Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у "Карпатії" або в "Дністрі", але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напишу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком. Тоді він спитав мене, наче на іспиті:
— А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?
— Знаю. Походять самі від себе — відповів я, і він більше до мене не чіплявся.
Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це "aбо-aбo". І я мусів вибрати "або". Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?
Перемишль! Сян-річка розляглась біля стіп кам'яного міста, як яка королева в ліжку. А я подумав про дивне явище: що зі Львова до Перемишля тепер куди ближче як з Перемишля до Львова.
19 липня 1943.
Приїхали до Гайделяґеру. Колись звався Дембіца. Довгими рядами плeнтaлиcь за підстаршиною, що вийшов на станцію. Це був смішний похід. Йшли в плащах і без, у капелюхах і кашкетах; лисі й незачесані, а кожний ніс валізку. З початку в одній руці, потім у другій, опісля на рамені.
Хтось крикнув, щоб заспівати. Нічого з того не вийшло. Кожний ішов своїм кроком, бо в черевиках мав повно піску і, що найгірше, цю валізку на рамені.
Прийшли на поле, де були бараки, огороджені кільчастими дротами. Дістали сінники і коци. На подвір'ю були скирти соломи. Кожний робив собі сінник. Пізніше дістали й вечерю: ковбаса, хліб і чорна кава.
20 липня 1943.
Я встав дуже вчасно, десь біля восьмої, бо зголоднів. Деякі ще спали. Отже, починається не зле. О десяті була збірка. Нас записував якийсь чоловік, що жив, напевне, ще в часах Франца-Йосифа. Кажуть, що зветься Добрянський. Писав уже довго, поки прийшла моя черга, і був змучений. Видно було, що війни не бpaв серйозно, бо одну вже знав.
Глянув на мене й запитав:
— Як називаєшся?
Опісля запитав, коли, як, чому й пощо я народився, і ще раз глянув на мене.
— Умієш читати й писати?
Наказав мені сісти за стіл і робити те, що він робить. Певне, сподобалася йому моя інтеліґенція, яку видно докладно на моєму лиці.
— Будеш тепер писарем!
— А що маю казати людям?
— Те, що я тобі казав.
Він узяв попельничку з сотнею недокурків, викинув їх розмашисте крізь вікно, поставив порожню передо мною й пішов собі. Я записував народ по черзі і кожному казав:
— Будеш тепер писарем!
Я працював, аж зіпрів. Усіх записаних наказали мені вивести на подвір'я. Аж тут виявилося, що це все писарі. Зчинився крик. Спочатку я був дуже гордий з моєї вояцької кар'єри, але коли виявилося, що це кричать на мене, я змаркотнів. Пішов собі тихо в барак, і щоб щось робити, виніс вивітрити коц. Повісив на дроти й дивився крізь них на поле. Пісок і пісок. Зробилося мені неприємно. Остаточно ми були за дротами, в яких трудно було вибити вікно на світ. Мої вояцькі пляни змаліли до зера. За що мене обкричали? Адже кожне геройство має свої межі.
21 липня 1943.
Фатальний день. Закликав мене чоловік малого росту, що колись, певне, був старшиною: Він тому, щоб глядіти на кожного згори, носив свій ніс у задертій позиції. Почав мені щось говорити, а я задумано відповів:
— Ага!
— Зрозумів?
— Ні.
— То чому кажеш "ага"? У війську нема "ага", дурню!
Те, що в війську багато чого нема, що є в цивільному житті, я вже встиг побачити. Приміром, дівчат. Отже, нічого нового мені не сказав. Також і те, що назвав мене дурнем, не зворушило мене ані трохи. Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько — мовознавець, а дурні — самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі. Так сказав мені колись всечесніший о. Еразм. Я й сам не люблю мудрих людей. Обіцяю собі не згадувати ні одного з них у мойому щоденнику. Хоч і не багато їх, але ніде правди діти, наша нація кілька таких експонатів має.
Взагалі, не варто хотіти бути розумнішим від інших. Цього не дозволяє товариська чемність і факт, що життя є завжди комедією й грою.
Опісля нас закликали з коцами до магазинів. Тоді я зауважив, що мого коца на дротах уже нема. Хтось украв. Знову був скандал перед усіма, яких тепер чомусь називали сотнею.
У магазині ми одержали однострої. Кожний розклав коц перед собою і діставав військове добро. Мені видали ще один коц і записали, що маю два. На ньому громадилися ремені, баґнет, штани, білизна, якісь пакуночки, всього на яких 60 кілограмів.
Я одягнув штани. Завеликі.
— Нічого, підростеш, — сказав магазинер. Називався Мельник. Опісля я спробував черевики. Не міг вложити п'яти.
— Гей, пане, черевики не пасують, замалі.
Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.
— Йой! — крикнув я.
— Чого кричиш? — запитав спокійно магазинер. — Дивись, яка гарна нога.
Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.
— Не пасують.
— Що? Черевики пасують! — сказав магазинер авторитетно.
— Пасувати то пасують, — відповів я, тримаючи ногу в повітрі, — але замалі.
— А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.
Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.
Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.
— А чому в люфі є діра?
— Таку вже я дістав, — відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.
Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:
— Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?
— Певне тому, пане добродію, — відповів я, — що встав дуже рано.
Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.
У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.
Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп — ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.
З'їли обід. Не смакував. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.
29 липня 1943.
Більше тижня не писав. Уже вмію ходити, бігати, падати, вставати й знову падати. Це потрібне, щоб сховатися від кулі. Але тут є карою.
Нині гепнули мною двадцять разів раз за разом. Це було забагато. Я тихо побажав довгого життя інструкторові, булавному Полуляхові.
— Чого воркочеш? — заревів вів. — Як маєш, що сказати, то мовчи! Ми не в "Соколах", а в війську!
Це був новий закон військового життя. Нова правда, так би сказати. А нові правди людство завжди називає глупотою.
10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.
14 серпня 1943.
Я є, отже, містерія. Це щось нове й мені подобається. За Польщі я був елементом. Так назвав мене постерунковий, який відводив мене до в'язниці в Бриґідках. Але я не був тоді звичайним якимсь елементом, а "вивротовим". А тепер я "містерія".
16 серпня 1943.
Вчора пополудні була наука співу. Пригадували знані пісні, щоб їх співати в марші, бо дивізія своїх ще не має. Зголошувалися з піснями. Сиділи на піску великим колом. Хто хотів співати, виходив на середину. Я зголосив пісню "Послухайте, люди", її ніхто не знав. Я заспівав:
Послухайте, люди,
Що вам дядько загра.
На Замарстинові
Забив шваґер шваґра.
Сотня ревнула сміхом. Я стояв, задоволений. Але як почув: "Сідай, дурню! Чого пхаєшся?", а навіть хтось крикнув "Далой с нім!" — тоді станули мені сльози в очах. Така прекрасна, наша львівська пісня!
Я сів. Чому висміяли мене?
— Це не літературне, — сказав Юсько-мовознавець, — слова й наголоси.
— А ти маєш літературне ім'я, Юську? — спитав я.
— Ох, це так мене звали у Львові. Я тепер Осип.
Ніби чому, думаю собі, ми не маємо збагачувати нашої мови? Чому відкидати слова? І я подумав, що в сотні ніхто не розуміє справжнього мистецтва.
За той час вибрали пісню. Якийсь січовик з Карпатської України заспівав її. Це була "Чорна кура". Дістала більшість голосів. Я був за, з принципу. За реґіональні пісні. Це була така пісня:
Як я ішов з Дебречина
Додому,
Зайшла мені чорна кура
Дорогу.
Іди, іди, чорна куро,
Додому,
Не завадзай, не завадзай по дорозі
Нікому.
Така сама дурна пісня, як моя. А, може, моя краща. У ній забив шваґер шваґра. А тут? Але Юсько сказав, що "Чорна кура" фолкльор, народне мистецтво, а моя — батярське мистецтво.