За дубовими дверима, за передпокоєм, відкривалася велика зала, де вже сиділи ченці й отець Теодор на чільному місці. Усі підвелися, повернулися до іконостаса, перехрестилися, й отець Теодор, а за ним решта почали молитися, б'ючи земні поклони, врізнобій та голосно, і кожен — впевнено вимовляючи слова молитви, яка читалася щоразу, як починалася нова справа і потрібне було благословіння господнє.
Намагаючись не шелестіти довгими рясами, всі чинно повсідалися на ослонах, знаючи, що розмова зараз буде світська, житейська, інакше збиралися б у храмі святого Георгія перед чудотворною іконою.
Іван побачив, що не всі ченці монастиря тут, далебі, не всі. А отець Теодор, погладжуючи срібного хреста на грудях, мовив:
— Браття мої во Христі! Скликав я вас, аби дати раду усім монастирем, щоб зачинати діло разом і разом держати відповідь перед Господом. Дійшла до нас чутка, що в битві з військом нехристів на полях волоських побито і забрано до полону багатьох людей віри православної, серед них князя руського Самійла Корецького. Свята гора — то вуха й очі православного світу. Ми знаємо, що Самійло Корецький боронив у Волощині наслідника господаря молдавського, його молодшого сина Олександра Могилу. Діло праведне, угодне нашому Господові і всьому світові православному! — Ігумен перехрестився тричі. — Князі руські Корецький і Вишневенький вигнали підніжка бусурманського Томшу з молдавського господарства, і султан турецький запалився супроти них люттю страшною. А ще султан дорікав королю польському за сваволю козаків запорозьких Конашевича-Сагайдачного, котрі пограбували нинішнім літом невільничий ринок у Кафі…
Ченці заворушилися на ослонах і знову заклякли.
— Султан послав у Волощину Іскандера-башу з 10 тисячами, і той погромив військо князівське. Отаке, браття, подіялося на світі!
Всі мовчали, хоча новина про козацьку витівку багатьом припала до душі і ніби пригасила неприємну звістку про полон князя Корецького.
— Господь бог закликав нас у заповідях своїх не лише молитися — нести в душу свою слово боже, але й дошукуватися правди в діяннях і словах людських, очищати зерно правди від лузги облуди й користі. Бусурмани осквернили віру Христову, вибили до ноги християн, а князя шляхетного, православного закули в ланцюги й тримають на безлюдді в кам'яній вежі, що височіє над Дарданеллами. Я закликав вас сюди, браття, аби порадитися, що чинити нам, слугам господнім і охоронцям віри православної.
Іван слухав усе те і не знав, куди хилить отець Теодор. Що можуть вдіяти вони, беззбройні слуги божі, проти ощерених шаблями, списами та пістолями турецьких вояків, яких боїться увесь світ? Торік на константинопольському ринку він бачив своїх — козаків, молодиць, підлітків з Поділля і Черкащини, і серце кров'ю бралося, плакали очі — але що вдієш супроти могутньої Порти в самісінькому її лігві?
Так само думала й решта, бо ченці тяжко зітхали, совалися в кріслах і приречено шелестіли звичні слова: "Все у руці божій…"
Але ігумен Теодор не вгавав.
— Свята гора Афонська — не тільки вуха й очі віри православної, а й душа її, а хіба не душа скеровує десницю нашу? Ніхто інший, як анахорет афонський Іоанн із Судової Вишні, доки не усамітнився в печері, вів полеміку з латинянами, писав послання на Вкраїну до людей православних. І тими діяннями своїми, вустами реченими, відвернув багатьох дітей господніх від спокуси католицької, від лакомства нещасного…
Закашлявся старий чернець брат Михайло, колись у світі князь Збаразький, що оселився на Святій горі, заповівши маєтки свої дочці, а гроші — церкві, та зрікшись сина свого Юрія, що перейшов у католицтво. Подовгу простоював навколішки перед чудотворною іконою святого Георгія, все нашіптував і благав господа за свої гріхи й синове віровідступництво…
— Мислю, браття мої, що конче необхідно визволити князя руського, роду шляхетного, віри православної. І поміркувати треба, як теє зробити, — прокашлявшись, мовив старий чернець брат Михайло.
Отця Теодора ніби і не здивували його слова. Приплющився на мить, хитнув головою, поправив хреста під широкою бородою.
— Козаки запорозькі відбили тисячі невільників-християн у турків, пробралися до самої Кафи, хоча турецькі каторги[1] пильнували їх удень і вночі. Нам же, ченцям афопським, турки не боронять плавати у водах Порти…
Усі мовчали, тільки старий брат Михайло нетерпляче кахикав і совався на місці.
— Брат Іоанн у світі козакував і, може, хоче нам щось сказати?
— Правда твоя, отче Теодоре, — озвався брат Іван. — Козакував із славної пам'яті Северином Наливайком, оборонцем віри святої та правди людської від сваволі лядської. І звався у світі Іваном Теслею. Марширував пліч-о-пліч з Петром Сагайдаком, теперішнім отаманом козацьким Конашевичем-Сагайдачним. Давно те було, давно… І башту над Дарданеллами, де закуто князя Корецького, знаю. Торік, плаваючи до священного Константинополя, зупинилися ми на ночівлю поблизу тієї кам'яної вежі на стрімкій скелі. І стежку вивідали… Варта турецька там нечисленна, місце безлюдне, дике. Можна спробувати.
— Я попливу з тобою, брате Іване, — скочив з ослона брат Михайло. — На святе діло покладу решту днів своїх, а як потрібно — і голову.
Іван подумав: "Молодшого б когось, старий уже брат Михайло…"
— Може, ще хтось скаже, брати мої? — обвів усіх поглядом ігумен Теодор. Але всі мовчали. — Шкода, сан мій і обов'язки тут, у обителі божій, не дозволяють мені пристати до братів Михайла та Іоанна. Шкода!
І тут зарипіла лава під братом Павлом.
— Най поїду з братами Михайлом та Іоанном. Най — Його відчайдушний жест промовляв про боротьбу душевну.
Тут би іншого чоловіка, подумав Іван, рішучого і дужого, надто непоказний та м'який брат Павло. Та любив він брата Павла, як нікого серед ченців, тому хай буде, як той хоче. Так спокійніше. Утрьох силою не візьмеш кам'яної вежі, тут хитрістю треба брати. Зіло хитро…
На ранок від тихої заводі Святої гори відплив невеликий вітрильник з трьома ченцями у напрямку острова Лемнос, щоб звідти податися в протоку Дарданелли і пристати в затоці Золотий Ріг, уздовж якої розлігся пишний Стамбул — Константинополь, столиця Порти для мусульман, і патріарша обитель — для православних. Нічого дивного не було в тій подорожі. І турецька сторожова галера не звернула уваги на чернецький вітрильник. Хай собі пливуть і моляться своєму Христу.
На дні ж човна, прикриті товстою повстю, лежали п'ятдесят ліктів линви у два пальці завтовшки, барило міцного вина, харчі та три мушкети і шкіряні порохівниці. А ще згорнуті в тугий сувій ряса чернецька і клобук. Інколи, як хтось із ченців перехилявся через борт, під чорною рясою окреслювався довгий кинджал…
А у високій вежі на безлюдному березі Дарданелл гинув у неволі князь Самійло Корецький. Тільки у заґратоване віконце бачив трохи світу — небо і море, яке зрідка перетинали турецькі каторги чи вітрильники рибалок. Навіть скелясте підніжжя вежі було неприступне його окові, часом здавалося, що фортеця плаває в морі, і, коли здіймався шторм, Самійла нудило, він тікав од віконця, забивався в куток, лягав на свого вогкого жупана. В башті було холодно завжди — ось уже третій місяць, відколи князя привезли сюди із Стамбула, призначивши за нього небувалий викуп. Поки дійде та звістка до батька… віддаси тут богові душу. На землі літо, та у цьому піднебессі — зимно. А що ж то буде восени та взимку? Маленькій грубці в стіні не нагріти цієї кам'яниці…
Турецька варта з десяти нехристів не знає ні польської, ні латини, ні української, ні волоської — спробуй з ними про щось домовитися! Тричі на день вносять їжу та трохи поганенького вина. Хоча б раз пустили на волю, на сонце… Воля! Зубами б прогриз стіну! Борода відросла, як у архімандрита, вуса опустилися, навіть люстерка не дадуть, аби глянути на себе.
Самійло ліг на лаву, склав руки на грудях.. Веселе, безтурботне життя було там, на Вкраїні, коли не знав цього клятого волоського господарства, тривожних днів та ночей, Іскандер-баші, смерті товариша, з яким пиячили і волочилися за гарненькими панночками, товариша по війську — князя Михайла із роду Вишневецьких, на його очах порубаного бусурманами…
У волинському замку Ружинських він і Михайло прибирали галантного вигляду, манірності і навперейми сипали по-польськи, знали, господарям та їхній юній дочці то приємно. "Пшепрашам панєнку", "дзенькуєм бардзо" — тільки й чути було. Стрий панночки Магдисі — Роман Ружинський недарма ходив на Москву разом з крулевичем Владиславом. Поживився там добряче, навіз московського срібла, рубінів та кришталю, шуб соболиних, ведмежих шкур… А скільки золота! І всі йому корилися в поході: і князь Адам Вишневецький, і каштелян київський Сапега, і сам царевич Дмитрій слухався його… І раював по тому, улаштовував бенкети, молився в новому фамільному костьолі, одягав свою улюблену небогу Магдисю в найкоштовніше.
Прийняв католицтво з рук самого папи римського і не журився, не карався сумлінням, королевська родина одразу ж наблизила його до себе…
Усі, хто кидає православ'я, ще більше багатіють, бо король дарує їм грамоти на нові землі на південь і на схід України, будують там замки, беруть чинш з міщан і селян, який схочуть…
І приятель з дитинства Юрій із Збаразьких перейшов у католицтво, хоча батько і позбавив його спадщини. Та, видно, милість круля Речі Посполитої значиміша за батьківське благословіння, бо вже будує князь Юрій кам'яний замок над Бугом…
Він же, Самійло Корецький, мусить воювати собі слави мечем і власною кров'ю — бо православний. Добре його батькові Іоахиму Корецькому триматися дідівської віри, адже всі його друзі, старе покоління, дістали маєтки в спадок чи нажили ще за короля Баторія — терпимого щодо віри, який, за переказами самого ж батька, вважав усіх підданих дітьми своїми, незалежно від того, чи моляться вони під орган, чиї без оного… Добре було батькові з товаришами з'їжджатися десь у старого князя Василя-Костянтина Острозького в міцному замкові, писати разом листи до короля на захист православних братств, друкувати в Острозі книжечки тією ж мовою, що і за Великого Князівства Литовського, тією мовою, що нею розмовляють зараз хлопи, на Україні та козаки… І сам старий любить, коли його величають паном Якимом, а не Іоахимом.