Ні. Я вам… ніхто, так? Навіщо витрачати час? Просто так?
ПАВЛО. А може, мені нема на кого витрачати час…
ЛУКАШ. Взагалі нікого немає?
ПАВЛО. По великому рахунку – ні. Когось поховав, а когось просто втратив… Живу сам. А самотність – не вовк, у ліс не втече… І потім, я чимало наломав дров у житті, як можу зробити добру справу – чому ні?
ЛУКАШ (скептично). Так а я у вас у ролі індульгенції? Гріхи в рай не пускають?
ПАВЛО (роздратовано). Знаєш, як ти мене в чомусь підозрюєш, то краще йди своєю дорогою… Виправдовуватись не буду… Бувай здоровий… (Вказує на двері.)
ЛУКАШ. Вибачте…
ПАВЛО. Хліб можеш забрати і все, що на столі… Як ти маєш куди йти…
ЛУКАШ. Я не маю куди йти…
ПАВЛО. То якого біса ти тоді викобенюєшся, га? Так лишаєшся чи ні — питаю востаннє?
ЛУКАШ. Я не хочу бути нахлібником…
ПАВЛО. Ну за це не хвилюйся, робота тобі знайдеться… Дров нарубати… І натурою…
ЛУКАШ (відступає). Е ні, тоді я краще піду…
ПАВЛО (всміхається). Дурний, для живопису — позувати… Не дрейф, я люблю жінок. А тим чим до армії займався?
ЛУКАШ. На журфаці вчився. Теле.
ПАВЛО. Теле – від слова "телепень"? Жартую. А я от став жить без цього ящика – ляпота. Скільки часу стирав на порох… Слухай, то може, так і скажеш – репортаж хочеш зробити, вжитися в ситуацію…
ЛУКАШ. Я колись хотів робити – на дипломну… Сказали – неактуально…
У двері стукають, Лукаш відразу сполотнів, запитливо глянув на Павла, той показав очима на ширму (чи ще кудись) – Лукаш сховався. Павло йде відчиняти двері.
СЦЕНА 3
Павло вводить Зоряну – та оглядається, налаштована рішуче, проходить у кімнату. Говорить з канадійським акцентом, так правильно, але коли хвилюється – часом плутає англомовні та староукраїнські слова.
ЗОРЯНА. Ну, і де він є?
ПАВЛО. Хто?
ЗОРЯНА (ураганно). Той хлопак? Той гангстер, рекетир, злодій чи хто він є? Це правда, що ви повели його до себе? Хіба то є раціо? Куди ви міркували? То є крейзі!
ПАВЛО. Чекай-чекай, який ще гангстер? Просто хлопець заблукав…
ЗОРЯНА (з іронією). Так, заблукав з автоматом? Він ходить так по гриби?
ПАВЛО. Вже сорока донесла? То була рушниця…
ЗОРЯНА. Яка різниця! Так не можна! То є денджерезно… чи то як…
ПАВЛО. Небезпечно… Та просто хлопець втрапив у халепу…
ЗОРЯНА. Звідки знаєте? Він може кілернути, зчинити грабунок…
ПАВЛО. Зоречко, заспокойся. Все о'кей. Бачиш: я живий-здоровий…
ЗОРЯНА. То він пішов? А гроші? А картини? Може, він хотів украсти… А як він потім продасть людям, де є діти? Чи в музей? І знову, як тоді…
ПАВЛО (сердито). Досить!
Зоряна від його реакції відступила. З-за ширми виходить Лукаш. Дівчина скрикує.
ЛУКАШ. Не бійтесь! (Піднімає руки). Я не вбивця і не злодій… (Вивертає кишені). Можете перевірити… Я нічого не брав. (Павлу). Я краще піду…
Зоряна вражена дивиться на Лукаша, той зупиняється під її поглядом. Між ними ніби пробігла іскра зацікавлення, але вони швидко оговтались.
ПАВЛО. Так, нікуди ти не підеш. Все, досить. Усі заспокоїлись. (Зоряні). Бачиш, він зовсім не страшний. Я вас познайомлю. Це Зоряна, вона біолог із Канади, вивчає тут… дику природу. А це Лукаш, так? Він…
ЛУКАШ (різко). Не треба… Я приїхав знімати репортаж… Я вчуся на журналіста…
ПАВЛО. От, збирає матеріал… Бачиш, а той автомат із телестудії, так? А ти боялась…
ЗОРЯНА (виходить із ступора). Лукаш – то як у "Лісовій пісні"? Це – на його честь?
ЛУКАШ. Ні, це від прізвища, Лукашин.
ПАВЛО. А ім'я ж яке?
ЛУКАШ (мимохіть). Взагалі-то Фелікс, але всі називають Лукаш.
ПАВЛО. Як усі, то й ми будемо, правда, Зорю? Лукаш – наш, тут його бабуня жила.
ЛУКАШ. До речі, а ви знаєте, де той дім? Я адресу знаю, але ніколи не був… Я б хотів глянути – може, він ще годиться для життя?
ПАВЛО. Зоряно, покажеш йому той дім?
ЛУКАШ. Та я, може, й сам знайду. (Іронічно). По-моєму, мене бояться…
ЗОРЯНА. Я не боюсь. Ти не зрозумів – тут є зона, я маю дозиметр — знаю, де можна йти.
ПАВЛО. Сходи подивися… Але навряд чи зможеш там жити... В кожнім разі вертайся – скажеш, лишаєшся у мене чи ні.
ЛУКАШ. Добре… (На виході, Павлу). Дякую. (Зоряні). Ходімо?
Лукаш і Зоряна виходять із дому Павла.
СЦЕНА 4
Знову сцена біля дому Василя. Той уперто ремонтує двері. Вбігає Каріна.
КАРІНА. Ти бачив, що з Арсеном? Бачив? Я ж просила тебе, просила…
ВАСИЛЬ (схоплюється). З Арсеном? Та не галасуй, кажи до пуття… Живий?
КАРІНА. Живий… Та ті твої кляті бджоли так покусали, що лежить і стогне…
ВАСИЛЬ. Гм… То він що, сам до вуликів поліз?
КАРІНА. Так ти ж показав, то й він і поліз…
ВАСИЛЬ. От шибеник, я ж казав, аби він сам не лазив!
КАРІНА. Казав він! Не треба було тих дурних бджіл тримать та ще й хлопцю показувать!
ВАСИЛЬ. Ти мені бджіл не руш. Дурні? Та вони розумніші за нас, як хочеш знать. Як тоді гахнуло, дурні люди собі ходили при тій радіації, а бджоли зібралися і ф'ють – тільки їх і бачили! Жодної не було – точно, мені батько розказував, а я тоді рукою махнув… То, може, вища цивілізація, в них інтуїція розвинута, а в нас ні чорта нема…
КАРІНА. От і живи сам із тими бджолами! А мого сина не руш!
ВАСИЛЬ. Та я ж навчити хотів, як пасіку тримать – хлопець у тебе тямущий…
КАРІНА. Він, може, й тямущий, а ось ти безголовий. Як тобі ті довбані бджоли дорожче за людей, то з ними хоч милуйся, хой цілуйся, а Арсену дай спокій!
ВАСИЛЬ. Стривай, скільки укусів, багато?
КАРІНА. Та багато! Два, а то й три…
ВАСИЛЬ. Гм… (Іронічно). Два-три – то майже безліч. Чекай, я дам тобі мазь від укусів...
Поривається йти за маззю, але Каріна зупиняє його.
КАРІНА. Я не за тим ішла. Не чіпай мого сина! Не треба, обійдемося без твоїх повчань...
ВАСИЛЬ. Та що ти з ним панькаєшся? Це ж хлопець! Хочеш, аби мамин синочок виріс? Ну, вкусили, то нічого страшного, навіть корисно. А ти вже розкудахталася, квочка…
КАРІНА. Може я панькаюсь, хай так… Це мій син, а не твій! Чужого тобі не жаль…
ВАСИЛЬ (як від удару). Дарма ти так… Я твоєму сину зле не зроблю…
КАРІНА. Свідомо – певне, ні, а мимоволі робиш… (Пауза). Арсен – то все, що в мене є…
ВАСИЛЬ. І в мене, Каріно… Арсен і… (через паузу) ти… (Дивиться пильно на неї).
КАРІНА (відвернулася). Гаразд, то де там твоя чудодійна мазь?
Заходить за маззю, виносить – дає Каріні.
ВАСИЛЬ. Нічого, помажеш – біль швидко минеться. Знаєш анекдот про "недовго"?
КАРІНА. Та дістав ти вже тими анекдотами...
ВАСИЛЬ. Українці питаються: — Як ми будемо жити далі? — Погано. Але недовго…
КАРІНА. Дякую за оптимізм.
Каріна бере мазь і швидко йде не озираючись. Василь проводжає її сумним поглядом.
СЦЕНА 5
Лукаш із Зоряною надворі. Вона веде, іноді поправляє – щоб не ступив, куди не треба.
ЗОРЯНА. Скажи, а чому ти тут?
ЛУКАШ. Я ж уже казав – журналіст я, робитиму репортаж про людей, які тут живуть…
ЗОРЯНА. Я тобі не вірю… То не є правда.
ЛУКАШ. Слухай, а тобі то що з того? Яка різниця, правда чи ні?
ЗОРЯНА. Ти тікаєш, так? Не бійся, я не мовлю…
ЛУКАШ. Це моє діло, що я тут роблю. Я ж тебе не питаю.
ЗОРЯНА. Я б сказала. Це є страус. Тут — це на час, а що далі?
ЛУКАШ. Послухай, не треба мене вчити, ОК? Ведеш – то й веди.
ЗОРЯНА. Тут усі такі – тікають, ховаються…
ЛУКАШ. Що, невже і по тобі тюрма плаче?
ЗОРЯНА. Плаче? Тюрма? Як? Що то є?
ЛУКАШ. Ти втекла з тюрми?
ЗОРЯНА. Ні… Ти що! У мене робота… Я біолог, пишу докторантуру. А тут – матеріал…
ЛУКАШ (іронічно). Що у вас там у Канаді роботи нема?
ЗОРЯНА. Така – ні. Тут є унікально. Дуже.
ЛУКАШ. Ексклюзив? Екзотика? Екстрім? Так?
ЗОРЯНА. Чому ти злий? Я хотіла помогти… Не хочеш – не кажи. (Іде).
ЛУКАШ. Зачекай! Хочеш помогти? Добре, поможи… забрати у того психа рушницю.
ЗОРЯНА. У психа? Якого? Тут не є психи.
ЛУКАШ. Вася, здається. Той, що на дверях поїхав.
ЗОРЯНА. На дверях не можна їздити! І Василь – не є псих.
ЛУКАШ. Не псих? Та йому ці дурнуваті двері дорожчі за людину. Це нормально?
ЗОРЯНА. Ти не знаєш про ті двері… Він був ліквідатор, і його родина…
ЛУКАШ. Тільки оцього не треба! Я вже від мами стільки наслухався про героїзм!
ЗОРЯНА. То твій батько – один із них?
ЛУКАШ. Ні… Хоча ні, не знаю... Я не знаю свого батька. Але той – не він.
ЗОРЯНА. Ясно… Він десь тут? Ти приїхав його шукать? Батька? Чи його могилу?
ЛУКАШ. З чого ти взяла? Він мені взагалі не треба, ні живий, ні мертвий.
ЗОРЯНА. Добре… Тобто, недобре, але можна не казати це… (Зупиняється – дивиться на умовний згорілий дім). Це він, той дім? (Лукаш киває "так"). Думаю, тут не можна жити…
ЛУКАШ. Бачу, не сліпий. (Іронічно). Бачиш, без рушниці тут стрьомно.
ЗОРЯНА. Як? Не розумію…
ЛУКАШ. Небезпечно тут. Може, підемо до Василя?.. Ти відволічеш, а я візьму свою…
ЗОРЯНА. Ні. Ти не розумієш. Ті двері у Василя – це як могилу розрити. Розумієш?
ЛУКАШ. Двері – не могила.
ЗОРЯНА. Не могила, святиня. Він на тих дверях хоронив свою дочку. Малу… А жінка його кинула. Казала — він винен. Краще поможи йому робити ремонт двері.
ЛУКАШ. І що, він тоді віддасть рушницю?
ЗОРЯНА. Навіщо тобі рушниця?
ЛУКАШ. Для свободи. Вона оберігає мою свободу.
ЗОРЯНА. Зброя вбиває, а не дає свободу.
ЛУКАШ. Що ти знаєш про свободу? (Пауза). Нічого. Це як повітря – розумієш, що це, коли втрачаєш. Добре — проведи мене до Василя. Чи просто покажи дорогу.
ЗОРЯНА. А ти обіцяєш не стріляти?
ЛУКАШ. Обіцяю. Перший – ні…
СЦЕНА 6
Знову дім Василя. Він лагодить двері. Щось не вдається, він психує, розглядає двері. Наближається Лукаш, зупиняється.
ЛУКАШ. Давайте, я поможу…
ВАСИЛЬ. А ну, стій там!
ЛУКАШ. Стою… Я розбив — я поможу, так справедливо.
ВАСИЛЬ (вивчає хлопця, зрештою зважується). Ну йди, потримай отут… (Лукаш підходить, ремонтують – дії контрапунктом до розмови). Ну що, знайшов свою хату?
ЛУКАШ. Знайшов…
ВАСИЛЬ. І що там?
ЛУКАШ. Попелище.
ВАСИЛЬ. Нічо, тут хат – хоч греблю гати, тільки що захаяні.
ЛУКАШ. Мені Павло запропонував у себе пожить…
ВАСИЛЬ. А ти що? Надумав тут зависать чи що?
ЛУКАШ. Думаю…
ВАСИЛЬ. Ну, думай, то корисно — думать. А чого ти боїшся? Павло – нормальний мужик, і нічо, що художник, не звихнутий… Ну може, трохи, в міру…
ЛУКАШ.