Юнак простягнув до нього руку й застогнав. Таїсія...
...Орікес ламав дерев'яну шпичку на дрібні тріски, пучками ловив їхні гострі дотики, і це поволі вертало його до дійсності. Він сидить навколішки на березі Гіпанісу, праворуч кам'яними сходами пнеться вгору Ольвія, перед нього на піску силует якогось малюнка. О боги! Чия це рука, не ваша часом?
Дев'ятнадцять зубчиків гребінця, над ними три постаті. Двоє верхи, і він, Орікес. З руки вершника вилітає дротик, пальці щойно випустили його і вже розслабли, ось-ось дротик має влучити в пішого, але той стрибає вбік,— на малюнку це кілька ліній: відхилений тулуб, ноги відштовхують землю,— і, певно, дротик не поцілить його.
Як не дивно, але це видно на пласкому малюнкові!
Орікес аж відповз трохи назад. Невже то його малюнок? Орікес чудувався ним, і мурашки повзли тілом — таке можна створити тільки в нестямі, цей дротик, що пролітає повз нього... І сам Орікес не безвусий юнак, а бородатий мужчина, дуже подібний до сьогоднішнього Орікеса, тільки вбрання скіфське — сорочка, штани, м'які чобітки, повстяна шапчина...
З усміхом дивився Орікес на малюнок і відчував, як поймає його давно жадане заспокоєння, а все навколо затягується дрімотливим серпанком, і хвильки Гіпанісу хлюпають тихіше, й сірий вапняк Ольвії — храмів, театру, школи, термів (давньогрецька лазня), розлогого ринку — немов затушковується й підноситься в повітря; рухи дівчат, що набирають в амфори води з Гіпанісу, повільнішають, він милується ними, ніжність і потаємна надія на кохання (котрої з них?) повивають безталанне серце. О боги, як завдячити вам, що послали мир душі його! Це ви водили Орікесовою рукою й, відтворивши на піску його муки, звільнили від них. Таїсіє, боги звільняють Орікеса від твого образу й твого поцілунку, єдиного й саме тому настільки тривкого!
Можливо, тебе вже немає на білому світі, Таїсіє. Щоліта, відклавши замовлення, вирушає Орікес в край царських скіфів, що тягнеться від Гіпанісу до Борисфену й далі на схід сонця до Танаісу (давня назва Дону). Її вкрав дружинник скіфського царя — то було очевидячки. Орікес-ольвіянин тепер знався на цьому. Але хто? Де знайти його? Царські скіфи не мають городищ подібно до скіфів-землеробів, на возах їхнє житло й родина, сьогодні вони на Борисфені, завтра на Танаісі, а до царського стійбища всі з'їжджаються тільки у випадку війни.
Мистецтво Орікеса відкрило йому шлях до царя та знаті скіфської, що заводили у себе розкіш азіатських монархів і манери полісів Понта Евксінського. Золото і грецьке вино швидко протоптали собі стежки до царських скіфів. Вони пили вино, не розбавляючи водою, на що дивувалися навіть греки. Оповідки про невибагливість та стриманість скіфів відійшли у далеку давнину. Орікес вдавав із себе ольвійського купця, що хоче збути товар якнайвигідніше і тому не гидує пити з чаш — людських черепів біля скіфського вогнища, брататися із скіфами, пускаючи власної крові у чашу з вином, мішаючи її з кров'ю побратима й випиваючи ту суміш, мліти в скіфських парнях під покривалом над розпеченим насінням коноплі, що куриться п'янкими випарами.
Насправді ж він приглядався до кожного скіфа, що стрічався на його шляху — чи не віднайдеться той дружинник? Проте царська Скіфія була велика, пасовиська її тягнулися вище порогів Борисфенових, і якщо самі скіфи багато років тому не відшукали тут заблукане Дарієве військо, щоб знищити його, і воно, тікаючи, прослизнуло до Босфору,— то що вже казати про кочове стійбище дружинника?
Марні розшуки! Час покінчити з ними, Орікесе. Таїсія, ти могла стати жертвою, як непокірна бранка, і кров твоя пролилася під час відправи культу Меча. Чи володар твій загинув у бою, і тебе забито й поховано разом із ним у високому могильнику...
Орікес дивився на ольвійських дівчат, котрі пружно ставили ноги в теплий пісок, і жадібні вогники зблискували в його зіницях. Якщо котра з них кидала в бік ювеліра швидкий погляд, тендітним рухом лаштуючи амфору на плечі впритул до щоки, він намагався перехопити його.
Орікес звівся на ноги, закинув далеко в Гіпаніс пожовклого гребінця й набрав мужньої недбалої постави.
Побіжно оглянув Орікес свій малюнок на піску, вже збираючись піти за грекинею, що відповіла йому палким пострілом чорних очей, та раптом побачив, що обриси вершників і пішого скіфа вже не ті скупі й динамічні, що малюнок розплився, а пісок помітно затягує борозни, викреслені шпичкою. Це чомусь занепокоїло Орікеса. Він підібрав тріску, нахилився і почав "чеканити" малюнок. Та коли, підвівши трохи голову, глянув на всю композицію, відчув, що намальоване спершу не поновлюється. Дивно... Забувши про молоду грекиню, Орікес навколішки заходився прорисовувати усі постаті. Старанно окресливши на піску кожну лінію, він підхопився на ноги, відбіг на два кроки й швидко зиркнув на малюнок.
Ні, ні! Орікес у відчаї хруснув пальцями. Це було щось інше. Де розслаблена рука вершника, що кинув дротика, й найжахливіше те, що дротик тепер влучав у пішого! Були втрачені поворот голови, тулуба, рятівний зліт ніг...
Орікес відчув, як липкі намистинки поту обсіли чоло. Тремтячою рукою він креслив пісок, підправляв, поглиблював лінії, з відчаю витер долонею ввесь малюнок, лихоманливо накидав нову групу скіфів, але... Орікес застиг, у розпачі спостерігав, як пісок провадить свою підступну роботу і вітерець допомагає йому.
О боги, боги... Чому ви не вклали в Орікесові руки в ту мить іншого, тривкішого матеріалу? Чому ним став пісок, а не глина, бронза чи золото? Адже в Орікесовій домівці, під кам'яною підлогою, є схованка, де він береже золотий зливок. З ним пов'язані мрії про шедевр, його, Орікесів шедевр...
О Папай, нашли на нього ту нестяму, що півгодини тому спрямовувала його руку! О Аргімпаса (у скіфів богиня кохання), нехай болісні спогади, що ти навіяла йому разом з приборисфеновим городищем і зарослою межею, прийдуть знову! Ті сині очі, трепетні ніздрі, застиглі й гарячі вуста, приборкане вузлом чорне лискуче волосся — прийдіть, станьте навіч... Мучте, крайте йому серце, він і цього року поїде шукати вас, тільки поверніть ту нестяму, дайте тієї наснаги рукам!
Гребінець. Так, цей живий спогад про Таїсію, де він? Орікес зопалу кинувся у воду, замочив сандалії, поли хітона, збагнув марність пошуків у Гіпанісових водах, остовпів на хвилю, вискочив на берег і щодуху побіг у Нижнє місто, подумки обмацуючи заповітний золотий зливок, приміряючи форми для литва, вибираючи потрібне з-поміж інструменту.
— О боги, боги! Невже не зглянетесь наді мною й не повторите того дротика й руки, що вже пустила його, а іде мене, котрий у неймовірному стрибку-злеті ловить Аиття? Таїсія, твій поцілунок! Дай відчути вуста твої, Таїсіє... О Папай... О Аргімпаса... О Таїсія...— благав Орікес, хекаючи, біжучи кам'яною вулицею до будинку, де з портика звисала залізна фігурка Гермеса.