У спалахові сірника він не помічає Ніну, яка сидить на ослінчикові під фікусом, лише
на третій затяжці він бачить її, поривається вийти, але йому шкода недокуреної цигарки.
– Володю, я б хотіла тільки спитати, тільки спитати...
– Не забувай – ми посварені, – нагадує він їй, чи собі?
– Гаразд, посварені. Тільки спитати... Мене мучить одне – як буде повне ім'я од імені Соня?
Володимир зупиняється на пів‑затяжці.
– Так і буде – Соня.
Ніна не згодна:
– Не може бути. То як же повне ім'я? Соня Іванівна? Соня Батьківна?
– Справді... – замислюється Володя, але вчасно отямлюється. – Та яке це, зрештою, має значення?
– Ніякого. Ніякого. Але з голови не йде.
Володя осяюється:
– Софія!
Пауза.
– Софія!
– Спасибі... фух, мені аж легше стало. Володю, пробач...
– Нічого, говори, говори... – каже він, бо цигарка скоро має закінчитися.
– Оті гроші – п'ятдесят і сто сімдесят...
– Тобі – жалко?
– Та мені їх не жалко, не жалко. Не жалко. Інше, мене мучить інше: про що ти з нею говорив?
– Почалося. Яке тобі діло? Це – моє особисте життя і прошу туди не лізти.
Несподівано Ніна всміхається:
– Ти мене не зрозумів: ти мені за все наше життя сказав менше слів, ніж їй по телефону.
Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.
Чути, як крапає на кухні кран.
– Про що ти з нею говорив?
– Що, я маю все це тобі зараз і повторити?
Ніна тупнула об балкон:
– А хоч би й так! Не забувай – я тобі ще дружина!
– Ми з тобою – півроку, як розлучилися.
– Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!
Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.
– Було фіктивне, а стало... дефективне.
– А дитина клубніки не їла, а ти – по телефону... Плаче.
– Не "клубніки", а полуниць.
– А гроші, що ми почали на кооператив збирати, – де вони? – раптом сухо нагадує Ніна.
– Чи – суниць?
– Мер‑р‑з‑зотник!
Голос сина лунає з кімнати, наче то назвали його:
– Мамо!
– Зараз!
– Не "зараз", а йди сюди!
Ніна хутко втирає відсутні сльози, ще хуткіше син їй нагадує:
– Ну? Ти ж мені обіцяла. Не принижувати власну гідність!
– "Власної гідності!" – зауважила вона. – Так правильніше, Вово?
Той так і не докурює.
– Ну все! – топче цигарку. – З мене досить!
Однак це є досить для цигарки.
Усі розбігаються.
Пахощі змінюються: тепер пахне не вокзалом, а теплою їжею, кличучи до вітальні, де порядкує Христина Свиридівна:
– Колись уся ця квартира належала нам. Тобто лише мені й моєму чоловікові.
– Ой, як здорово! – сплескує Соня.
Жінки чистять овочі під краном. Ніна на столі чистить свої.
Христина Свиридівна пускає воду дужче.
– Потім її хотіли відібрати. На ущільнення житлоплощі. Уявляєш – бельєтаж! Чоловік ходив, домагався, і її нам залишили.
– Тоді тез було погано з квартирами? – дивується Соня так, наче зараз є легше.
– Але мій чоловік уже тоді був червоним професором, дочко.
Од останнього слова Ніна зупиняється чистити.
Жіноча розмова тече повільно, одначе руки їхні з шаленою швидкістю січуть овочі.
– Він був уценим? – цікавилася Соня. – Мені Володя ніцього не розказував, мій.
– Він був червоним професором, – гордо зітхає Ніна.
– Спочатку не був. Спочатку він працював комісаром. Але йому запропонували... Хто так чистить картоплю? Він – погодився. Йому було дуже важко, але потроху звик, втягнувся, увійшов у суть... I квартиру не відібрали. Це я тобі розказую, щоб ти знала про нашу сім'ю.
– Як цікаво! – чистить Соня.
– I Володя наш – в нього. Він уже еМНееС. В діда.
– ЕМНееС? – перепитує дівчина. – Це як у нас КаМееС?
– Вічний еМНееС... – замість пояснити, дорікає Ніна.
Христина Свиридівна ввічливо веде:
– ЕМНееС – це значить: молодший науковий співробітник. Отака в нас сім'я. Всі ми тут рідні, хоч і чужі люди.
Ніна цього не прочищує.
– Вже дехто став і чужим?
– Ні, я просто кажу, що всі, хто потрапляє в цю квартиру... Що ці стіни роблять нас рідними. Ще з тих часів.
– Ви ще пригадайте, пригадайте ті часи, коли весь цей будинок належав вашій матері, – радить Ніна.
– I – навіть нагадаю! Так! Увесь цей будинок – усі три поверхи!
Ніна:
– Заспокойтесь.
– А розмінювати не дам! Нізащо в світі...
– Як це ви – не дасте? – шкребе (овочі) колишня невістка.
– А так – буду робити квартиру‑музей...
– "... почеплю меморіальну дошку", – продовжує Ніна.
– Дошку! А розмінювать – не дозволю! Як помру – тоді хоч запаліть! – стара хапає склянку.
З водою, п'є її.
Тут заходить з роботи Володя, дивиться на почищені овочі, їх три гори.
– Ого! Скільки начистили. Молодці, жінки!
– Як на роботі? – скидає з нього куртку Соня.
Він промовисто цілує її, а не куртку. Забирає одежину.
Ніна на це виходить з кухні. Але не Соня.
– Ти знаєс, Володю, бабуся мені стільки розказала про васу сім'ю.
– Та ну? I що вона розказала?
– Що ти – тоцний дід ти.
– Ого! Мені до нього – далеко. Це всі так кажуть в нашому інституті. Ну, а як ти? Удалося? З чим повернулася? Признавайся!
– Я була ... – сказала Соня.
– Ну, а вони що?
– Я прийсла, я питаю я. А вони казуть, сцьо немає.
– Як? Уже продали?
– Ні, не продали. Я тез так спитала була, сцьо продали, їх. А вони казуть, сцьо в тій камеї була трісцинка така й вони зняли її з продазу, її значить. Яке ви право, питаю, тоді мали ставити, питаю, її на вітрину ставити? А ти знаєс, сцьо вони сказали сцьо?
– Що?
Повільно цілує її.
– Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?
Володя полегшено зітхає:
– Уявляю.
– А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!
Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.
Зі своєї кімнати висовується Ніна, намагається перекричати імпортні ритми:
– А дитина не їла полуниць! Мер‑р‑з‑зотник, мерзотник. Мерзотник!
Музика уривається, западає тиша, така, що навіть гучномовець не наважується.
Соня:
– Як? Подобається?
– Ти – чудо, – каже Вова.
– А камею – ти мені взе потім подаруєс мені її. Добре?
– Добре. Мила моя.
– Ні? Не камею. Ти пам'ятаєс, сцьо ти мені обіцяв ти?
– Що обіцяв, – усміхається він.
– Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.
– Поговорити з Ніною. Про?
– Квартиру. Поговорив?
Володя заперечно трясе головою:
– И‑и.
– Чому?
– Про яку квартиру?
Зачиняє двері, що прочинилися.
– Про насу. Цьому це їм – двадцять два метри? Ти з – онук бабусі?
– Не знаю, як почати.
– Дузе просто, бо нам – сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім'я перспективна вона. Перспективна?
– Так.
Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:
– А їхня сім'я – ні.
Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.
Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя – навпаки.
– Отак жив, жив... А оце – полюбив. Га?
Анатолій на це мовчить.
Чути кран.
Потім Володю:
– Там скоро виросте сталактит.
– Що?
– Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:
– Ну, не сердься. Це в мене – по‑справжньому. Прикладає руку до серця.
– Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.
Володя перевішується через бильця балкона.
– Басейн зараз саме будується
– Де?
– На Виноградарі.
– Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?
– Звичайно, – всміхається Володя.
– Без вищої освіти? – пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.
– Облиш цей свій тон.
– Я, як людина вихована, розумію, що це – нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, – для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.
– Я й не затикаю тобі рота.
– Мені здається, що вона – людина з якогось іншого світу, такого, де – інші уявлення про життя, інші вподобання.
Володя навіть радіє на це:
– Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.
– Я – не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.
– Я слухаю, слухаю, – не слухає Володя.
– Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?
Запитання повисає понад бильцями. Але:
– Я. Її. Люблю, – промовляє Володя.
– А, ну тоді пробач.
– Ти розумієш – я шаленію від неї, а ти – якісь копійки, басейн, ДеСеШа...
– Ну, якщо так, тоді... Пробач.
– Старий, я – приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, – вона наївна, романтична дівчина. Вона – як віск, розумієш?
– Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Нінині гроші на кооператив? Ну це ж – непорядно по відношенню до Ніни.
– Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги – і я все поверну, – вірить Вова.
– Коли це буде?
– А вона така... – хоче показати. – Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.
Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.
– Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її – треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: "інші інтереси, інші вподобання".
– Пробач мені, старий, якщо я був неправий, – увібгує свій дим Анатолій.
– Я знаю, що це все – нелегко. I ти – мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...
– Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п'ять.
Володя на це дивується, якщо не ображається:
– Та що ті п'ять... Продай кілька книжок, старий.
– Ти... що?? Я – не зможу таке... – починає одступатися з балкона Толя.
– Ну хочеш – я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...
– Ти ж знаєш – книги для мене – це все.
– ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них – добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги – ми повернемо.
Толя кліпає:
– Книжки?..
– Ну‑у... Або гроші. Виручай, старий.
– Ти взяв у мене почитати Монтеск'є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.
– Я поверну, старий.
– А Верхарна?
– I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.
– Гм. Усі вісім томів?
Балкон напружується. Але не Вова.
– Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...
– А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?
– Сенека... До чого тут Сенека? Їй же – все треба починати спочатку. Все! Розумієш?
– А Андре Жіда?
– Ну от, через якогось там жида.