Однак для запобігання різночитанням командир полку вважав за необхідне підвести риску дебатам:
– Доручаю штабу полку до 9:00 сьогоднішнього дня підготувати рапорт на ім'я командувача армії, в якому узагальнити міркування про необхідність негайного наступу, висловлені на цій Військовій раді. Планую особисто обговорити ситуацію, що склалася, та цей рапорт із керівництвом армії, і в разі відсутності безпосередньої небезпеки для нашого фронту, спробую переконати командарма зробити рішучі кроки для якнайшвидшої практичної реалізації плану наступальної операції.
Близько години штабісти готували рапорт. Записи, зроблені різними людьми, кочували від одного офіцера до іншого, а Курєєв та Данило весь час то записували з голосу, то переписували текст документа. Нарешті, приблизно за півгодини до призначеного терміну, проєкт рапорту був готовий, і начальник штабу поніс його на погодження з командиром полку. Котельнюк зробив кілька поправок, після чого остаточний варіант рапорту було надруковано на машинці.
– Все, документ пішов, – глибоко зітхнув Балаян, повернувшись у штаб від командира полку, – Роман Васильович уже відбув до штабу армії. Сподіватимемося, що йому вдасться достукатись до розсудливості начальства. Всім дякую. До обіду ви можете бути вільні. А о 13:00 знову збираємося тут.
Пристрасті довкола наступу
22 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем.
Командир полку підполковник Котельнюк повернувся зі штабу армії надвечір 22 вересня. Ледве побачивши його на порозі, Балаян одразу ж задав питання, котре терзало всіх:
– Ну що?
– Розпорядження про відтермінування наступу отримано від Шапошникова. В штабі армії схиляються до того, що воно продиктоване важкою ситуацією у зв'язку з поразкою Південно-Західного фронту.
– І що ж нам тепер – утертись та чекати наступного оточення?! – гірко з'язвив начштабу. – Так ми уподібнюємося боягузливому зайцю, який шарахається від кожного куща.
– Я довів наші пропозиції до командування армії; там повністю з ними згідні, – холодно констатував командир полку, не піддаючись емоціям. – Командарм Смирнов, наприклад, вважає, що ми просто зобов'язані використати ситуативну перевагу в концентрації сил, яка склалася нині на Південному фронті. На його думку, зазнавши поразки на одній ділянці, ми маємо відігратися на іншій: це хоча б частково відновить загальне співвідношення сил.
– То чому ж ми не наступаємо?
– Бо не можемо порушувати субординацію. Є директива Ставки.
Прохання командуючого фронтом
про наступ (архів ЦА МО РФ)
– І що в ній написано? – не вгамовувався Балаян. – Нічого не робити?
– Ні я, ні Андрій Кирилович Смирнов не бачили тексту директиви. У документах, котрі надійшли зі штабу фронту, йдеться про те, що наступальна операція відкладається.
– Хіба вони не розуміють, що зволікання смерті подібне?! – начальник штабу був на межі істерики.
– Командарм все розуміє, тому відразу ж після нашої розмови відбув у розташування командування фронтом. Він хоче там в усьому розібратися. І якщо йому вдасться переконати комфронту Рябишева, Смирнов запропонує направити прохання про негайний наступ особисто товаришу Сталіну.
Почувши ім'я вождя, Балаян трохи заспокоївся й уже тихіше промовив:
– Ну що ж, сподіватимемося, що здоровий глузд переможе, і цього разу бюрократична машина спрацює швидко.
Останній шанс
23 вересня 1941 року, вечір. Театр бойових дій під Мелітополем.
Бюрократична машина, на оперативність якої так сподівався майор Балаян, незважаючи ні на що, функціонувала у звичному уповільненому ритмі: вже минуло понад півтори доби з моменту відправки до Генштабу та Верховного Головнокомандуючого запиту на терміновий наступ, а відповіді досі так і не надійшло.
– Здоров'я бажаю, Андрію Кириловичу, – звернувся до командарма Котельнюк, віддаючи честь і відповідаючи рукостисканням на простягнуту руку. – По-хорошому сьогодні з ранку ми мали б розпочати наступ, а можливо й оточення Мелітопольського угруповання противника.
– По-хорошому – так, – важко зітхнув Смирнов, – а на практиці чекаємо з моря погоди.
– Але ж тримати тут без діла такі великі маси військ, тоді як ворог може обійти нас праворуч, небезпечно.
– Згоден із вами. Ми знаходимося в незручному для нас виступі, а дані розвідки та оперзведення показують зосередження німців у районі дій 12-ї армії. Якщо противник посилить в цьому місці свої війська за рахунок тих, що вивільняються з-під Києва, то це загрожує ударом у наш тил.
– Тоді треба хоч щось робити: або наступати, або відходити, – командир полку вичікувально дивився на свого начальника.
– Відступати без очевидної загрози поразки ніхто не дозволить: це чудово видно по Уманській та Київській операціях. А щодо наступу, жодної відповіді на наш запит до Генштабу й Верховного поки що немає.
– Як же бути?
– Спробую використати останній шанс, – з розстановкою промовив генерал-лейтенант Смирнов, – у директиві Ставки дозволяються часткові операції; тому постараюся спонукати командувача фронтом на часткову наступальну операцію зі знищення Мелітопольського угруповання противника, нехай і без подальшого виходу на Крим. Думаю, що почавши її завтра-післязавтра, ми ще встигнемо розгромити румун та іже з ними й благополучно повернутися на вихідні позиції до вступу в гру німецьких частин із півночі.
– Напевно, Ви маєте рацію, Андрію Кириловичу. Мабуть, тільки у Вашого авторитету тепер залишився шанс перетворити зусилля багатьох тисяч людей хоч на щось путнє.
– Боюся, що і мій авторитет не допоможе. Занадто великий страх перед Ставкою, – командарм розсіяним поглядом оглянув стелю, а потім усміхнувся одними куточками губ. – Хоча Рябишев – мужик ризиковий...
Цесарчине яйце
1926 рік, травень. Томаківка.
Великоднє застілля у Кудінових наближалося до завершення.
– Спасибі за частування, – подякував Петя, встаючи з-за столу.
– На здоров'я, приходь іще, – відповіла Тетяна, посміхаючись.
Приклад товариша наслідувала й Шура. В обох животи були переповнені; навіть рухи дітей стали якимись уповільненими.
Бачачи скрутний стан малечі, жінка збагнула, що їм варто розім'ятися.
– Може, сходіть на майданчик: покатаєтеся на гойдалці, пограєтеся з дітьми, – запропонувала вона.
– Звичайно, сходимо, – відразу ж підхопила слушну ідею Шура, – вся молодь гуляє на майданчику. Правда, Петрику?
– Ходімо, – погодився той.
Йому теж хотілося розважитися, тим більше, що тепер це можна було зробити разом із Шурочкою, та ще й за наполяганням її мами.
– Тільки дивіться мені, не пустуйте там, – попередила Тетяна. – Петю, ти, як старший і кавалер, мусиш оберігати свою дівчину. Ти несеш за неї відповідальність, – авторитетно заявила вона із серйозним виглядом.
– Не турбуйтесь, тьотю Таню! – пообіцяв хлопчик. – Оберігатиму.
– Я на тебе надіюся.
...
Спочатку пересуватися було важкувато, втім незабаром діти переключилися на спілкування і забули про свої повні животи. Вони то чинно йшли, взявшись за руки, то починали дурачитися й пустувати, а то, ні з того, ні з сього, приймались штовхатися та ганятись одне за одним.
Прибувши на майданчик, Петя спочатку, як і обіцяв, ревно стежив за своєю дамою. Однак через деякий час гойдалки, ігри в хованки, у слона та в класики захопили дітей, і вони повністю занурилися у цей процес, забувши про будь-які зобов'язання.
Сталося так, що на якомусь етапі гулянь орава дітлахів, мабуть, добряче втомившись, переключилася на боротьбу великодніми яйцями. Хлопчики та дівчатка змагалися у міцності яєць, цокаючи їх одне об одне, а потім разом з'їдаючи розбите.
– Петрику, нумо підемо додому, візьмемо яйця й теж гратимемося в "хто кого розіб'є", – виявила ініціативу Шура.
– Ходімо, – погодився Петя.
Коли вони відійшли від майданчика на пристойну відстань, хлопчина раптом набув змовницького вигляду і тихенько сказав:
– Шурочко, я тобі зараз відкрию одну таємницю...
– Яку таємницю? – зацікавилася дівчинка.
– Тільки присягнися, що нікому не розповіси.
– Чесне слово – нікому!
Петя ще певний час потримав інтригу, а потім зізнався:
– Дядя Діма подарував мені фарбоване цесарчине яйце.
– А що це таке?
– Це яйце такої птиці – цесарки.
– Ну й що? – Шура не вловила, до чого хилить друг.
– Дядько Дмитро каже, що у цього яйця дуже тверда шкаралупа, і ним можна розбивати майже всі курячі яйця.
– Тоді давай візьмемо його та будемо всіх перемагати! – відразу зміркувала Шурочка.
– Я так і хочу зробити, – повідав Петрик, – але раптом воно не таке вже й міцне?
– Про всяк випадок можна взяти також інші яйця.
– Заметано! – підвів риску хлопчина.
Діти якраз підійшли до двору Шаблів. Петя побіг до хати за яйцями. Однак дорогою він зрозумів: щось його бентежить. "Шурочка! – здогадався хлопець. – Якщо я виграватиму у боротьбі яйцями, то дівчинка виявиться ніби ні до чого". А йому так хотілося зробити для неї щось приємне. Рішення цієї проблеми прийшло до хлопчини на зворотному шляху:
– Шурочко, Шурочко! – крикнув він, ледь побачивши подругу. – А давай ми будемо однією командою: разом битися яйцями та разом їсти!
– Давай! – зраділа та.
Базарна площа Томаківки (перша половина 20-го століття)
Так і вчинили. Яйце цесарки дійсно виявилося дуже твердим, і новоспечена команда вигравала й вигравала поєдинки. Хлопчик та дівчинка разом раділи перемогам і разом з'їдали належні переможцям трофейні яйця, відкушуючи шматочки по черзі. Кілька разів вони спробували битися курячими яйцями, проте такий метод не приніс дітлахам успіху. А тому команда зробила упор на яйце цесарки. Петя періодично передавав "виграшне" яєчко Шурі. І тоді тріумфуванню дівчинки зовсім не було меж. Вона верещала від захоплення й закоханими очима дивилася на свого кавалера. Їй дуже хотілося розповісти всім секрет успіху, однак мала стійко трималася до самого кінця гулянь.
Додому дітлахи йшли вже затемна. Втомлені, заїлі, забруднені яйцями, але щасливі, вони прибули до Шуриного будинку.
– Мамо, мамо! Ми з Петриком у всіх виграли в яйця! У нас було найміцніше яйце – цесарчине! – ледве побачивши матір, дівчинка одразу ж із потрухами видала спільний секрет.
Правда, швидко схаменувшись і пригадавши дану хлопчикові обіцянку, вона відразу виправилася:
– Але ти нікому не розповідай: це наша з Петриком таємниця.
– Добре, не розповім, – пообіцяла жінка.
– Тьотю Таню, я Шурочку оберігав! – відзвітував хлопчина.
– Молодець, – похвалила та.