Опісля підігрів на огні мішанину і напоїв нею непритомного. За кілька хвилин сей заспокоївся і заснув твердо.
Оба ратники пішли у челядну, і боярин остав сам.
Він випрямив члени свойого могутнього тіла, протягнувся, а там, вигорнувши дещо багаття з-під горячих колод, поклав на нього вінок сухого зілля та ждав, аж синій запашний дим розійдеться по хаті. Тоді підняв руки горі і говорив півголосом:
— Тобі, могучий Боже князя Володимира, якому молилася моя Анна, молюся і я: не йди на суд із сим бідним мандрівником, якого довів до моїх воріт; я й так маю вже могилу у мойому обійсті. А як се ви його привели, боги давнини, то пішліть йому здоровля та відверніть темну Мару — смерть від мойого злощасного полу. Хай першим мерцем після моєї небоги буду я!
Засунув багаття глибше в піч, приложив його попелом, а коли світло стало пригасати, простягся і сам до супочинку на ослоні. Поява мандрівника відірвала його гадки-спомини від власного горя. Знесилений ним дух зайнявся новістю, наче дух умираючого узірцем, який вималювало на стіні проціджене крізь листя яблуні сонячне проміння: втомлений зір блукає від тіней на білій стіні до зеленого, хисткого листочка за вікном, а як стрінеться зі самим золотим лучем, то й усе воскове лице усміхнеться. Начеб і не було там десь у куті чорної, понурої тіни — Мари, яка аж у тьмаву самітню ніч підійде до лежачого й огорне його голову у страховинні крила лилика…
Судислав нагадував собі Томира двадцятилітнім молодцем. Він раз у раз нахвалявся, що поступить у дружину князя Всеволода Володимировича, якому віддані були батьком Червенські городи. Повно його було по лісах, що роїлися від всілякої дичі під час, коли його брат женихався саме до Єлени, дочки грека Лапсаря, першого дукача в Перемишлі. Аж ось раз стрітив Томир суджену свойого брата, вернув домів схвильований і мав із братом розмову, у якій мало що не дійшло до розливу крови. Тиждень опісля щез Томир із Вижні, наче у воду канув. Судиславові та другим сусідам були добре звісні вдачі Вовчурів, нащадків Ульфра, варязького гридня великого Святослава Ігоревича, тож усі підозріння звернулися на Богдара. Одначе копний суд не вислідив нічого. Богдар за весь тиждень не рухався з дворища. Найвправніші ловці не найшли найменших познак насильства, і пропало… Аж ось тепер появився пропащий. Що ж далі?.. Гублячись у споминах і здогадах, уснув боярин неспокійним, тривожним сном людини, для якої горе стало щоденним хлібом.
IІ. Зустріч братів
Та ні ранок, ні слідуючі дні не принесли вияснення, відкіля узявся Томир під Червоним Верхом. Він будився тільки вряди-годи, а поївши дещо, засипляв кам'яним сном. Зразу гарячкував, викрикував на польській та німецькій мові, аж п'ятої днини ранком заговорив зовсім притомно й до річи.
— Спасибі тобі, боярине, що спас мені життя. Видко, воно ще Богові на щось потрібне, то й я не відмагаюся від моєї повинности, а й ти матимеш заслугу…
Одначе повинність, про яку мріяв Томир, була не зі сих милих серцю і солодких у ожиданні, бо чоло грізно стяглося у брижки, а очі вовком глянули із-під насуплених брів. А в душі Судислава зареготалося щось дико, ворожо…
— Еге ж, заслугу! Тільки чим її мені виплатять і хто? — Засміявся. — Я не для заплати тебе рятував, а тому, що ти і я … люди.
— Ти… людина? — наче здивувався Томир. — Ха-ха-ха! Будь ти людину…
— То що?
— Нічого! Спасибі тобі! Та ти скажи, що діється у Вижні?
— Звісно що! Богдар живе, господарює, тільки що, сам знаєш, у нас земля голодна, родить тільки соснину, материнку, дівину, а збіжжя дасть Біг! Хто на лови не йде, тому й голодно буває.
— Ба, ще ніхто у Вижні з голоду не вмер. Збіжжя можна завсіди дістати чи в Перемишлі, чи в Теребовлі, або й у селищах за Бугом.
— Гм! Я й не про те! — зам'явся Судислав. — Але, бачиш, кажуть, що всі білки й куни йдуть на вино, коріння, дорогі паволоки, золоті зап'ястя тощо. Знаєш… у нього жінка… і синок-триліток…
Томир приблід, брижка під бровами поглибилася значно.
— Або я ще не зовсім видужав і гарячка затемнює мій ум, або ти, боярине, не во гнів тобі, таки пусте городиш! Дочка Лапсаря, відай, своїм золотом купила би десяток таких бояр, як виженський Вовчур… Ха-ха!
— Ах, то ти не знаєш! — догадався Судислав. — Правда, тебе тут п'ять літ не було, а саме восени буде п'ять літ, як старого Лапсаря вбили опришки десь за Ряшевом і ограбили валку дочиста. Тридцять літ ходив небіжчик у Київ, Васильків, Новгород, Корсунь, Доростол, Переяславець, Царгород, і всюди берегли його на Руси лад і безпека нашої землі, а у чужині — грізне ймення великого Володимира. Та ось там, на Заході, за Вислоком, нема ніякого ладу, бо люди там якоїсь дивної породи. Дерево княжої ласки виростає там із крови. У кого нагай та меч, у того і влада над безоружним чи слабшим. Тож трули всебезсилля мститься зрадою, підлим підступом, крадіжжю, розбоєм над ким би то й не було. Ніхто не є певний життя у сій країні. Але старий Лапсар, відай, сього не знав і їхав у Краків до чехів по фландрійське сукно. Мало було чеської дружини на пограниччі, і хто не йшов цілою виправою, той гинув від ватаг опришків у ряшівських лісах. Так згинув і Лапсар з усією валкою. Перемиські склади порозтягали вірителі та безсовісні орударі, і Богдар узяв Єлену голу… босу…
— Дурак! — кинув гнівно Томир.
Судислав зморщив брови.
— Чому дурак? — спитав. — Він же її брав, а не придане! Якби так був її лишив, то гадаєш, що не найшовся б ніхто, ласий на саму її красу?
— Не знаю! — відповів Томир. — Розказуй дальше.
У його руках хруснула суха соснова гілка раз і другий, а на блідих ще устах показалася краплина крови, видавлена зубами з долішньої губи.
— З тебе говорить злість, молодче! — заговорив Судислав поважно і суворо. — Не називай дураком сього, хто вчинив те саме, що і ти ще й як радо вчинив би! Саме тому злостишся, що він, а не ти… Се ясне!
— Милишся! Я сказав се як Томир Вовчур із Вижні, дбалий про рід та його майно…
Губи Томира дрожали, а очі вп'ялилися в обтягнене міхуром вікно, відвертаючись від погляду Судислава.
— Оставмо се! — гарячився боярин. — Ніяке майно не оплатить краси, а й ніяка краса не дасть добра без злуки сердець двох людей. Се добро, се одиноке добро у світі! Знаєш ти се, хлопче?
Лице Судислава порожевіло, він оживився, видко, бажав сказати щось більше, але Томир усміхнувся згірдно.
— Ще ні! — відповів. — А й до того не розумію, що се все…
— Сейчас почуєш. Богдар завів молоду у своє дворише й забув про Божий світ. Не допильнував як слід розділу майна тестеві, тож і останки навіть розхапали сусіди, міська голота тощо! Та, проте, бояриня веде життя на давній лад. Одяги, страва, вина, пахощі — все те мусить бути, як і давніше. Жінка тивуна Ярослава з Перемишля, її подруги та всілякі сусіди гостюють тижнями у Вижні, а тут круто… Нема кому сказати: "Доволі!" Богдар не має до того ні сили, ні охоти.
Дурак! — повторив Томир.
З неохотою глянув боярин на гостя.
— Зашвидко судиш старшого від себе, — сказав, — а й до того забуваєш, що се твій брат. Невже ж у тебе за тих п'ять літ не збудилася туга за родиною… за сим добром, про яке ми ось говорили?
— Суджу швидко, але влучно! — відповів Томир. — Але правда і се, що я за сих п'ять літ пережив чимало. Мене зловили жидівські купці, які їхали у Ратісбону і гадали продати як євнуха. Та ось, коли мене держали узаперті й морили голодом, удалося мені вилізти до вікна та кликнути прохожого монаха. Він, на диво, зрозумів мою мову і вдався зі мною у розговір. Слідуючої днини прибув із оружними монахами та кількома кнехтами ратісбонського бургграфа. Одного жида поставили перед суд і повісили, прочі повтікали, а я прожив аж до сеї пори у службі монастиря. Та по дорозі сюди, за Ряшевом, покинули мене мої товариші, і я їхав сам-один. Заблукався ще й до того, бо на пограниччі нема кого й про дорогу запитати. Кінь подох, а я ледве добився до тебе. Вибачай, що тобі швидше сього не розказав, але я так Зайнявся судьбою брата, що мені се й на гадку не прийшло.
— Нічого! — усміхнувся Судислав. — Я й тепер не допитувався. У безтямі балакав ти багато про монастир і питав за нашим німцем Бово із-над Грушової Керниці.
Легкий рум'янець промайнув по лиці Томира, а очі забігали неспокійно. Він помовчав хвилю, збентежений, а вкінці заговорив:
— Ах, так! Він виїхав… уже три роки тому…
— А ти знав, що він туди їде? Як так, то чому ти сюди разом із ним не вибрався?
Оповідання Томира не вдоволило, видко, Судислава. Він почав приглядатися гостеві з-під ока і добре замітив збентеження та рум'янець.
Але вмить опанувався запитаний.
— Бово — се саме той друг, що освободив мене з неволі, і я постійно розпитував про нього дорогою. Мимохіть повторив я й тут своє питання у безтямі. Се, бачиш, боярине, як у пияка: найтайніші гадки вибалакуються аж у запої. Але ти скажи, будь ласка, коли можна буде приїхати у Вижню?
— А хоч би й завтра! — була відповідь. — Надходить відлига, сніги тануть, але розкалі ще нема. Якщо ти здоров, то їдь!
— Поїду!
На маленьких санчатах, закутаний у ведмежий кожух, їхав Томир лісом. Сильний південно-західний вітер гудів та на виду пожирав маси навіяного снігу. Вузька доріжка, якою два коні з трудом волікли маленькі санчата, уже сіріла і темніла, а саниці врізувалися глибоко у мокру мішанину снігу та піску, з якої складалося підложе. Олов'яні хмари раз у раз стадами пролітали по сірому небосклоні: здавалося, що синяви вже зовсім нема над світом, а намість неї окутало світ брудне рядно старця.
Спереду сидів хлопчак, син одного зі Судиславових підданих.
Ні Томир, ні його візник не говорили ні слова. Мовчки сунулися сани поміж деревами, а сутінь хмарного лютневого дня заставляла обох подорожніх віддатися власним гадкам. Та час від часу, коли хлопчак із видимим вдоволенням виставляв лице на подих теплого вітру, на крилах якого прилітала у край весна, Томир хмурився тільки й закутував голову у кожух. З його уст час від часу добувалися звуки, вельми схожі на прокльони.
За хвилю мав він станути до очей брата та сеї, яка колись збудила в його серці любов і бажання і навіки розділила шляхи Богдара і його. Божим допустом оба шляхи знову сходилися разом. Чи знову вона має стати причиною спору? Чи ходить обом про неї, чи ні? Чи побідить один чи другий?..