Залишилося навіть таємницею, як він примудрився тоді так швидко та непомітно покинути цехову територію. Казали тільки його наступники, що заяву на звільнення він подав з незрозумілих нікому причин наступного ж дня після відвідин цеху, та й то не сам, а через знайомого.
Собаче кодло звели, а рябого рятівника залишили. І не просто залишили – поставили на повне харчове забезпечення. Та й ім'я йому дали не Шобтиздох якийсь, навіть не Рябко, а – Сраколиз!
Він прожив у пошані довге життя і коли помер, то був похований неподалік місця свого геройського вчинку. Там і донині можна побачити пам'ятник із трьохсотміліметрової труби, на котрому газорізальник увіковічнив ім'я героя.
"Непотріб".
Похмурий, холодний та непривітний листопадовий день швидко перетворився на глупу ніч, темну, хоч в око стрель. Микола дуже поспішав, йдучи після зміни додому, бо мав надію подивитися чергову серію "Династії". Домівка його була тимчасовою: власний будинок вони з дружиною лише почали зводити, на рахунку була кожна копійка, тож вирішили до вхідчин пожити у тестя з тещею. Жили ті на самісінькій окраїні їхнього маленького містечка, навіть не те, що на окраїні, а немов би на окрайчику – з десяток хат осіло за вільшняком, на початку лугу і потрапити туди можна було лише поганенькою ґрунтівкою, котру осіння негода перетворила на суцільне місиво. І не тільки це не подобалося Миколі у його приймах: місцевість – то вже таке... І тісненько було, і жили не самі, а тут ще й тесть п'яничка: мале, худе, а як насмокчеться то й починає уму-розуму вчити то дружину, то зятя з дочкою. Терпів, бо подітися нікуди – кажу ж, рахували з Олею кожну копійку.
Кленучи себе за те, що не взяв ліхтарика, Микола вже з перших кроків по розквашеній дорозі двічі підряд вступив у калюжу, а доки очі призвичаїлися до суцільної темряви, забрьохався далі нікуди. Коли все ж таки він хоч якось почав розрізняти обриси численних калюж і калюжок, побачив на узбіччі дороги худе тіло, котре ногами лежало прямісінько в колії і стиха ними ворушило. "Тесть дорогенький, – з огидою подумав чоловік, – додому лізе, подарунок. І тижня не протримався від останнього концерту". Хотів навіть пройти мимо, та все ж таки людяність вкотре перемогла: підняв легке тіло у перемазаному грязюкою одязі і звично потягнув додому.
Хай яким легким не був проспиртований жінчин батько, але триста метрів тягнути пом'якле тіло, що бажало лише одного – полежати, виявилося не такою вже й легкою справою. Діставшись нарешті хати, Микола був вимазаний у багно не набагато менше від свого тестя. Спочатку йому хотілося зі злорадством проказати тещі: "Подаруночок ось Вам приніс!", але потім передумав – пропаде вечір і серію точно не подивляться, тож, не вмикаючи навіть світла, покинув, як непотріб, безвільне й, здавалося, безкосте тіло в передній кімнаті, що правила в домі за вітальню, скинув із себе забрьохане взуття та куртку і заскочив до загальної кімнати, де його рідня вже переймалася пристрастями сімейства американського мільйонера.
Темінь була і на екрані телевізора: осліплий Блейк саме підслуховував розмову своєї дружини із Заком. Коли нічна сцена скінчилася і в кімнаті стало світліше, Микола роззирнувся. Дружина з тещею сиділи, як завжди, на дивані, а біля їх ніг, на килимі ...
На килимі, так само, як і вони, втупившись у екран телевізора, тверезий-тверезісінький сидів тесть!
Миколу кинуло спочатку в жар, а потім – в холодний піт: "Мати Божа! Кого ж це я припер??" І ні слова не кажучи, кулею вилетів із кімнати, не відповівши на стурбоване Олине "Що сталося?!"
"Непотріб" так само валявся на підлозі, лише переповз ближче до батареї опалення, інстинктивно відчувши джерело тепла. Микола ухопив принесене "добро" за шкірки, але воно одразу ж вчепилося за ніжку стола. Варто було оддерти одну руку, як інша тут же міцно, немов лещатами, вхопилася за стілець, а з горлянки почали вириватися якісь нечленороздільні звуки.
Добре, що "Династія" намертво прикувала до себе увагу усіх домашніх, бо витягти з хати "непотріб" виявилося справою не легшою, аніж проперти його триста метрів по розквашеній дорозі туди, назад, де його і було взято. Інтуїтивно зрозумівши, що його хочуть полишити такого жаданого тепла, "непотріб", чіпляючись за все, що траплялося під руку, спочатку мугикав, потім бурчав, далі почав матюкатися, а на ґанку завів "Ой, зелене жито, зелене..."
... Отримавши вранці прочуханки від тещі за вимазану грязюкою підлогу та доріжку на ній, від дружини за вкрай брудний одяг і навіть від тестя за те, що не цінує жіночу працю, Микола влучивши момент, прошипів йому немов гусак:
– Не дай, Боже, ще колись знайду Вас п'яного посеред дороги: там і полишу, як непотріб!
Чоловічий характер.
Ольга Степанівна, головний бухгалтер поважної державної установи районного масштабу, окрім високого зросту та імпозантної зовнішності має тверду вдачу і справжній чоловічий характер: їй би щанайменше батальйоном в армії командувати, а вона лише двома жіночками керує.
Чотири рази на рік Ольга Степанівна їздить до Чернігова здавати у своїй головній організації щоквартальний звіт. Отож, одного разу, дочекавшись своєї черги і успішно відзвітувавши, вона, як завжди, зайшла до розташованої неподалік їдальні обласної ради з тим, аби підкріпитися перед зворотньою дорогою.
Їдальня, відома усьому відряджуваному до Чернігова люду своєю смачною кухнею, не була безлюдною і того дня: в чималенькому залі близько десятка людей сиділо за столиками, ще кілька стояли у черзі. Зголодніла Ольга Степанівна не могла втриматися від спокуси і вставила наїдками усю тацю: борщ, відбивна з тушкованою картоплею, налисники з курячими потрошками і чай. Уся в передчутті неабиякої насолоди, жінка знайшла вільний столик, виставила облюбовані страви і понесла до мийки тацю. Прихопивши по дорозі назад ще й ніж, вона пішла до свого столика, а підійшовши – обімліла: над її борщем уже сидів якийсь здоровило і саме запускав у тарілку ложку.
Хтось інший на її місці тут же здійняв би неабиякий ґвалт, але не такою людиною була Ольга Степанівна, щоб виказати перед якимось волоцюгою свою жіночу безпорадність. Вона хіба що кілька секунд, занімівши від обурення, мовчки постояла перед нахабою, а потім, стискаючи в правиці ножа, рішуче сіла за стіл і, з викликом дивлячись прямо у вічі здоровенному широкоплечому дядькові, підсунула до себе тарілку з відбивною, демонстративно витерла серветкою виделку та ніж, куснула хліба і взялася до відбивної, усим своїм виглядом показуючи тому бандитові, що швидше поляже геройською смертю в нерівному бою, аніж отак просто поступиться власним обідом.
Справедливість є! За неї варто боротися! – волоцюга аж ніяк не очікував від жінки такої сміливості – втупився в тарілку і мовчки сьорбав гаряченний борщ. "Ач, – подумала Ольга Степанівна, – не очікував такого, бандюга! Це тобі не в темному сквері годинники знімати! Брешеш, налисники я тобі не віддам!" – і наскільки могла, прискорила процес жування.
"І як тільки він сюди потрапив?! – наростало в її душі обурення: – куди тільки влада дивиться?! Ось зажди, я пообідаю, волоцюго!" Не зводячи одне з одного очей, двоє відвідувачів їдальні, мов заведені, змагалися у поїданні страви на швидкість: ще б пак, на кону стояли і парували, дражнячи обох зголоднілих своїм ароматом, відомі на весь Чернігів налисники з потрошками.
Жага справедливості творить з людиною дива: Ольга Степанівна, вочевидь неочікувано для зайди, першою спорожнила свою тарілку і, торжествуючи, присунула до себе і налисники, і чай. "Що, ухопив облизня, бурмило? – Вона з легкою переможною посмішкою поглянула на бандюгу. – Не на ту натрапив! Ич, яку шияку наїв на чужих харчах, паскуда! Тільки спробуй відібрати – так ножем по руці і полосну!"
Бурмило доїв борщ, на якусь мить затримав свій погляд на тарілці з налисниками... Щось відбувалося в його душі, якась внутрішня боротьба точилася: між Добром і Злом, напевно...
"Що, совість раптом прокинулася? – читала по очах Ольга Степанівна. – Певно, дуже голодний, хтозна коли і їв..." – пожаліла наостанок по-жіночому.
Бурмило тим часом кашлянув, встав зі свого місця, нависнувши над жінкою – та підсвідомо втиснулася у свій стілець... і рушив до виходу з їдальні.
Переможниця, зробивши ковток, підвела очі і поперхнулася чаєм: перед нею на сусідньому столику, що його до цього часу затуляв своєю широчезною фігурою невідомий, стояв її власний обід – цілий-цілісінький: борщ, відбивна з картоплею, налисники з потрошками і чай.
Кохання в кишлаку.
Юрко давно вже не отримував такого задоволення від купання. Хоча спека стояла несусвітня – градусів сорок п'ять, проте вода в арику була досить прохолодною і він з насолодою хлюпався в ній, згадуючи рідну Десну. Ще півроку – і він буде вдома. Юрко служив в Узбекистані, на РЛС, розташованій неподалік кишлака. За кишлаком і знаходився той арик, в якому блаженствував нині Юрко. Була неділя і він, законний уже "дід", перевдягнувшись у свій, присланий з дому, цивільний, доармійський ще одяг, чкурнув у самоволку – скупатися в цьому арику.
Вволю наплававшись та напірнавшись, Юрко нарешті вирішив повертатися в розташування, бо на носі вже був обід. Але вийшовши з води, хлопець обімлів: одягу його на траві не було! Він роззирався на всі боки, не вірячи власним очам, та все було марно – одяг немов корова язиком злизала. І який одяг: штани – кльош на тридцять два сантиметри, від стегна, що сиділи на сідницях як влиті і повністю закривали польські шузи на "манці" з тупими округлими носами, яких, до речі, теж не було, так само, як і приталеного батника з планочкою, на кнопках, з відлогим коміром – не "прикид", а мрія, котра викликала заздрощі у всього особового складу їхньої РЛС, включаючи навіть старшого лейтенанта Альфреда Страуме, латвійця з Риги.
... Юрко ледь не плакав: мало того, що в одну якусь мить позбувся своєї гордості, так тепер ще й мав стати посміховиськом для всієї частини: пішов "дід" в класному прикиді скупатися, а в частину повернувся голяка, в одних чорних сатинових армійських трусах! А як у такому вигляді йти через увесь кишлак? Пісок он такий розжарений – немов по пательні ступаєш!
У безвиході він вирішив зайти в перший-ліпший дім та попросити на час якийсь одяг.