Всі екіпажі озерного флоту, наслідуючи дядька Данила, ходили врозвалочку і гордо називали себе мореплавцями, правда, Вітасова баба Прися звала їх на свій лад – гореплавцями, чим страшенно дратувала свого онука.

Загледівши бабу, що йшла по бережку з лозиною, аби загнати додому "гореплавця", що зовсім із тим човном відбився від рук, Вітас оголошував на озері бойову тривогу:

– Полундра! Справа по борту в фордевінд британський фрегат! Підняти клівер, середній клівер, фор-стень-стаксель, грот-стень-стаксель, грот-брам-стаксель і бізань-стаксель! Ворушіться, гнилі оселедці, сто чортів вам у печінку! Приготуватись до крутого бакштагу лівим галсом! Курс норд-норд-ост!

Звісно, з перерахованого Вітасом вітрильного озброєння на їхньому однощогловому "шверботі" нічого такого не було, але дитяча уява творить і не такі дива.

– Марш додому! – не своїм голосом кричав на весь луг "британський фрегат" услід "Везі-3", котра вже різала форштевнем зелену смугу латаття під протилежним берегом : – Ось тільки прийдеш мені, гореплавцю! Лозину на тобі поб'ю! Цілий день не ївши, не пивши... Що я батькам скажу?!

А батьки тим літом приголомшили всіх своїм розлученням. Мама приїхала сама і вигнавши з хати Вітаса, в сльозах оповідала дідові з бабою, що Ілявічюс не пропускає жодної спідниці, що вона втомилась і що "мусить їхати влаштовувати нове життя", тож Вітас нехай вже школу закінчує тут, у селі. Вітас все те чув, сидячи під вікном на призьбі; розлука з батьком його засмучувала, проте звістка, що він не поїде жити до якоїсь Клайпеди, як обіцяли йому торік, а лишиться в селі, з Гринею, тішила неймовірно, бо планів на майбутнє у друзів була ціла гора!

У селі всі гадали, що їхнє "моряцтво" швидко скінчиться, та де там! Зимою всі ганяли на льоду шайбу, а двоє "прибабаханих" тим часом по кресленнях з "Моделіста-конструктора" ладнали буєр і черга з бажаючих хокеїстів промчати під парусом по льоду Рокочого чи Мерличина свідчила, що "моряцтво" рішуче бере гору над рештою хлоп'ячих забавок їхнього села. Коли після восьмого класу гореплавці свій одномачтовий "швербот" перевезли на інше озеро, Мерличин, – значно ширше й довше, а головне, малодоступне для "британського фрегата", сільські рибалки, забрівши на нього, чули й там чудернацьку, незрозумілу для себе пісню:

– Свистати всіх нагору! Підняти фор-бом-брамсель, фор-брамсель, верхній фор-марсель, нижній фор-марсель, фок, грот-гаф-топсель, грот і бізань-гаф-топсель! Три румби вправо, горбатий молюску, сто якорів тобі в пельку! Підняти Веселого Роджера! Кар-рам-ба-а!!

І ширилось селом переконання:

– Ні-і, з цих хлопаків діло буде! Це не наші з тобою, що після восьмого на тракториста подались, аби не вчитись... Ось побачиш, ці двоє в люде вийдуть: почуємо ще.

Село як у воду дивилось. Бо вже в той час зродилась у Вітаса з Гринею мрія, не проста, а блакитна: вивчитись, збудувати справжнього вітрильника та й рушити на ньому в навколосвітню подорож. Як Лисянський. От тільки що вони знали тоді про життя?

Ні, обміркували вони все добре. Навіть дуже добре. З гарними оцінками закінчити десять класів, отримати вищу освіту. Причому один має піти до військово-морського училища, а інший до кораблебудівного інституту. Тож документи з їхньої восьмирічки віддали до середньої школи райцентру, два роки там провчились, дивуючи вчителів затятою наполегливістю і атестати отримали не те, що непогані, а просто чудові, як для хлопців із сільської школи. З вибором визначились: батьки Грині було категорично проти військового училища, бо приклад Вітасової сім'ї виявився для них занадто красномовним, щоб ще й син власний життя з морем пов'язав; а кораблебудування – чом би й ні?

У Вітаса ж таких проблем не було. Потягнути його навчання в іншому якомусь виші, окрім військового училища, ні дід з бабою, ні мати, котрій ніяк не вдавалось "нове життя" влаштувати, звісно ж не могли, тому й заперечень ніхто не мав, навіть навпаки, раділи: буде їхній Вітас на повному державному забезпеченні, коли вступні іспити витримає. Хлопцям таки повезло і обидва поступили з першого разу. Училище Вітаса було в Севастополі, інститут Грині в Миколаєві.

Перший рік чи два вони активно переписувались, а потім якось непомітно дружба їхня охолола. Блакитна мрія відійшла на задній план, поступившись новим реаліям, що їх породило нове розуміння житейських складнощів. Який вітрильник? Де? З чого? Яка там навколосвітня подорож, коли звичайному громадянинові навіть до Севастополя непросто потрапити? Одним словом, мрія не блакитна, а звичайна дитяча, не більше. Мрія розтанула, мов дим, а з нею за тим димом пішла і дружба. Зв'язок практично перервався, хіба що відвідуючи село, взнавали якісь новини один про одного та якось стрілися на зустрічі класу в середній школі з нагоди п'ятнадцятиріччя випуску. Пообнімалися, весь вечір проговорили, але попри стандартний в таких випадках обмін адресами та домашніми телефонами, якогось налагодження більш тісних стосунків так і не сталося.

... – А знаєш, що я тобі скажу? – Гриня переможно глянув на Вітаса: – Я ту мрію для себе реалізував!

– Як? – здивувався і одразу ж навіть духом підупав Ілявічюс.

– Зимою замовив собі яхту. Через місяць-півтора має бути в Москві.

– В Москві? – здивувався Вітас. – А що там на ній робити?

– Те, що й усі роблять: ходити. – Гриня широко, поблажливо та розслаблено усміхнувся: – І від того задоволення отримувати.

– Під вітрилом по річці? – і собі скривив губи Вітас, згадавши їхню "Вегу-3" на Рокочому та білі вітрила яхт на Червоному морі біля Хургади.

– Яке ще вітрило? – поблажливість Грині миттєво переросла у зверхність. – Морська моторна яхта з верфі "Princess Yachts" в Плімуті. Ти б її бачив!

– Cкинеш фото, – скептично усміхнувся Вітас.

– А коли я запропоную тобі стати її капітаном, га?

– Та ну...

– Я серйозно! – споважнів Гриня. – Мені потрібна людина своя, кваліфікована і надійна. Це моя тобі ділова пропозиція.

Вітас, заперечуючи, хитнув головою: щось міняти в своєму житті, коли до пенсії кілька років...

– Навіть не питаючи, скільки ти отримуєш зараз, плачу удвічі більше! Ну, Вітю, ми ж друзі чи ні?! Уяви тільки, як здорово буде знову разом!

– А наша блакитна мрія?

– Та здійсним, чого ти! Я нині на підйомі. Через пару років, коли й далі так піде, придбаю вітрильну шхуну. Припишемо її... ну, не в Сан-Тропе, не в Монако, але на Адріатиці, десь у Задарі чи Дубровнику – точно. Житимеш там, наче король. А я навідуватимусь. Лад?

– Ну, – Вітас похитував головою, – навіть не знаю...

– Значить так. Даю тобі слово: тільки-но досягнем пенсійного віку, кину все к чортовій матері й підемо навколо світу! Обіцяю!

– Чесно? – розцвів Ілявічюс.

– Вєк волі нє відать! – зареготав Гриня і мало на крик не перейшов: – Підняти фор-бом-брамсель, фор-брамсель, верхній фор-марсель, нижній фор-марсель, фок і... що там ще було?!

За сусідніми столиками почали озиратись люди, а занепокоєний офіціант ледь не бігом простував прямо до них.

– Добре, – сміючись, простягнув другові на знак згоди свою руку Вітас.

– То як у тебе з сертифікатами? – наостанок поцікавився друг.

– Нормас! – згадав Ілявічюс Гриневе слівце: – Маю все, що треба.

Все мало би завершитись переводом у близькому майбутньому вже капітана третього рангу Ілявічюса на який-небудь сторожовий чи торпедний катер, але трапилось непередбачуване. Заколот ГКЧП в Москві провалився і адмірала Хронопуло, як ярого прибічника заколотників, поперли з флоту з формулюванням "по стану здоров'я". З якогось дива потрапив під гарячу руку нового начальства і Вітас: можливо, хтось комусь підказав, що він був улюбленцем Хронопуло, тож змушений був демобілізуватись навіть не дослужившись до кавторангу.

Кілька років перед тим він одружився, мав дворічну доньку і треба було якось годувати сім'ю. Тож капітан адміральського катера став персональним водієм севастопольської бізнесменши Валентини, котра мала кілька меблевих магазинів. "Хазяйка", як звали її підлеглі, була родом з Черкащини, мала двох синів-підлітків і кілька років самотності за плечима, які неухильно сприяли втраті колишньої тендітності навіть попри дієту та регулярне загартовування цілорічними морськими купаннями, здебільшого на Херсонеському мисі, який серед севастопольських прихильників езотерики мав славу місця сили.

Хазяйка не пропускала жодної нагоди похвалитися, що водієм у неї працює колишній капітан адміральського катера, через що досить скоро в колі новоспечених севастопольських бізнесменів вона отримала поганяло "Адміральша". Ця обставина Вітасову чутливу душу різала тупим ножем до крові. Він так і не зміг примиритися з власним приниженням і через два роки покинув Адміральшу – ставши тривіальним "човником" між Туреччиною та Україною.

Як не вийшов з військового моряка персональний водій, так і в бізнесмена, навіть дрібного, не зміг переродитися Вітас – а так уже ж старався! Хтозна, що чому було причиною: чи сімейні негаразди завадили його примітивному підприємництву, чи специфіка човникового бізнесу зруйнувала сім'ю, але під кінець дев'яностих шлюб розпався, а за тим під його уламками тихо сконав і бізнес на турецькому текстилі, бо приймак Вітас опинився на вулиці. Аж тут підвернулась йому нагода завербуватись на торгове судно, де половина екіпажу була з України і він радо на те погодився – де переспати і що поїсти ставало для Вітаса неабиякою проблемою.

Що то воно рідна стихія! Якось само собою, хай і не одразу, стало все потихеньку на своє місце: брали чмехом, та за пару років, підучивши англійську, став уже й другим механіком.