоча комуністична влада забороняла людям ходити до церкви й особливо пильно стежила за тим, аби відвернути від Бога дітей і прищепити їм любов до свого ідола — Леніна, та буковинці шанували власні прадавні звичаї й вірили, що врешті на їхній землі запанує мир і лад.
На Святвечір за великим дерев'яним столом, вкритим домотканою вишитою скатертиною, під яку клали жмуток сіна, збиралася вся велика родина Миколайчуків: батько, матір і десятеро дітей. Усі по черзі куштували кутю — варену пшеницю з медом, горіхами, тертим маком і родзинками, — головну страву святкової вечері. На Буковині її називають "пшеничкою". Голова родини батько Василь накладав у миску дванадцять традиційних страв і, передаючи частування по колу, примовляв:
- Приходьте до нас на гостину й ви, Божі та грішні душі. Ми будемо раді почастувати вас усім, що є в нашій хаті.
Буковинці вважали, що в цю ніч до них приходять душі давно померлих родичів. І від того, як їх привітають і пригостять, наступного року залежатиме добробут та здоров'я цілої родини.
У Святвечір відбувалося ще одне дійство, схоже радше на веселу гру. Діти залазили під стіл, де також було настелене сіно, й починали квоктати:
- Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий когут! — вигукували вони на різні голоси.
- Квокчіть, квокчіть, діточки, — усміхалася мати, — як гарно квоктатимете, то й будуть у нас на господарстві ранні курчатка!
- Ану, ходіть до мене, — кликав батько і пригощав малечу цукерками, горіхами й печивом.
- А тепер гайда колядувати! — нагадував Іван. Він, здається, найбільше за всіх чекав на ту хвилину, коли вони разом із братами одягнуться у власноруч виготовлені костюми. Хтось буде Козою у вивернутому кожусі, з рогатою маскою на голові. Хтось вбереться в костюм Смерті — загорнеться у чорну батькову залізничну шинель, обмотає голову чорною хусткою й візьме до рук довгу косу. Буде у ватазі колядників і Циган, що веселитиме людей, розповідаючи різні нісенітниці, й Жид — панок у лапсердаку, з довгими пейсами, зробленими з пофарбованих конопляних ниток. А міхоноша — найсильніший хлопець — носитиме мішок, у який складатимуть наколядовані подарунки, щоб у кінці довгої різдвяної ночі, обходивши всі хати на своєму кутку села, чесно поділити зібране багатство — горіхи, солодощі, а часом і гроші.
- Іване, ти цього року зробив таку звізду, що буде наша ватага найкращою в селі, — захоплювалися брати. І недарма, бо Іван справді не один вечір клеїв різдвяну зірку зі шматочків кольорового паперу, прикрашав її блискітками й прилаштовував усередині образок і свічку — аби видно було їхній веселий гурт ¡здалеку.
Цієї ночі в Чорториї світилися вікна в кожній хаті. Було чутно веселе дзенькання дзвіночків — то колядники сповіщали господарям про свій прихід. Іван із братами починали співати колядку про народження Христа:
Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом Звізда ясна
На весь світ Засіяла!
Іван дивився на весь цей чудовий світ: на сніг, що рипів під ногами й виблискував під срібним місячним сяйвом, на білий дим, що підіймався над дахами будинків, на щасливі й урочисті обличчя господарів, до яких вони прийшли з колядуванням, і серце його сповнювала радість. І хотілося поділитися цією радістю з усіма, хто живе на цій прекрасній землі.
Розділ п'ятий. А хіба українці дурніші?
Перші класи Іван закінчив у рідних Чорториях, де була лише початкова школа, а з четвертого класу ходив до сусіднього села Брусниця. Звичайно, тоді, на початку п'ятдесятих років минулого століття, ні його однокласникам, ні вчителям і на думку не спадало, що колись Брусницька школа носитиме ім'я Івана Миколайчука. Цей сільський хлопчик, вбраний у штанці й сорочку, пошиту мамою з домотканого полотна, ніколи не був відмінником. Адже те, про що писалося в радянських підручниках, було зовсім не подібне до справжнього життя, яким жила його родина.
Не міг повірити Іван і в те, що в Радянському Союзі — державі, яка захопила Буковину, всі люди мають однакові права, і що господар у країні — простий народ.
А ще тодішня влада будь-що хотіла забрати у людей віру в Бога, а разом із нею любов до своєї мови, пісень та звичаїв. Хлопець знав, скількох людей заарештовували й висилали у страшні табори, загороджені від решти світу колючим дротом, тільки за те, що вони хотіли, аби їхня земля звільнилася від чужинців, які її захопили.
Бійців Української Повстанської Армії, що діяла на Західній Україні до кінця 50-х років XX століття, просто вбивали без суду та слідства. Однак загроза висіла й над кожним, хто читав заборонені книжки — хай то були праці з історії України, чи навіть вірші про любов до свого народу й мови. Люди в чорних машинах приїжджали вночі, й ніхто не знав, до чиєї хати вони вдеруться наступного разу.
- Щасливі діти в нас ростуть, немов садки зелені.