Я ніколи не почувався таким сильним і здоровим, як тоді, серед крижаного потоку. Дав підігнати себе аж до самого водоспаду і тримався десь за два-три метри від порога, на якому все клекотіло і пінилося перед падінням. Сильними рухами я загрібав під себе талу воду, й течія була безсилою проти мене. Це були прекрасні хвилини. Ніколи не шкодуватиму, що зважився пережити їх.
Увесь жах того, що неминуче мало статися, я усвідомив уже на самому гребені водоспаду. Клекіт води заглушив крики моїх товаришів і мій власний. Може, й добре, що заглушив мій, бо, як мені тепер здається, я горлав мов навіжений. Я протримався на гребені всього кілька секунд. Далі мене скинуло, і тільки якимось дивом я потрапив не на каміння, а поміж нього. Мене оглушило водою, добряче побило, й знадобилося немало мужності моїх товаришів, щоб, знепритомнілий, я опинився на слизькому камені-острівці, що височів посеред виру. Коли я прийшов до тями, троє найдужчих хлопців сиділи в крижаній воді, міцно тримаючись за той камінь, бо не мали де притулитися поруч мене, і з жахом вдивлялися мені в обличчя. З усього, що було потім, добре пам'ятаю лише, як один з них презирливо кинув мені у вічі: "Не будеш задаватися. Смерті наплювати, ким ти почуваєшся: хробаком чи Геркулесом". Добре сказав, хоч і було в тих словах доволі осуду і злості. Отак я вперше відчув дотик смерті. Безглуздої. Найбез— глуздішої з усіх, які життя могло приберегти для нас. Вона настільки вразила мене, що з тиждень я прожив у якомусь трансі, не вірячи, що таке було зі мною. В ті дні я багато про що передумав. Повернувся до технікуму, склав випускні іспити, одержав диплом, словом, відбулася маса всіляких подій, на перебіг яких той випадок вплинути не міг, але усі ці дні я лишався нудним і відлюдкуватим. Може, уперше в житті придивився я до свого поводження, прислухався до тих не завжди приємних зауважень, котрі не раз доводилося чути, і багато з них визнав справедливими.
Здається, доля помстилася мені. Вона, певно, не дуже полюбляє пестунчиків, бо за смугою удач завжди чекай затяжного сезону всіляких дрібних неприємностей.
Отоді, після повернення з того світу, я вперше усвідомив, яка мізерна грань пролягає між буттям і небуттям, і з подивом відзначив, що, забуваючи про це, ми нашпиговуємо життя якимись ідіотськими конфліктами, дріб'язковими пориваннями й прагненнями та й забуваємо, що понад усім цим має поставати певна мета. Твоя власна. А що мав я, окрім свого гонору?..
Але досить сповідей. Я не міг не розповісти про той випадок, бо, лише знаючи про нього, можна зрозуміти, чому я прибув сюди, на будівництво зрошувальної системи.
Не знаю, як хто, а я все частіше відчуваю, що чи то життя проходить повз мене, чи я повз життя. Світ захлинається од відкриттів, звершень і розчарувань в найелементарніших істинах. А я навіть не свідок усього цього, а безликий і безіменний спостерігач.
Одержавши вільний диплом, я міг вступати до інституту Проте навіть не пробував. Та це вже інша розмова...
Сидіти довго на самоті не довелося. Десь за півгодини двері відчинилися, і на порозі постало троє хлопців з валізками. Такіжваряги, як і я. Потім, уже проти ночі, приїхало ще двоє, прибували й наступного дня, у неділю, то весь цей час минув у взаємних знайомствах та усіляких клопотах по влаштуванню.
У неділю ввечері я не витримав, побував у клубі, потім оглянув усі місця, де тільки збиралася сільська молодь, обійшов усі вулиці й провулки, разпитав кількох хлопців, чи не знають, де живе отака чорнява дівчина з розпущеним волоссям, яка оце вчора повернулася з міста і має бородатого батька. Але хлопчаки, які знали усе на світі, навіть не могли добрати, про кого йдеться. Так, ніби тих двох ніколи й не існувало і все це мені наснилося.
Не знаю, що зі мною діється. Цілком можливо, що я закохався у те худорляве дівча з великими чорними очима й тремтячими куточками вуст. Задля себе я нарік її "дівчиськом з воза", бо повинен же я був якось наректи. І тепер оця "з воза" не давала мені спокою. Я навіть поклав собі на думці ніколи й на змиг ока не порівнювати її з кимось із дівчат. Вона мала лишатися поза порівняннями, поза людськими слабкостями й поза нашим чоловічим недбальством щодо жінок. Словом, отак, цілком свідомо, людина почала створювати собі ідола.
Мені все частіше хотілося згадувати її. Та, на жаль, наша короткочасна зустріч майже не мала подробиць. А це завжди призводить до фантазування. Нема сенсу описувати ці химери. Проте якось непомітно для самого себе почав раптом вбачати її... на місці Магди. Трагедія, що навіки роз'єднала двох людей, примушувала мене ставитися до моїх почуттів більш стримано і більш серйозно.
За натурою своєю я безсоромний фантазер, це вже, мабуть, відчутно. Але історія Магди і Ярослава — не моя вигадка. Я дізнався про неї цілком випадково, коли їхав до Одеси. У купе, крім мене, була лише одна людина. Невисокий на зріст, але міцно складений чоловік із сумним обличчям. Я не даремно підкреслюю, що з сумним, бо сум був вкарбований у вираз цього обличчя, як то вкарбовується сум а чи веселість у новорічну маску.
Ми провели разом майже добу. А вже двох перших годин цілком вистачило, щоб відчути приязнь одне до одного. Не знаю, чому так сталося, але він несподівано почав звіряти своє найпотаємніше. Напевне, чоловік, а його звали Ярослав, уже не годен був далі виношувати у собі ту скорботу й сумніви. Але ж не завжди випадає нагода поговорити з кимось отак одверто, щоб ні з чим не критися і не боятися непотрібного розголосу. А може, справа не в натурі Ярослава. Може, то я так вдало спровокував його на одвертість, по-хлоп'ячому розповівши про свою останню зустріч з Оляною. Як би там не було, але при всій, може, й дещо зайвій одвертості, розмова у нас вийшла суто чоловіча. Без сюсюкання і схлипувань. Ми не виплакувалися один перед одним, а просто говорили про життя, в якому не все ведеться так, як би нам хотілося.
Ярослав Любич зустрівся зі своїм коханням у загоні зрадників, які видавали себе за партизанів. Це був невеличкий загін, всього з сорока чоловік, проте шкода, якої він міг завдати, була б величезною. Загін "хортів", як його охрестили, мав увійти в довір'я партизанів і повідомляти дані про них фашистам. Ніяких подробиць, окрім місця розташування загону і того, що він обережно заявляє про своє існування навколишнім партизанським групам, у штабі партизанського руху не знали. Це був новий метод, винайдений кимось зі стратегів боротьби з партизанами, й потрібно було терміново вживати контрзаходів. Готуватися до операції не було часу. Любич дістав завдання під виглядом оточенця проникнути до "хортів". Як це зробити краще — мав вирізнити на місці.
Він не розповідав про всі свої поневіряння, знаю лише, що йому пощастило. "Хорти" розігрували чергову сцену перестрілки з загоном польових жандармів. Сцена благополучно, без вбитих і поранених, наближалася до фіналу, коли Любич, що затаївся в ліщині, вирішив зіграти "ва-банк": допомогти "партизанам" вогнем з автомата. А щоб не викликати люті, так само бив понад головами жандармів. Ця "підмога" виявилася настільки несподіваною, що обидві сторони оторопіли.
Так і не з'ясувавши, хто стріляє, жандарми негайно посідали на бронетранспортери, що маскувалися у вибалці, і, вважаючи своє завдання виконаним, подалися до міста.
Командир загону Корінний мусив привітати несподіваного "рятівника". Ярослав видав себе за пройду, якому б тільки пересидіти лихі часи та врятувати голову. У війну такі люди траплялися, то в Корінного це не викликало ніякої підозри. Тим паче, що за допомогу Ярослав відразу ж попросив сала й самогонки. Любич чекав, що згодом "хорти" почнуть агітувати його боротися проти партизанів. Але Корінний вирізнив скористатися з того, що він справжній оточенець, з надійними документами, і послав в найближчу партизанську групу на переговори про возз'єднання. На його думку, Ярослав, який не знав справжньої мети загону, міг якнайкраще виконати завдання. У цьому він, звичайно, мав слушність. Але саме в цьому й припустився найбільшої помилки, надавши змогу Любичеві виправдати "довір'я" й одночасно встановити через командира зв'язок з потрібними йому людьми зі штабу партизанського руху.
Після перших, не зовсім вдалих, як на Корінного, відвідин Ярослава направили ще раз. Але цього разу послали з ним одну з двох жінок, що були в загоні, — Магду Корінний сказав, що посилає її для того, щоб менше викликати підозри у німців та поліцаїв, адже кілька кілометрів потрібно було йти відкритою місциною. Вони мали видавати себе за подружжя втікачів, які вишукують по селах випадкових заробітків. Ярославові наказав стежити за Магдою. А сам Ярослав десь і досі не впевнений, що її не посилали саме для того, щоб стежила за ним, а в разі чого — й знешкодила десь у дорозі.
Магда всю дорогу трималася трохи ззаду, і рука її весь час лежала на рукоятці невеличкого австрійського пістолета у правій кишені зношеної ватянки. Ярослав дізнався про цей пістолет за три дні до походу. Випадково. Вона саме чистила його, сидячи осторонь, під великим крислатим дубом, коли він підкрався до неї ззаду і жартома наказав: "Руки вгору!"
Магда здригнулася всім тілом і чомусь накрила долонями частинки розібраного пістолета.
— Я можу допомогти.
— Не треба, — знервовано відповіла вона. — Хто вас підіслав сюди?
— Хто мене міг підіслати?— здивовано перепитав Ярослав — Та й куди "сюди"? Ми обоє в таборі.
— Це мій. Я нікому не показую його. Тут мені видали ось цю палицю, — вказала на італійський карабін, що валявся на траві поруч неї. — Але для жінки це не зброя.
— Цілком придатний карабін, — оглянув його Ярослав. — І не розумію, навіщо вам носити ще й цю цяцьку.
— Для захисту від занадто цікавих. Але ж ви взагалі не повинні знатися на пістолетах...
— Чому ж... — почав було Ярослав, але Магда різко увірвала його: — Та тому, що були рядовим. Принаймні так записано у ваших паперах. А щось я не чула, щоб рядові вивчали пістолети закордонних систем. Хоч... виправка у вас офіцерська. І мова — теж.
Вона дивилася на нього визивно і дещо насмішкувато. Зауваження її примусили насторожитися. Він кепсько грав свою роль — це ясно.