Коли цар з військом обліг Смоленськ, де сиділа крулівська залога, і наказав Золотаренкові залишити Гомель та з військом поспішити під Смоленськ, сіверський гетьман не поквапився, а відписав государеві, що не може покинути литовське осине гніздо, яке ятрить Білорусь і Сіверщину. Дізнавшись про це, Хмель схвально хитав головою.
Іван Золотаренко вдачею був подібний до своєї сестри Ганни — останньої Богданової жінки. Поміркований, зосереджений, справедливий, негнівливий, хазяйновитий. Гетьман з нього був би порядний. Та бог розсудив по-своєму, прибрав Золотаренка до себе, та ще й лишив по ньому пам'ять тривожну.
В тім гнізді литовськім дістав Золотаренко рану, нібито й не смертельну, але невигойну, довго мучився і віддав богові душу, а тіло перевезли до Корсуня, труну поставили в церкві святого Миколая, закладеній небіжчиком, і на Різдво відправили службу святкову і панахиду. Народу до церкви набилося — хмара, та хтось там зі свічками повівся необережно, і ось уже горить задня стіна і запалала церква, як одна велика свічка. Народ кинувся до виходу. Заклинило вузькі високі двері, тілами підперли їх, а ззаду тисли й не давали прочинити. Дим і вогонь нищили людей, як мух, — загинуло понад чотири сотні чоловік, а труна з тілом небіжчика, що стояла посеред церкви, тільки трохи обгоріла, і ще довго говорили про це в народі, як про знак таємничий і промисел божий, та який саме — ніхто не насмілювався розтлумачити.
Розімлілий на сонці Богун вряди-годи ловив себе на тому, що засинає в сідлі, стріпувався, порозстібав гаплики на свитці, послабив пояс. З'їхав набік, пропускаючи козаків свого полку, перекинувся словом із сином, що їхав ув останній сотні. Юнак радісно стрепенувся, намагаючись й собі вихопитися з рядів, щоб бути поруч батька, але Богун суворо насупив брови. Не годиться балувати молодого козака. Хай знає своє місце. Батьком-матір'ю не хвались, а хвалися честю.
Богун об'їхав полк з другого боку й наблизився до Юрася Хмельниченка, на рік молодшого за його сина. Тримався трохи позаду, спостерігав молодого гетьманича і думав, що не довго тому держати батьківську булаву. Якби не хворість Богданова, сидіти б Юрасеві за книжками в Київському колегіумі та вчити латину. Вже про нього й пісню козаки склали під Уманню: "Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати, а подобало б тобі наші козацькі курені вимітати!" Не послухали гетьманича, розійшлися козаки з-під Умані по домівках. З десяти тисяч ледве зо дві вертало до Чигирина. Мовляв, не було їм прочитано царського наказу йти на кримців, а старий гетьман був далеко, щоб цитьнути, повести здивовано бровою, — погляду його чорних чаклунських очей боялися дужче наведеного пістоля. Там, під Уманню, козаків застала чутка про смерть Богданову. Хто молодший або недавно пристав до війська, гайнули по своїх селах і хуторах. Але той, хто знав Богдана, бачив його ще в сідлі, вважав за обов'язок попрощатися з гетьманом. І ось вони вже третій день у поході.
Кінь тяжко дихав, роздувалися боки, піна скапувала з товстої губи, танула в піску. А яка буде його, Богунова смерть? Богун склепив повіки. Це має статися під якимось замком — дивним, з видовженими вгору мурами й розплесканими баштами… Скрізь чутиметься польська мова, а його поведуть, закутого в кайдани; через місток над ровом у чисте поле, де шумить тирса, і він з полегкістю зітхне. Варта раптом уклякне на місці, й можна буде тікати, але Богун теж стоятиме: не личить козакові бігти під кулями, щоб у спину пристрелили, та якийсь голос казатиме: "Тікай, жовніри не влучать у Богуна, він заговорений від польської й татарської куль". Де це має бути? У Монастирищі, Берестечку, Умані чи Глухові? Жовніри наводять на нього рушниці, вилітає полум'я, поволі наближається, червоною хмарою обпікає… Богун розплющив очі. Оселедець випав з-за вуха, сонце пряжить потилицю. Кінь зупинився, радий перепочинкові. Генеральний обозний Тимофій Носач сміється:
— А яка, пане полковнику, тобі привиділася: чорнява чи рудава?
— Кістлява, пане Тимофію, з косою за плечима.
І посміхнувся до себе — віще видіння, як не від панських посіпак прийме Богун кулю, то від кого ж іще?
Ліворуч з-за горба блиснули золоті хрести, заяріли бані Михайлівської церкви в Суботові. За нею виткнулася й менша — біленька Іллінська церква. Хутір Богдана Хмельницького, церкви, вибудовані одна на честь батька Михайла, друга на честь Іллі-пророка, в якій гетьман заповідав себе поховати.
Перелісками наближалися до перехрестя доріг і, як виїхали на відкрите, побачили багато пішого й кінного люду, що повертав з битого чигиринського шляху на Суботів, з непокритими головами їхали і йшли козаки, селяни, діти, старі з кобзами, жінки в жалобі.
Богун під'їхав до Хмельниченка:
— Повертай військо на Суботів, пане Юрцю. Твій тато там.
Юрась вже і сам зрозумів, що означає той людський потік.
— Пане Тимофію! — гукнув до генерального обозного. — Маємо заїхати до Суботова, попрощатися з батьком… з гетьманом Війська Запорозького.
— Слухаю, мій пане, — схилив голову Носач. — Зараз накажу.
І поїхав до полків.
Юрась тримав у мокрій лівиці булаву, терпло плече, та не наважувався покласти важку кулясту палицю на луку сідла або коневі на гриву. Всі козаки весь час тільки тим і зайняті, що пильнують кожне його слово і рух. Покірлива манера генерального обозного — то підступність і глум. Це відчуття раптово пронизало Юрася ще під Уманню. Хіба винний, що йому тільки сімнадцять? Він нікого не хоче ображати і силувати, та натомість образили його, висловивши непослух. Синові славного Хмельницького! Так, він несхожий на батька, і козаки бачать у ньому перш за все його самого, людину, окремішню від тата і його слави, й чекають рішень і дій, хай відмінних від Богданових, проте власне Юрка Хмельницького. Це правильно. Але… Нерішучість, невміння швидко орієнтуватися серед юрмиська й галасу людського, коли всі очі спрямовані на тебе, — то його вада, Юрась знав про це, карався, намагався прибрати поважного і ділового вигляду, говорити голосно (зривався на хрипкі вигуки), давати накази (здебільшого —недолугі, і сам розумів це згодом). Тільки під Уманню, коли став наказним гетьманом Війська з батькової волі, збагнув усю велич Богданову і як мало він його знав. Хворий, старий батько явився зовсім у іншій іпостасі — загадковий, далекий і ніби чужий.
Виїхавши на суботівський путівець, Юрась поклав-таки булаву на луку сідла, страх знемагав його, забув про козацькі погляди скоса, боявся випустити державну палицю, боявся впасти з сідла — доїхати б до Іллінської церкви, брама якої вже розчахнута. Зустріч з мертвим гетьманом, його батьком, страшила Юрася, хотілося, щоб спинився кінь, завмерли всі навколо і не рухалися до тієї біленької церкви, щоб спинився час. Він боявся мертвих, крові, старанно приховував це від батька й мачухи, а під Уманню, коли Григорій Лісницький, генеральний військовий суддя, наказав стратити трьох козаків-грабіжників, Юрась прикинувся слабим на живіт і не вийшов на майдан, де кат-татарин виконував вирок. І ніби передчуваючи, як багато ще крові людської витече на його очах, молився до самозабуття в гетьманському наметі.
…Старий Богдан інколи казав спересердя Юрасеві в очі: "І що за дитя вродилося? По хаті ходить, а дверей не' бачить. І хто тебе наврочив?" Юрась мовчав похнюплено, хоча добре пам'ятав, що дитиною був не такий: бився навкулачки, стріляв з лука, рубав дерев'яною шаблюкою будяки, ватагував серед однолітків, коли це одного дня налетів на їхній хутір підстароста Чаплинський, спалив хату, стайню, клуню, потрощив тин, застрелив наймита, що боронив хазяйське добро. А малого Юрася, що вчепився підстарості в стегно, відкинув, як щеня, і на дитячий вигук: "Он тато приїдуть, завдадуть тобі!" — наказав своїм пахолкам відшмагати малого канчуком. І того дня почорнів світ для восьмирічного Юрася: спершу було так боляче, що зойкав на весь хутір, а хвора мати не годна була вирватися з рук посіпак Чаплинського. А потім збайдужів до всього і вже не тіпався, не здригався від ударів, покірно звісив голову під смердючим задом пахолка-татарина, що затис шию малого ногами, і єдина думка снувала: аби швидше все скінчилося, аби відпустили його, — з тим пішло все чорними колами, пропав світ… Довго одужував малий Юрась, поправлявся скаліченим тілом, але душа була зламана, знівечена. Як вийшов з хати на сонце, поточився на призьбу, закляк по-старечому, і вже не тягнуло до хлопчаків, що стріляли з бузинових рурок-рушниць або злітали на гойдалках-чайках під небо.
А старий гетьман любив найменшого сина. Як прибував з походів і рад до Чигирина, часто возив Юрася до Михайлівської церкви, де поховали старшого брата Тимоша. Брали з собою братову-вдову, молдавську красуню — чорняву, високу, небалакучу, ставали утрьох перед гробовцем у кутку церкви, дивилися на велику корогву, що звисала зі стіни до кам'яного саркофага. На корогві маляр намалював Тимоша, і був він як живий — молодий, дужий тілом, на коні з мечем у правиці й булавою в лівиці. Таким хотів бачити старшого сина Богдан, та не дочекався… Зводив очі на молодшого — сльози виступали, і старий гетьман тяжко зітхав.
Пригадував Юрась і свій перший виїзд у козацькому кунтуші, малинових штанях, з шаблею при боці — невдовзі по Переяславській раді, як проводжали за Чигирин московського боярина Бутурліна. Під поглядами тисячі очей сп'янів у захваті від звуків козацьких литавр, від споглядання гетьманської корогви, що майоріла над головою, — смугастої з чорно-жовтого шовку і з великим білим хрестом впритул до ратища. Тоді здавалося, суботівський кошмар не повториться ніколи, цей урочистий весняний день виб'є його з пам'яті геть, та вже вночі наснився Юрасеві носатий підстароста-шляхтич з великою бородавкою на кінчику вуха: притулив до Юрасевого обличчя п'яну пику, і хрипів щось загрозливе, і душив його бородавкою, що розповзлася по всій мармизі.
Уже хворий гетьман, що ледве спинався на ноги — випити з послами келих вина — і майже не виходив із своєї резиденції, вечорами посилав сина на вулицю до молоді, до дівчат-чигиринок. Щоб не образити батька, Юрась ішов, але хутко повертався, його чомусь не вабили вечорниці, а однолітки вже щипали дівчаток, відпускали вусики.