Уфимська тюрма.
Петро сидів на нарах в Уфимській тюрмі. Було холодно; він кутався у свій вже порядком пошарпаний одяг, тулився до сусідів по камері, а ті – до нього: так вони намагалися хоч трохи зігрітися. Розмови сьогодні щось не клеїлися: похмура, вітряна й морозна погода, відгомони якої пробивалися крізь заґратоване віконце під стелею, зовсім не сприяла спілкуванню.
Почувся брязкіт засувів. Двері відчинилися.
– Ув'язнений Сабля Петро – на вихід, – безбарвним голосом промовив охоронець.
Почувши своє прізвище, звично понівечене на російський манер, Петя посміхнувся, втім нічого не сказав, а просто підвівся, поправив штани та попрямував у коридор.
– Руки за спину. Вперед, – продовжив давати свої монотонні команди конвоїр.
Хлопець виконав указівки. Звуки кроків гулко відбивалися від голих сірих стін, створюючи ілюзію присутності кількох людей.
– Наліво. Прямо. Стояти. Обличчям до стіни. Праворуч, – кидала свої одноманітні репліки людина у формі, повільно, але впевнено спрямовуючи рух ув'язненого.
Петя підкорявся. По тому, куди пролягав шлях, він здогадався, що ведуть його на допит. Врешті з обох сторін стали мелькати двері кабінетів слідчих. Біля одного з них пролунала чергова команда, щоправда, цього разу трохи емоційніше забарвлена:
– Стояти! Обличчям до стіни!
Охоронець постукав у двері, а потім, дочекавшись голосового сигналу, відчинив їх.
– Проходь! – тепер уже в зовсім наказному тоні відчеканив він.
Увійшовши, Петро побачив за столом літнього чоловіка у прокурорській формі.
– Дякую. Зачекайте за дверима, – сказав той супроводжуючому, а згодом, звертаючись до Петі й указуючи на стілець, тихо промовив:
– Добрий день, Петре Даниловичу. Сідайте.
– Доброго дня, – Петя зайняв місце навпроти.
– Моє прізвище Валєєв, звати Тимур Амірович. Я старший слідчий прокуратури Башкирської АРСР. Хочу прояснити деякі моменти у Вашій справі. По-перше, що Ви думаєте з приводу пред'явлених Вам звинувачень?
Тон і манера поведінки Валєєва чомусь відразу привернули хлопця до цієї людини. На відміну від багатьох інших представників влади, цей прокурор тримався просто, не опускався до багатьох рутинних формальностей, котрі зазвичай робили допит схожим на якийсь фарс.
– Я вважаю їх абсолютно безпідставними, – сміливо заявив Петро. – Батьківщині я не зраджував, жодної шпигунської чи контрреволюційної діяльності не проводив. Навпаки, п'ять років старанно навчався в інституті, брав участь у комсомольській і громадській роботі, за що отримав диплом з відзнакою.
– А як же Ваш зв'язок із ворогом народу Зінчуком? – задав пряме питання Тимур Амірович.
– Дмитро Миколайович Зінчук був викладачем Запорізького педагогічного інституту та вів на нашому курсі заняття з кількох дисциплін. Тому я, як відповідальний студент, був зобов'язаний із ним спілкуватися, складати йому іспити й заліки.
– Але ж Ви були у Зінчука на особливому рахунку: брали участь у керованому ним гуртку, збиралися до нього в аспірантуру?!
– Так, професор Зінчук та інші викладачі інституту справді виділяли мене за прагнення до знань, за активну участь у житті факультету. Протягом періоду навчання мене було нагороджено кількома грамотами, премійовано путівками до санаторію. І я завжди вважав за честь бути відзначеним викладачами та адміністрацією інституту, намагався заслужити їхню високу оцінку, зокрема, й підвищуючи свій рівень у різних гуртках. Пропозицію продовжити навчання в аспірантурі я сприйняв також як заохочення за моє відмінне навчання та старанність, виявлену в науковій діяльності.
– Добре, з цим усе ясно, – кивнув головою Валєєв. – І друге питання: а що б Ви сказали, якби отримали шанс кров'ю спокутувати свою провину в лавах Червоної Армії, на фронті?
– Я радянська людина, чоловік, військовозобов'язаний. І мій обов'язок – захищати Батьківщину, а у воєнний час – зі зброєю в руках!
– Ну що ж, Ваша позиція зрозуміла, – прокурор почав гортати документи з папки, яка лежала на столі. – Повинен Вам повідомити, що я вивчив матеріали Вашої справи, проте не виявив у ній складу злочину. Ваші відповіді на запитання зміцнили мене в думці про вашу невинуватість. Однак моя думка сама по собі мало що вирішує, і подальший хід справи залежить, у тому числі, й від Вашого, Петре Даниловичу, рішення.
Тимур Амірович захлопнув папку та глянув на Петра.
– Що я маю зробити? – з надією спитав хлопець.
– Насамперед Ви повинні вибрати, за якою процедурою надалі вестиметься провадження у Вашій справі. Я вважаю правильним надати Вам об'єктивну інформацію для усвідомленого вибору. Саме Вам, як людині, котру, на мій погляд, було репресовано без достатніх на те підстав. Зараз я маю можливість передати Вашу справу на розгляд або особливій нараді, або судовій колегії.
– А в чому відмінності?
– Якщо розглядатиме особлива нарада, то майже напевно гарантований стандартний вирок "10 років таборів плюс 3 роки поразки в правах". Особлива нарада виносить вироки списками, так що у неї недостатньо часу для детального аналізу кожної справи. А якщо приймати рішення буде судова колегія, і при цьому я, як прокурор, відмовлюся від звинувачення, то Вас можуть навіть виправдати. Щоправда, для цього Вам доведеться написати заяву з проханням відправити Вас на фронт і, в разі виправдувального вироку, піти на війну.
– А Ви готові відмовитися від звинувачення? – здивувався Петя.
– Буду з Вами відвертим, – карбуючи кожне слово, сказав прокурор, – як патріот своєї країни, я вважаю, що під час війни молоді, сильні та розумні люди, такі, як Ви, повинні битися з ворогом, а не гнити в таборах. Двоє моїх синів зараз на фронті виконують свій обов'язок перед Батьківщиною, і я готовий допомогти Вам зробити те саме.
– Дякую, – рішуче сказав Петро, – я теж готовий захищати Батьківщину, а не відсиджуватися в тилу. А тому прошу Вас направити мою справу на розгляд судової колегії. Коли потрібно писати заяву на фронт?
– Пишіть прямо зараз, – Валєєв підсунув до хлопця папір, ручку й чорнильницю.
Петя взявся писати. Раптом у нього з'явилася надія на порятунок від тюремно-табірних поневірянь.
Підрив церкви
1932 рік, червень. Томаківка.
Марія прийшла додому вся в сльозах. Налиті кров'ю червоні очі неприродно контрастували з її мертвенно-блідим обличчям, котре періодично смикалося від нервового тику. Вигляд у жінки був приголомшений і розбитий.
– Мариночко, що трапилося? – кинулася до неї Ірина.
Бачачи критичний стан дочки, вона назвала її, як в дитинстві, обійняла та почала гладити по голові. Мати здогадувалася про причину зриву: мабуть, Храм, те місце, до якого Марія так прикипіла всією душею, таки закриють.
– Не хвилюйся, заспокойся, все обійдеться, – казала вона.
– Не обійдеться! ГПУ-шники вже закладають під церкву вибухівку.
Конвульсивним рухом Марія притулилася до матері й заплакала на її плечі.
– Ну, ну, не побивайся так! Що ж ти можеш тут вдіяти? – втішала Ірина.
– Ми зробили все, що могли: просили, благали, готові були захищати Храм. Однак тепер батюшка сказав, що залишився єдиний вихід – вчинити подібно до Ісуса та не противитися злу.
– Мабуть, він має рацію. Ми нічого не можемо протиставити гвинтівкам. Але ж віру в нас ніхто не може забрати.
– Ніхто! – підтвердила Марія, втираючи сльози та намагаючись узяти себе в руки.
– От і добре, от і добре. Іди, полежи, а то, чого доброго, знову трапиться напад.
Ірина взяла дочку під руку й повела до спальні.
– Голова сильно болить? – запитала вона.
– Розколюється.
З відра мати зачерпнула у стопку води, накапала настойки.
– На ось, випий, – сказала вона, укладаючи Марію, потім вийшла на кухню та щільно зачинила за собою двері.
Петя, котрий знаходився до цього в сусідній кімнаті, зайшов до бабусі на кухню:
– Що, мамі знову погано?
– Так, вона щойно перенервувала через те, що хочуть зруйнувати наш Храм.
– Чому вона сприймає все так близько до серця? – засмутився хлопчик.
– Це в неї від батька, твого діда Степана: той теж дуже гостро реагував на несправедливість; а вразливість передалася, мабуть, від мене.
– А від чого помер мій дід Степан? – поцікавився Петя. – Ти ж казала, що він був дуже сильним і здоровим.
– Так, твій дід справді був здоровим та сильним; ніколи не хворів, ні на що не скаржився, – поринула у спогади Ірина. – А ще він був добрим, чуйним і чесним. Я за ним була, як за кам'яним муром. Жили ми в Олександрівську. Дід Степан тоді був молодий і могутній, як віл. Працював на заводі в ливарному цеху: спеціально зробленими для нього щипцями переносив величезні відлиті болванки. Навіть кілька звичайних робітників не могли його замінити, адже спільно незручно виконувати таку роботу – уп'ятьох, наприклад, до топки не підійдеш, щипці не візьмеш. А дід справлявся сам. Заробляв, як троє звичайних працівників, і ми жили добре – не бідували.
– А що ж із ним трапилося? – Петрикове обличчя ніби витяглося.
– Бандити вбили. Знали, що дід багато отримує, відтак у день зарплати підстерегли в темному кутку. Підійти до нього вони боялися; а тому, щоб забрати гроші, закидали діда Степана пляшками з піском. Так і стала я вдовою, а мої діти – сиротами. Ледве-ледве після цього влаштувалася на роботу в Томаківці. Дякувати, добрі люди допомогли...
Почувся натужний голос зі спальні.
– Що таке, Марусю, ти мене кликала? – зазирнула Ірина до дочки.
– Накапай ще ліків: не можу – голова відвалюється, – стала благати та.
– Зараз.
Ірина приготувала ще порцію зілля і подала Марії. Та ледве підвелася на ліктях, зі стогонами випила ліки, й без сил знову відкинулася на подушку.
– У мами дуже болить голова, – пояснила онукові ситуацію бабуся, присідаючи на табуретку біля кухонного столу.
– А як це – "болить голова"? – раптом спитав той.
– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Ірина.
– Ну, ось якщо вдарився об щось – це місце болить, і я знаю, як воно болить. Порізаний палець болить інакше, якщо вколешся голкою – ще інакше. Цей біль мені теж зрозумілий. Ще знаю, як болить, коли вжалить бджола чи оса. А як може боліти голова? Тим більше так довго, як у тебе, у мами чи в Колі?
Здивування проступило на обличчі підлітка.