Камінь

Все це дало можливість ще краще систематизувати та впорядкувати історію життя батька. І не тільки його, а по суті, двох попередніх поколінь моїх предків.

Якийсь час я вагався, в якій формі вести розповідь. З одного боку, хотілося спиратися на факти. Але з іншого – я усвідомлював, що за такого підходу певні важливі періоди випадають із ланцюжка подій.

Аргументом проти документалістики стало і те, що основна інформація все-таки була отримана з емоційно забарвлених спогадів очевидців, які описували події так, як вони їх відчували. А точніше передати емоції можна, звичайно, користуючись художнім стилем. Та й для кращого сприйняття читачами найбільше підходить саме останній варіант.

У ході написання книги було зручно опрацьовувати матеріал періодами; так удавалося краще вживатися в події й дух описуваного часу. Однак на виході виявилося, що виклад у хронологічній послідовності грішить одним істотним недоліком: надто затяжними виходять проміжки безпросвітного негативу або ж життєстверджуючого позитиву. Це, на мою думку, важкувато і нудно для читача; та й у житті так не буває: завжди чергуються добрі та погані епізоди. Тому, як вихід із ситуації, у підсумку було обрано варіант паралельного почергового опису історій із двох періодів – від народження Петра до його арешту, і від арешту до звільнення.

За обсягом спочатку замислювалася повість, але в міру написання стало ясно, що вміститися у рамках цього формату навряд чи вдасться. В результаті, якраз до 100-річчя від дня народження мого батька, була оформлена праця, котру я представляю Вашій увазі. Мабуть її можна назвати біографічним романом.

На завершення хочу подякувати моїм рідним, близьким, друзям та знайомим, усім, хто допомагав мені всі ці роки в роботі над книгою. Насамперед, звичайно, моїй мамі, яка одразу ж із моменту оголошення мною наміру писати, підтримала цю ініціативу, а потім протягом багатьох років була моїм найдоброзичливішим слухачем і порадником. Перепрошую у моєї сім'ї за те, що робота над романом забрала так багато часу нашого потенційного спілкування. Велике спасибі також моїм рецензентам; завдяки їм удалося суттєво покращити дуже багато аспектів.

Отже, книгу про мого батька написано. Тепер я вважаю свій синівський обов'язок у цьому напрямі виконаним. Вам судити про якість, переваги та недоліки роману. Але якщо Ви дочитали хоча б до цих рядків, – я вже можу вважати, що недаремно витратив 14 років життя.

28.01.2020

Володимир Шабля.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Павло Тичина, "Я утверждаюсь"

Народження Петра

1920 рік, січень. Українська Народна Республіка. Селище Томаківка Катеринославської губернії.

1920-й рік... Хаос... Замішаний на страху, беззаконні, безперервних змінах влади, громадянській війні та хворобах. Червоні з продрозверсткою, білі з гордовитим великодержавним розбоєм, махновці з анархістською експропріацією та поділом усього і вся, банди Григор'єва, Марусі та інші, та інші... Кожен зі своїм статутом. Але всі забирають і вбивають, ґвалтують і грабують.

Тільки одна установа справно працює в Томаківці – лікарня. Вона необхідна будь-якій воюючій владі, будь-якому генералу й отаману: треба лікувати поранених і хворих, годувати й забезпечувати ночівлею здорових.

Центр Томаківки (початок 20-го століття)

Незмінна кухарка лікарні Ірина Семенівна Дирікова за звичкою чистить картоплю: треба готувати сніданок пацієнтам. Робота є робота, а вона зараз – єдина постійна годувальниця в сім'ї. Але думки сьогодні цілком і повністю вдома; там вагітна дочка Марія вже тиждень розбита тифом і лежить одна у критичному стані. Як на зло, вдома нікого немає. Зять Данило нещодавно влаштувався на роботу, а такої удачі не можна було упускати. Зазвичай Ірина протягом дня навідувала хвору дочку, але сьогодні аврал на службі: прибула чергова партія поранених. Материнське серце рветься до дочки... Хоча чим вона може допомогти?

Ірина витерла руки рушником, підійшла до іконки, яка зображала Божу матір із немовлям-Ісусом. Ставши навколішки, жінка склала долоні на грудях і припала поглядом до лику непорочної діви.

– Пресвята Діво Маріє, дай сили моїй донечці здолати страшну хворобу, врятуй і збережи мою кровиночку, прошу тебе, благаю! Слава тобі, Господи! Ти один даєш нам радість і горе, ти всемогутній. Забери мою душу, але допоможи моїй бідній Марії! В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь. – Несамовита молитва, яка супроводжувалася Хресними Знаменнями і гіркими сльозами, ставала все тихішою й тихішою, поступово перетворюючись на нерозбірливий речитатив.

Сторінки з паспорта Ірини (початок 20-го століття)

Молячись, Ірина зливалася душею з божественним, зрікалась усього оточуючого. Вона ніби влітала у зображення святих мучеників і розчинялася у ньому. Ще дівчиною в церкві їй удалося навчитися такому входженню у своєрідний транс. Високі склепіння храму з величними ликами святих, які тягнуть до вічності та проникають у саму душу, притягували до себе. Атмосфера безтурботності, всеосяжної глибини й доброти, просякнута запахом ладану та християнською музикою, огортала, позбавляла відчуття простору і часу. Ірина цілком віддавалася цьому прекрасному стану польоту, упивалася ним, відчуваючи моменти райського замилування. Згодом вона змогла досягати такого стану, молячись біля ікони вдома чи на роботі. Ось і зараз жінка витала в тремтячій сяючій глибині, прагнучи наблизитися до таємничого виблискуючого ореолу.

Раптом все це прекрасне піднебесся навколо ніби викрутилося навиворіт, провалившись у чорну безодню вакууму.

...

Ірина лежала на підлозі. Абсолютно розбитий організм почав приходити до тями. Єдина думка вперто довбала мозок, заповнивши всю свідомість: негайно бігти додому, там щось сталося! Жінка насилу підвелась і попленталася до своєї подруги-акушерки, яка цього дня чергувала у лікарні.

– Полю, чує моє серце недобре. Ходімо до Марусі! Під час молитви я провалилася до пекла. Таке було зі мною, коли вмирала Марфуша, моя старша дочка. Біжимо! – ледве стоячи на ногах, Ірина вся тряслася, але погляд її був сповнений рішучості.

– Я зберу валізку, а ти йди! Я наздожену, – Поля зрозуміла все відразу; такою вона не бачила подругу ніколи.

"Треба бігти, тільки ось прихоплю ще дещо для полегшення симптомів тифу", – подумала Поліна й кинулася зі своєю акушерською валізкою до кімнати першої медичної допомоги. Там вона схопила ще один, черговий саквояж для викликів, і стрімголов помчала за подругою.

На свіжому морозному повітрі Іринині сили швидко відновлювалися. Але чим міцнішим ставало тіло, тим яскравіше спалахували у розтравленому мозку жахливі картини, в яких страх перед можливими домашніми нещастями змішався з кадрами найтрагічніших подій минулого... Закривавлене тіло вбитого грабіжниками чоловіка... А ось червоний комісар з маузером іде прямо на неї, та в останній момент вибирає з натовпу для показового розстрілу сусіда Михайла... 18-річна Марфуша в труні, така гарна й умиротворена... Марія в тифозному маренні...

...

Ось і будинок. Ірина бігцем влетіла до спальні. Там Марія металася на ліжку, мокра від поту. Все її тіло судомно скорочувалося. Вона то кричала, то стогнала. Мати кинулася до доньки, намагаючись не дозволити їй впасти на підлогу, і відразу ж відчула неймовірно високу температуру тіла та м'язи, що задубіли.

– Потерпи, Марусю, потерпи. Зараз прийде Поля, вона тобі допоможе: все буде добре, – заспокійливо заговорила Ірина, але хвиля страху, з'явившись спочатку в голові, настирливо поповзла по спині вниз, заповнюючи організм клітину за клітиною. Десь у нижній частині тулуба ця хвиля широко розлилася, а потім разом ринула вгору, виступивши на лобі великими краплями поту.

– Мамо, врятуй мене! Я не хочу вмирати! – отямившись від нападу болю, що терзав усе єство, Марія з благанням дивилася на матір.

Вона схопила материну руку і міцно стиснула. Ірина зібрала всю силу волі, щоб не заплакати, не показати дочці свого страху. Але в самому куточку ока зрадлива сльоза все-таки знайшла собі шлях і потекла по щоці. Не в змозі більше стримуватися, жінка готова була розридатися.

Сестри Марія (справа) та Марфа

– Іро, піди принеси воду і чистий рушник! – Поліні, яка стояла на порозі, вистачило кількох секунд, щоб оцінити ситуацію.

Миттю з нерозлучної подруги вона перетворилася на вимогливого, досвідченого і рішучого лікаря. Приголомшена різким тоном, Ірина мовчки підкорилася. Поліна підійшла до ліжка, доторкнулася рукою до чола хворої, оглянула рот, груди, пульсуючий живіт та статеві органи.

– Прийдеться народжувати зараз, Марусю, – ласкаво, але впевнено і з натиском сказала акушерка. – Я знаю, тобі боляче і сили покидають тебе. Але я дам тобі ліки, які додадуть сил. Нічого не бійся. Я приймала і складніші пологи.

До кімнати зайшла Ірина.

– Марія народжуватиме: тиф спровокував передчасні пологи, – безапеляційно заявила Поля, суворо дивлячись на розгублену подругу, що застигла з тазом у руках та рушником на плечі. – Зупинити процес уже неможливо: розпочалися перейми. Так що візьми себе в руки і допомагай нам з Марією. Я думаю, у нас є півгодини на підготовку. Мені потрібні чисті простирадла, марля, ганчірки, клейонка, багато кип'яченої води, спирт або хоча б міцний самогон. Біжи збирай все це, а я спробую зняти тифозний жар водними компресами і підготую інструменти.

Отримавши чіткий план дій, Ірина приступила до його реалізації. Впевненість подруги вселила в неї віру в благополучний результат.

Тим часом Поліна намочила рушник і поклала його на чоло Марії. Вона розвела в ложці води настоянку, що стимулює родову діяльність, і змусила породіллю випити. Клейонка та простирадла були постелені на підлогу, куди згодом перетягли Марію. Потім акушерка помістила мокрі ганчірки на всі доступні частини тіла.