Запасний фонд

Глухим голосом він оповів Бузькові свою візиту в банку.

— Ви зробили заяву? — спитав Бузько.

— Ні, яку ж заяву? Я гадав, що це ви...

— Дуже зле, — перервав його Бузько, — їдьмо негайно до банку.

***

Коректний урядовець високо підвів брови, коли почув від Бузька про зникнення грошей.

— Це абсолютно неможлива річ, — сказав він.

— Це безперечний факт, — відрубав Бузь­ко. — Прошу вас зробити формальний акт, я­кий би його ствердив.

— Я мушу докласти про ваше твердження дирекції. В моїй практиці ще ніколи не трап­лялося нічого подібного.

— Докладай хоч самому бісові, тільки як­найшвидше, — скрикнув Пономаренко по-ук­раїнськи, тому урядовець не зрозумів його па­тетичного виголосу і знову підвів брови.

— Заспокійтесь, пане Андрію, — бридливо сказав Бузько, — істерикою нічому не помо­жеш.

За декілька хвилин Бузька і Пономаренка провели до директора банку.

Великий кабінет, до якого вони увійшли, був занурений в м'який присмерк. Темні шпа­лери, і темний, надзвичайно пухнатий килим, я­ким була встелена підлога, важкі меблі і ста­туї, що їх контури намічались у пітьмі, ще раз підкреслювали поважність і солідність ус­танови, де вони знаходились.

За великим столом, на середину якого па­дав ясний круг від настільної електричної лямпи, сидів поставний сивоголовий чоловік, який підвівся назустріч Бузькові і Пономаренкові і запросив їх сісти на обтягнутих темною шкі­рою фотелях з високими спинками.

— Фактів такого характеру не було ніколи зареєстровано в анналах нашого банку, — го­ворив директор. — Я певен, що тут якесь не­порозуміння, яке буде незабаром з'ясоване... Проте, ми приймаємо до відому вашу заяву і зробимо усі належні заходи.

— Скажіть, щоб закликали поліцію, — шеп­нув Пономаренко, який охоче віддавав право висловлювання своїх думок більш вправному в німецькій мові Бузькові.

Директор віднісся без співчуття до такої пропозиції.

— Я не вважаю потрібним поспішати з втру­чанням поліції до цієї делікатної справи, — сказав він. — Принаймні, доки не буде вико­ристано усіх інших можливостей...

Потім він спитав:

— Оскільки мені відомо, з вашого боку було три уповноважених особи, які мали доступ до сейфу?

— Так, — ствердив Бузько і спитав Пономаренка:

— Що каже Петрусь?

— Я його не бачив, але він ніколи сюди сам не приходив.

— Треба все ж таки справдити.

Тим часом директор продовжував:

— Панове добре знають, що без участи клі­єнта наші урядовці не можуть відчинити сейфа. Це є абсолютно виключене. Ключі, що ми їх доручаємо клієнтам, не мають дублікатів у банку і в разі їх згуби, або в тих надзвичайних випадках, коли сейф мусить бути відчинений без участи клієнта, це може буди учинено тільки з наказу суду і за посередництвом слюса­ря, який випилює замок. В позаурядові годи­ни скарбниця замикається сталевими дверима (до речі, ці двері найтовщі і найміцніщі у всій західній Европі. При зачиненні і відчиненні цих дверей обов'язкова присутність двох на­чальників відділів.

— Як же ви пояснюєте, що гроші зникли? — спитав Бузько.

Директор відповів:

Я не можу сказати нічого позитивного, але мусимо визнати, що далеко легше припус­тити, що один з шановних представників взяв пакунок, в тій, чи іншій цілі, ніж робити якесь інше припущення.

— Себто, що один з нас викрав гроші?! — обурено скрикнув Бузько.

— Я цього не сказав, але для поліції буде цілком натуральним направити свої пошуку­вання у цім напрямі. Тому перше, ніж звертатись до поліції та оголошувати цю прикру справу, варто було б використати усі можливі приватні заходи для її з'ясування.

— Старий лис має до певної міри рацію, — сказав Бузько, виходячи з банку. — Бракує тільки, щоб когось з нас було заарештовано

— Передусім треба попитати Петруся, — сказав Пономаренко.

***

Петруся знайшли в ресторані "Під білою ластівкою", де він звичайно обідав.

Він веселю зустрів новоприбулих і почав частувати їх білим вином, яке рекомендував як найкраще у Відні.

У цьому відношенні Петрусеві можна бу­ло повірити. Він перепробував вина у всіх ре­сторанах і шинках Відня.

Але коли він довідався, що привело Бузь­ка і Пономаренка, то перелякався і зблід.

— Що ж це таке? Що тепер буде? — бур­мотів він. ₍

— Ви часом не взяли пакунка з грішми з сейфу? — прямо поставив запитання Понома­ренко.

Петрусь перелякався ще гірше.

— Та що ви таке вигадуєте? Та я ж ніколи не ходив сам до банку! Що це за напасть на мою голову! Ой Боже ж мій, Боже, яке страшне нещастя!

—Буде вам голосити, як стара баба! — скрикнув Бузько. — Треба зробити поважну нараду і обміркувати, як провадити пошукування. Намічаються дві можливості: або пе­редати усю справу до поліції, або зробити приватне розслідження. Прошу вас, панове, вис­ловити свій погляд.

Нарада тривала досить довго, і в загаль­ній згоді було вирішено в першу чергу пора­дитись з добрим місцевим адвокатом.

***

Доктор Вайс, старий віденський адвокат, з довгою сивою бородою, в золотих окулярах, через які живим потиском поглядали розумні очі, слухав Бузька не перебиваючи і лишень, коли той скінчив своє оповідання, зробив йо­му деякі запитання. Потім, помовчавши тро­хи, сказав мов про себе:

— Треба покликати Вінклера!

— Хто це такий? — спитав Бузько.

— Приватний детектив, який не раз допо­міг мені в розв'язанні комплікованих казусів.

***

Цього самого вечора др. Вайс скликав у своєму кабінеті засідання.

Крім Бузька і Пономаренка прибув запрошений Вайсом представник від банку, той са­мий коректний русявий урядовець, що обслу­говував клієнтів у відділі сейфів. Виявилось, що прізвище його Гарфункель.

Трохи здалека тримався молодий, худор­лявий, але широкий в плечах чоловік, — детектив Вінклер.

— Чому ви не привели Петруся, — тихо спитав Бузько.

Пономаренко відповів:

— Я заходив по нього. Він, видко, так і не виходив з ресторану, де ми його покинули. П'яний у доску, як то кажуть...

Др. Вайс попросив Бузька знову деталь­но оповісти події, що той і зробив. Потім дав пояснення Гарфункель.

Він повторював те, що казав уранці ди­ректор банку, підкреслюючи, що банк не пе­ревіряє того, що ховають клієнти в скриньці і не знає, що вкладають, або вибирають з неї клієнти, бо вони мають змогу робити це, ні­ким не обсервовані.

Потім др. Вайс почав робити різні запи­тання і між іншим спитав Бузька:

— Ваша дружина виїхала цими днями до Італії?

— Так, разом з панею Пономаренко, але я не розумію яке відношення це має до справи?

— Навпаки, це дуже цікава деталь, — зау­важив Гарфункель зловтішно, як видалось Бузькові.

***

По дорозі додому, Пономаренко ска­зав:

— Вони припускають, що ваша жінка по­везла закордон украдений пакунок.

— Це саме могла зробити й ваша жінка, — огризнувся Бузько і потім додав:

— Звідки про це довідався Вайс? Я ж йо­му нічого не казав. Це певно той Вінклер рознюхав...

— Це дає надію, що він і щось більше рознюхає! — сказав Пономаренко.

***

Пройшло пару днів, баламутних, сумних.

Пономаренко докучав Бузькові:

— Все ж таки треба зробити заяву в полі­цію!

— Хто й зна, чи не вас першого вона за­арештує, — відповідав Бузько.

— Чому мене, а не вас?

— Та й мене може арештувати, — згод­жувався Бузько, — а Петруся то вже напев­но!

Петрусь пив безперестану і як виходив зі свого улюбленого ресторану, то тільки для того, щоб податись до другого. А коли одного ранку вдалось привести його до доктора Вайса, то він давав такі невиразні і плутані відповіді і в очах його блимав часом такий переляк, що доктор Вайс бурмотів собі в бо­роду :

— Дивно, дивно...

— Ви давно його знаєте? — спитав він Бузька, коли Петрусь вийшов.

— З дитинства, — відповів Бузько. — Це найшляхетніша людина. Талановитий поет. Чесний, непідкупний діяч. Власне тому йому було доручено взяти участь у перехованні фонду.

— Мусите, одначе, признати, що повод­ження його дає підстави для підозрінь, — сказав др. Вайс.

— Він ніколи не приходив до банку без Пономаренка.

— Ну, це ще не доказ. Він міг вийняти па­кунок тоді, коли увага Пономаренка була звернена на щось інше. Це справа одної хви­лини.

— Це неможливо! — скрикнув Бузько.

— До цього часу усі наші припущення ви­даються неможливими, але гроші зникли, — сказав др. Вайс.

***

Пройшов ще якийсь час. Бузько з Пономаренком ходили похмурі, нервові. Бузько частенько спостерігав на собі допитуючий погляд Пономаренка, і сам скоса на нього по­глядав. Добрі приятельські відносини, які між ними існували, були, безумовно, пору­шені.

Бузько щодня заходив до др. Вайса, але той не казав нічого нового, поки одного ра­зу не промовив багатозначно:

— Гарфункель купив собі радіо...

— Що ж з того? — спитав Бузько.

— Нічого, — і після павзи додав:

— Стверджено також, що він часто їздить автом...

Здавалось, що др. Вайс був дуже з ньо­го задоволений.

***

Нарешті одного ранку др. Вайс зателе­фонував Бузькові:

— Прошу вас усіх прийти до мене увечорі.

— Є щось нове? — спитав Бузько.

— Будуть представники банку для спіль­ного обговорення справи, — ухильчиво від­повів др. Вайс. — Не забудьте припровади­ти і вашого поета.

— Розшукайте Петруся і привезіть його сюди, — сказав Бузько Пономаренкові. — І не випускайте його аж до вечора, щоб не напився.

***

Цього разу др. Вайс прийняв своїх клі­єнтів не в кабінеті, а в салоні, посеред якого стояв великий круглий, блискучий, як дзер­кало, стіл зі стільцями навколо.

Крім Гарфункеля, представником від банку прибув чорнявий; в'юнкий чоловік.

— Пан юрисконсульт, — називав його др. Вайс.

Усі посідали навколо стола, і на хвили­ну запанувало мовчання.

Тоді др. Вайс промовив:

— Я дозволю собі взяти перше слово і пригадати присутнім, зрештою усім відомі, об­ставини неприємної справи, яка нас так вразила.

Тут двері до салону тихо відчинились і крізь них, як тінь, просковзнув Вінклер. Він ні з ким не привітався, навіть не уклонився і став у кутку, схрестивши на грудях руки.

— Удає Шерлок Холмса, — подумав Пономаренко.

Др. Вайс злегка кивнув головою Вінклерові і продовжував:

— З сейфу, який належить представникам дружньої нам держави, зник цінний пакунок. Тому що ці представники, особи безсумнів­ної порядности, твердять, що ніхто з них цього пакунку з сейфу не виймав, ми стоїмо пе­ред фактом крадіжки цінностей зі скарбниці банку!

При цих словах юрисконсульт нахилив голову набік і примружив очі, а Гарфункель зневажливо скривив лице.

— Ми зробили приватне розслідування, — казав далі др.