Але авто стояло собі далі нерухомо та виблискувало ніклевими окуттями. Тоді Ростик набрав відваги:
— Ходи, попробуємо сісти в нього!
Відчинити дверцята було зовсім неважко, а місця в авті було якраз на них обох. Коли ж Ростик поклав руки на керму, зникла враз кудись вся несміливість.
— Бачиш, — став він повчати Костика, — тут замок, щоб відчинити мотор. І ключ у ньому стримить, аякже! Тут, біля долівки дошка, щоб прискорювати біг, тут гальма.
По середині керми трубка — ану, чи затрубить?
Ростик уже хотів натиснути ґудзика посеред керми, та Костик схопив його за руку:
— Не пробуй, а то як зарепетує, то всі позбігаються...
А ніхто ще не знає, що ми вже найшли наш дарунок!
Ростик погодився нерадо та став далі розглядати свою машину. — Тут сховок на мапи й приладдя... Поглянь, і ліхтарка є в ньому! А як світить! Таку ясну ліхтарку мав у таборі тільки сам братчик-командант! І мапа якась тут схована — маєш, це тобі цікаво буде...
Ростик впхнув Костикові в руки складену мапу і Костик став вовтузитися з нею. Розкладав та ще розкладав — така велика була. Аж врешті пізнав:
— Та це ж карта України! Виглядає, ніби нам доведеться мандрувати цим автом по Україні!
— Ага, якби так можна було, ми вже давно їздили б туди кожного року на вакації! — пробурмотів Ростик, випробовуючи всі світла.
— Я й без тебе знаю, що там большевики дали б таткові за всі ці статті, що їх тато пише проти них у газетах!
— погодився Костик. Та враз Ростик трохи не скрикнув:
— Пожди, а це що таке? Тут ніби все, як у тата в авті: швидкомір, вказівка кількости бензини у збірнику, тільки отакого ґудзика я там не бачив! Ні, таки ні! Мушу його за раз випробувати!
— Лиши, а то може він знов затрубить! — вговорював його Костик. Але за руку схопити не міг, бо держав обіруч карту. І сталося: Ростик натиснув невідомий ґудзик і враз колеса зафуркотіли, закрутилися, звіявся такий вітер, немов на шляху, коли їдеш із швидкістю більше шістдесятки.
Мабуть, і той вітер вирвав Костикові карту з рук. Чи, може, Костик сам кинув її з переляку? Досить, що карта полетіла під колеса, і авто поїхало по ній, немов по килимі.
Ростик закричав і припав лицем до керми, а Костик злякано закрив голову руками, думаючи, ідо буде, коли зараз в'їдуть на стіну кімнати...
ЯЩУР, ТІЛЬКИ ЗАВЕЛИКИЙ...
Та минала хвилина за хвилиною, вітер не вщухав мотор гарчав, а стіни десь не було. Костик поволі відважився зиркнути кругом себе. Вони все ще їхали по карті Тільки що за диво? Карта росла й ширшала що хвилини. І щобільше, де були позначені кривульками ріки, там зажурчала справжня вода. Де були зелено розмальовані площини, там зазеленіли на рівнинах ліси та степи. Де барви на карті змінялися в жовті й помаранчеві, там з'явилися височини, а на червоних піднялися гори. Все це побільшувалося так швидко, що незабаром не стало вже видно ні гір, ні рік. Хлопці гналися рівниною, покритою деревами. Тільки ж і дерева були якісь не такі, як звичайно...
— Ростю, відважився врешті вистогнати Костик, — ти ще живий?
— Мабуть... мабуть, що так?... — відповів Ростик і підніс голову з керми. — Що це з нами сталося?
— Якби ж я знав! — озвався жалібно Костик. — Там батьки ждуть, ялинка і свята Вечеря, а ми ось їдемо не знати, як та куди... І навіщо було тобі натискати цього ґудзика?
— Бо... бо так треба було! — кричав Ростик проти вітру, а його чуприна аж ставала дуба від сильного подуву. — Та хіба я знав, що таке станеться?
А тим часом авто стало їхати щораз поволіше, так, що можна було приглянутися, що було кругом них. Вони їхали поміж деревами, та дерева були якісь такі дивні, неначе папороті чи хвощі, що їх хлопці бачили влітку над річкою на хуторі. Тільки були великі — аж вершків не видно. І авто якось так дивно колихалося, неначе земля погиналаня під ним . ..
— Куди ти нас завіз? — спитав жалісливо Костик.
— Хіба ж я віз? То авто само поїхало! — почав відгризатися Ростик, та враз замовк. Просто на них насувався якийсь звір, щось ніби довгошиїй ящур. У нього на хребті сторчав гребінь з кістяних плиток. Звір був великий, немов ціла камениця, що в ній жили хлопці. А його хвіст так і губився десь у гущавині дерев.
— Диносавр! Живий диносавр! — зверещав Костик, а Ростик став щосили трубити.
Справді, трубка в авті була, може, навіть голосніша, як татова, але звірюка мусіла бути глуха, бо далі підносила важкі, ослизлі лаби та все наближалася й наближалася до них.
— Пробуй прискорити біг! — гукнув у розпуці Костик.
Ростик натиснув дошку з усіх сил ногою, авто метнулося і... застрягло на винерті якогось спорохнявілого дерева. А паща диносавра вже височіла трохи не над самими їх голова ми. Ще треба було йому лиш нахилити високу шию і...
— Натисни чародійний ґудзик! — почув Ростик голос у себе за плечима. І, не надумуючись, справді натиснув його. Колеса закрутилися, вітер зашумів, і за малесеньку хвилину диносавр остався вже далеко позаду — а може й там його вже не було?
ЛИХО З ГОРШКАМИ!
— Ростик добув вільною рукою хусточку з кишені та обтирав рясний піт з чола.
— Фе, але й гаряче там було!
— А я вже навіть знаю, де ми були! — похвалився Костик. — Це така давня доба, що зветься тріяс або, може, юра. Тоді росли такі дивні рослини, ходили такі звірі, а людей тоді ще й не було...
— Ой, було б там осталося двоє людей — яз тобою, якби ти не порадив мені натиснути чародійного ґудзика! — міркував Ростик.
— Хто, я щось тобі радив? Я був ледве живий з переляку, коли авто застрягло, то куди мені було іде щось тобі радити! — боронився Костик.
— Ну, а хто сказав мені: "Натисни ґудзик"? — дивувався Ростик. — Я чув виразно голос, а то ж не диносавр говорив!
— Але й не я! Все це тут якесь зачароване! — став роздумувати вголос Костик. Нараз авто заскреготіло, почувся страшенний тріскіт, і хлопцям посипався на голову неначе цілий град камінців. Щось захрупотіло поміж колесами — і авто стало. Хлопці принишкли і не знали, чи можна їм рухатися, чи ні. Врешті Ростик перший мотнув головою, стріпнув рукою з чуприни ці якісь камінці чи, може, черепочки і ствердив поважно:
— Костю, ми стоїмо серед купи череп'я!
— І то ми самі його побили, бо спершу це були якісь горшки, чи що. Ось поглянь! — і Костик вийняв у себе з-за коміра один такий черепок та став його пильно розглядати.
— Бачиш, тут пізнати виразно розмальовання: біжать такі білі та чорні слимачки, а посередині щось ніби звір...
— Диносавр?
— Ні, мабуть собака! Я бачив такі розмальовані глечики у якійсь книжці... Археологія називалася, чи що таке... І вони якось так смішно називалися, ось зараз згадаю... — призадумався Костик.
— Поки ти згадаєш, краще втікаймо звідсіля, бо за по биті горшки ніхто нам не подякує! — порадив Ростик.
— Ні, коли ми їх побили, то й підемо перепросити за шкоду — відповів Костик так рішуче, як ще ніколи не говорив. — Що нам сказав би братчик, якби почув, що ми втекли й не призналися, що винуваті!? Ось бачиш, там стоїть хата. Певно її мешканці виліпили собі ці горшки та по ставили сушити на сонці...
Нічого було Ростикові робити. Він послушно виліз за Костиком з авта, переступив порозбивані горшки і оба подалися до глиняної хати з дахом із солом'яних сніпків. Хоч як було Ростикові неловко на серці, то таки помітив, що далі тих хат стояло більше, а внизу цілу цю оселю обпливала річка. Над річкою паслися корови та кози, а їх сторожило кілька здоровенних собак. А трохи далі жала збіжжя дівчинка в сорочці з грубого полотна, прикрашеній якимись дивними нашивками. Тільки Ростик не міг пізнати, чим вона жала, бо здавалося йому, що це вона держить в руках велику жовту кість якогось звіра.
Та Костикові чомусь було так спішно до цієї хати, неначе там його вже ждали, то й ніколи було Ростикові довше розглядатися.
На порозі мусіли зупинитись, бо в хаті було півтемно. Світло входило знадвору в хату тільки малим круглим отвором у стіні проти дверей. Правда, ще трохи освічував хату й вогонь, що його було видно з півкруглого отвору глиняної печі. Тому хлопці побачили аж за хвилину жінку, що стояла навколішки над вижолобленим каменем та пильно щось розтирала у ньому меншим камінцем.
— Добрий день вам! — привітався чемно Костик, а Ростик аж стрепенувся. Костик говорив якоюсь зовсім іншою мовою, але Ростик його зовсім добре розумів!
— Доброго дня і вам! — відповіла жінка, не підносячи очей з-над роботи.
— Ми прийшли... ми прийшли... — почав Костик і зам'явся. Та враз Ростик не втерпів і випалив:
— Ми прийшли спитати, що ви таке робите.
— Тру пшеницю на муку, щоб спекти хліб, — відповіла жінка, а за той час вже й Костик нагадав собі язика в роті:
— Ми прийшли перепросити вас, що наше авто побило ваші горшки...
— Коли так, то говоріть з бабою, вона найстарша в нашому роді, і з нею слід говорити в усіх важливих справах, — відповіла жінка.
Аж тоді хлопці помітили, ідо на камінному ступені біля вогнища напівлежала старенька жінка — така стара, то їх бабуся виглядала б біля неї, мабуть, зовсім молоденька.
— Хто це, дочко ввійшов у нашу хату? — спитала вона, проводячи рукою по очах. — Не бачу я добре... Чи не з ворожого вони племени, бо щось я їх ніколи досі в нас не видала...
— Ні, ні, не з ворожого! — палко заперечив Костик.
Ми, так як і ви — з України!
— З України? — призадумалася бабуся. — Це мусить бути дуже далеко, бо про таку країну я ніколи не чувала на своєму віку! Хоч живу вже дуже, дуже довго...
— О, це саме тут, де ви живете! — потішив її Костик, уже зовсім осмілившись. — Тільки... ах, правда! Ця земля ще так не називається! Вона назветься так аж за тисячі років. Тепер ми називаємо вашу добу... о, я вже згадав! —
трипільською! В нас і сьогодні виробляють такий посуд, як ми оце побили...
— Але ми не хотіли! — вискочив йому з-за плечей Ростик. — Ми справді не хотіли, і за них ми даруємо вам ось це... — Ростик пошукав у кишені, виймив свій складаний ножик і поклав його на колінах бабусі.
Вона взяла ножик в руки та стала пробувати вістря пальцем:
— Добрий, дуже добрий! — промовляла. — Такого з кременю не вигостриш, хоч би й усю зиму працював!
Та в ту мить залунав над усією оселею різкий звук їх трубки від авта. Бабуся аж стрепенулася від несподіванки, а Ростик з Костиком миттю вискочили з хати.
ОБЕРЕЖНО З КОЗЕНЯТАМИ!
А там на дворі збіглося кругом їх авта трохи не ціле трипільське село.