Сьогодні є привід. Я на роздоріжжі, бо думав, що вже завтра моє життя зазнає різких змін. А тепер не впевнений.
Тепло розливається по тілу. Дивлюся на пляшку коньяку, але на ніч не наважуюся ще випити. Гречку з котлетами недостатньо розігрів у мікрохвильовці. Їм ледь теплі, бо ліньки знову вмикати прилад. Таки наливаю собі ще і рішуче ставлю пляшку на місце.
Лунає телефонний дзвінок. Номер не визначений. Це мене лякає. Невже щось трапилося з Оксаною чи Вікторією? А може, з Василиною? Проковтую кашу з котлетою, а тоді кажу: "Алло!". По той бік барикад нічого не чути, а згодом лунають короткі гудки. Здається, я готовий зараз продати душу Лихому, щоби дізнатися, хто телефонував і що хотів мені сказати.
Ще раз набираю три заповітні номери телефонів. Нема ні гудків, ні жодної звісточки від людей, з якими спілкувався ще сьогодні. Прожогом випиваю правдивий закарпатський коньяк. Не закусую. Не хочу. Думки готові вискочити із голови. Але якби мене в ту мить запитали, про що я думав, не зміг би дати відповідь.
Йду до вітальні. Вмикаю телевізор. Віщає Соловйов. Мені подобається, як він мислить, але ось ця сталінська уніформа на ньому виглядає карикатурно й перекреслює все, що він говорить. А одвічна тема про Україну відфутболює від нього.
Думаю про Оксану та Вікторію. Якщо вони задумали жорстоко посміятися з мене, то це їм вдалося. Випередили мене на одну ніч, бо зранку я мав жорстоко посміятися з них.
По телевізору нема нічого цікавого. Мабуть, усе-таки є, але зараз у мене не той настрій. Вимикаю ящик – і відчуваю, що простір навколо мене наповнюється страхом. Я боюсь дихати на повні груди, бо тоді здається, що страх заповзе в тебе, руйнуючи зсередини все, що мав до цього, й перекреслюючи будь-яку надію на майбутнє. Я розумію, що це ще не остання стадія страху, але починаю панікувати. Знову по черзі телефоную Оксані, Вікторії, Василині, але гудків нема, оператори мобільного зв'язку теж клято мовчать. Я в знемозі кидаю телефон на диван. Він двічі підстрибує і зручно вмощується. Не знаю, хто міг би мені зараз допомогти. Просто сказати, що з людьми, які найбільше потрібні мені на білому світі, все гаразд.
Здається, час зупинився, а потім спресувався з простором в одне ціле. І коли мій мобільний телефон оживає, я розумію, що це не Оксана, не Вікторія і навіть не Василина. Так і є. Знову невизначений номер. Тепер я не просто розумію, а більше, ніж упевнений, звідки оцей страх насичує кімнату і намагається залізти всередину мене. Він іде від цього невідомого мені абонента. Щось підказує мені, що я доволі швидко зустрінуся з ним.
Якщо зі мною вирішили погратись, то вони не знають, з ким мають справу. Я чекаю, поки замовкає дзвінок. Якщо не хочете зізнаватися, хто ви, то й я залишаю за собою право взагалі не спілкуватися з вами. Мені здається, що телефон з ненавистю дивиться на мене. О, як швидко ти, голубе, переметнувся на той бік барикад!
І все-таки напруження не минає. Я чекаю, що невідомий зателефонує знову. У кого міцніші нерви – той і виграє двобій. Ще не знаю, навіщо мені це потрібно, якщо нема звісток від Оксани, Вікторії та Василини. Дивлюся на телефон, навіть не кліпаю очима, ніби боюся пропустити дзвінок. Так триває доволі довго, аж поки я не відчуваю, що час зрушив з місця. Мабуть, починає свій відлік не з нуля, бо намагається наздогнати той відрізок простору, коли стояв. Не відразу я розумію, що це не час прискорює свій біг, щоби надолужити втрачене. Це моє серце від страху ось-ось вискочить із грудної клітки.
Поки мені не страшно за себе, бо я ось тут, живий і здоровий, лежу на дивані. Але я не знаю, що з Оксаною, Вікторією та Василиною, – і ця непевність наганяє в мене страх ще дужче.
Мабуть, невідомий вирішив залишити мене в спокої. Поки що. Я чомусь думаю, що він пов'язаний зі зникненням Оксани, Вікторії та Василини. Упіймав себе на думці, що саме в такій послідовності перераховую дорогих мені людей. Василина на третьому місці. Поки що? Не наважуюся знову телефонувати їм. Краще мати те, що є, ніж знову наштовхнутися на невідомість.
Чомусь пригадую, як Сергій сказав, що я марно стараюсь, бо все одно ніколи не зможу замінити йому тата. Він дивиться на мене спокійно. В нього такі ж сірі очі, як у Василини. А погляд інший. Думаю, що це від тата. Ми в школі. Навколо багато учнів. Нас ніхто не чує. Всі про щось говорять. Кожний зайнятий своїм. Сергій застав мене зненацька. Я ніколи не думав про те, що мав би замінити йому тата, якщо хочу увійти в цю сім'ю. Я мовчу. Сергій чекає. Він розуміє, що зараз я йому нічого не скажу. Іронічна посмішка з'являється на його обличчі. Презирливо оглянувши мене з голови до п'ят, немов я музейний експонат, він ходою переможця йде геть.
І коли лунає дзвінок, я думаю, що це Сергій. У мене нема його номера. Коли дивлюся на телефон, розумію, що той мирно собі дрімає на дивані. Усвідомлюю, що дзвонили у двері. Пожартували – і досить! Мої дівчатка повернулись. Іду до дверей і розумію, що це не вони. Оксана і Вікторія мають ключі. Дивлюсь у вічко – нікого. Прислухаюсь. Тиша. Відчиняю двері. Внизу чути кроки. Перехиляюсь через перила. Бачу чоловіка в чорному. Він піднімає голову і дивиться на мене. Здається, я вже десь його бачив. Але зараз не час для спогадів. Я хочу запитати в нього, що йому треба, але чоловік у чорному вже виходить із під'їзду.
Я кидаюсь на балкон. Бачу, що від'їжджає чорна машина з тонованим склом. Чоловіка в чорному не видно. Можливо, він у тій чорній машині?
Що за дурня? Дитяча страшилка про все чорне. Вони хочуть залізти мені в мозок, щоби видлубати звідти всі мої страхи? Навіщо це їм? І хто це – вони? Я відчуваю, що не лише боюся їх, а починаю ненавидіти. Страх і ненависть до того, кого боїшся, – гримуча суміш.
Чорної машини давно не видно, а я все продовжую стояти на балконі, аж поки холод не заганяє мене до кімнати.
І тут лунає мобільний телефон, ніби хтось невидимий стежить за мною і бачить, що я вже не на балконі. Ну, звісно, номер не висвітлюється. Я хочу сказати цьому чоловікові в чорному все, що про нього думаю, але він випереджає мене на мить. Я розумію дуже добре, про що він каже. Я не повинен робити дурниць, якщо хочу, щоби Оксана, Вікторія та Василина залишилися живими й здоровими. Він перераховує їх у тому ж порядку, що і я, ніби вже заліз до мене в голову і знає про мої пріоритети. Я прибитий цими його словами і не знаю, що маю відповісти. Чоловік у чорному по той бік барикад розуміє, що ініціатива в його руках, і каже, щоби я не марнував свій час і не телефонував Оксані, Вікторії та Василині. Тепер у мене нема жодних сумнівів, що коли він перераховує дорогих мені людей у тому ж порядку, що і я, то знає про мене набагато більше, ніж я про це можу здогадуватися. В мене також нема жодних сумнівів, що телефонував саме чоловік у чорному, який щойно дзвонив у двері.
Здається, аж тепер я насправді починаю розуміти, що таке порожнеча. Хоча лежу на дивані, але відчуваю, що моє тіло – в невагомості. Ось зараз узагалі підніметься до стелі, а потім проб'є вікно і полетить у тамтешні світи, про існування яких ніхто й не здогадується.
Пригадую сьогоднішню дурнувату розмову з директоркою школи. Ні, не так. Пригадую сьогоднішню розмову з дурнуватою директоркою школи. Я взагалі дивуюся, хто призначив цю жінку на таку відповідальну посаду. Я б, наприклад, за жодні гроші не погодився стати директором школи. Та мені ніхто й не запропонує, бо я добре знаю свій предмет, люблю дітей, а вони – мене.
Директорка школи зустріла мене в коридорі й сказала, що коли почнеться урок, щоби я зайшов до її кабінету. Чого б це? Вже й не пам'ятаю, коли востаннє був у неї.
Дзвінок на урок уже давно пролунав, а я все сидів у вчительській і думав, чого це директорка захотіла мене бачити. Не завучем же пропонує стати! Усміхнувся сам до себе від цієї абсурдної версії. Але робити нічого – йду, мов на Голгофу.
Коли я стукаю у двері й заходжу, директорка з кимось розмовляє по телефону. Невдоволено дивиться на мене. Розумію, що прийшов невчасно. Але ж сама мене викликала. Директорка каже незнайомцю, що зателефонує йому пізніше, бо зараз не може розмовляти. Цікаво, які таємниці можуть бути в цієї жінки? А що це незнайомець, я був упевнений, бо всіх своїх подруг, які відбили у неї чоловіків, директорка знищила, мабуть, ще у глибокій юності.
І тут почалося. Директорка почала здалеку, але я доволі швидко зрозумів, що мова йтиме про мій позашлюбний зв'язок із Василиною. Вона говорила тоном секретаря парткому, про якого нещодавно показували фільм по телевізору. Правильний був чоловік, ідейний. Але ж то було в радянські часи, а ми живемо в сучасній Росії. Таке враження, що мене ще й на партком викличуть, хоча я безпартійний.
І коли я зрозумів, що зараз директорка говоритиме паскудні слова про Василину, я перебив її на півслові й спокійно сказав, аби вона не втручалась у мої особисті справи. Мабуть, мій спокій і застав її зненацька, бо вона добру хвилину сиділа за столом із роззявленим ротом. Я ледве стримався, щоби не плюнути туди.
Більше мені нічого було тут робити. Коли я виходив із кабінету, почув у спину щось про власну аморальність і Путіна. У мене були свої аргументи щодо цього – але зараз не той час, аби розсипати перли перед свинею.
Я подумав про те, що директорка школи розмовляла по телефону з чоловіком у чорному, який телефонував мені з невизначеного номеру, дзвонив у двері, а потім поїхав у чорній машині з тонованим склом. Коли я їй сказав, аби не втручалась у мої особисті справи, вона знову зателефонувала йому і все розповіла. Видно, той чоловік у чорному – із органів. Зараз, за намовою директорки школи, пресуватимуть мене через позашлюбний зв'язок із Василиною.
Дурня повна. Сам це розумію. Навіщо органам моя скромна персона – навіть якщо мова і йде про мої стосунки із Василиною? Для поліції моралі я не становлю жодного інтересу. Тим більше, що я хочу зробити все цивілізовано: розлучитися з Оксаною й одружитися на Василині. Що органам до мене? І навіщо вони слухають цю дурнувату директорку школи? Розумію, що хоч директорка школи й дурнувата, але не має жодного стосунку до чоловіка в чорному. Навіщо їм Оксана, Вікторія та Василина? Через мене вони страждають.