Я не знаю твоїх колишніх ранків із дружиною, що мали для тебе стільки привабності. Все це сильніше за мої переконання — твій кримський чоловічий голод і сум дев'яносто шостого року за склянкою татарської кави в Шумській кав'ярні я відчуваю на смак.
Ти засмаглий і втомлений.
Ти куриш цілими днями.
Ти ходиш найглухішими вуличками Алушти, дахами.
Ти заходиш до татарської школи.
Ти вбираєш запахи чужого життя.
Ти мандруєш дорогою, обтиканою мальованими стовпами. Піднімаєшся вище і вище: Урага, Бабуган ростуть на очах. Ширшає горизонт. Чорні міжгір'я ховаються поміж вершин гір. Ти лізеш угору. Гола вершина Чатирдагу. Гора — суцільний камінь. Ти зупиняєш підводу і йдеш пішки. Зеленим бенгальським вогнем осяяне світло в лісі. Самий бук і бук. Перед тобою з'являється пірамідальна гора з білою скелистою вершиною. Це — Наратли. Тобі заступає дорогу височенний хребет (Хамни-Бурун). А далі, на найвищому пункті, ти знову сідаєш на підводу і несамовито спускаєшся з гори. Нічого не можна роздивитися. Дерева скачуть. Довкола — стіни. Міжгір'я вужчає. Попід колесами чорний струмок — Савлих-Су. Провалля. Тобі стає страшно (немов під землею)...
Мені лише шістнадцять, і я бачу сни, що мені не належать: я не знаю ні такої місцевості, ні таких розташувань.
Я вже живу тобою, хоча ще кілька років ми не знайомі.
Доходжу губами й твоїх утомлених карними роками рук, що не менший за мій жіночий смуток. (Здається, бачила тебе колись із відтятою правою рукою на вулицях свого міста. Однак це не міг бути ти — ти ніколи не був у моєму місті. А ще ти не міг бути у моєму житті до другого року.) Я б поцілувала і твоє хворе, але так люблене мною серце. Якби тільки мала змогу на це.
з
Ми не знайомі доти, доки не бачу тебе з дружиною в будинку Солонини, члена губернської земської управи, батька моєї знайомої. Я нетутешня. (Тутешньою зробить мене залежність від тебе.) Відтак почуваюся ніяково і ледь не рушаю з цього провінційного маскараду. Мене задовольняє домашня самота. Зрештою, мені більш стер-пні материні розмови про побутові негаразди.
Те, що я не в захопленні від маскарадів — навіть таких, не костюмованих, а метонімічних, — тобі стане відомо. На початку четвертого року, зустрівши мене в коридорі службового приміщення, ти розповіси, що нещодавно був на маскараді, мовляв, інколи таке тебе цікавить. Із неймовірною спостережливістю (зазначиш багатоманіття суконь, кумедні деталі, рухи, за допомогою яких вони оживали) ти опишеш кілька забавних костюмів, а за цим тихенько додаси на вушко, що хотів там зустріти мене. Я відповім, що жодного разу не відвідувала маскарадів, бо мене в них ніщо не приваблює. На це ти скажеш, що до тебе підійшла маска, яка видалася мною. Прот^, уважно придивившись і почувши голос, ти зрозумієш свою помилку. Ти зрозумієш, і тобі стане незручно. Ти дивитимешся в очі незнайомки-не-мене, щоб повідомити мені пізніше, що мої очі найкрасивіші, що ти чекатимеш і чекатимеш саме моїх очей. (Розуміння цього до мене дійде пізніше.)
Знайома Зіна пропонує лишитися ще на трохи, аргументуючи це появою цікавих людей, із якими можна зазнайомитися з користю. Якусь мить ще вагаюся: а чи в цьому така нагальна потреба? Врешті вирішую тут перебути ще деякий час. На щастя, це рішення було доречним. Усвідомлення цієї доречності прийде згодом — із першим твоїм безсоромно вимовленим люблю.
У яскраво освітленій кімнаті будинку Солонини ти і твоя дружина привертаєте мою увагу — рішуча, цікава вона, стрункий, елегантний ти. Вона — із ледь помітною посмішкою на тонкому обличчі. Ти — із обличчям благородного обрису, коротко підстриженою чорною борідкою. В обох інтелігентні манери.
Ти, чиї пальці наразі я неквапом цілую, вимолюючи дрібку взаємності, яку обережно даєш. Моя повільність зависає в напруженому від ледь чутого хрипоту повітрі — ти знаєш, що мені добре, і я не благатиму більше жодного з благ.
Тобі представляють мене як майбутню співробітницю статбюро (що на вулиці Петербурзькій у садибі скасованого жіночого земського сирітського дому), де впродовж кількох років виконуєш обов'язки завідувача відділу сільськогосподарської поточної статистики. Утім тобі не цікаво, байдуже. (На цю байдужість я зреагую при першій-ліпшій зустрічі на робочому місці: вітаючись, ти назвеш своє прізвище, а я пригадаю вечір у Солонин і затамую образу.) Ти не одповідаєш.
Я роблю висновок, що ти — просто статист.
Я ще не знаю, що ти (насправді) — письменник. Я ще не знаю, що ти написав "Цвіт яблуні". (Утім я знатиму, що ти написав "Тіні...". Ти читатимеш мені про неможливе кохання, тепло і самітність у віковічній тиші. Ти говоритимеш про смертельний танець червоних масок. Ти збентежиш мене, коли заридають сумно трембіти. А я ще довго повторюватиму просту і тривожну співанку: "Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину...".)
Утім, можливо, ти не одповідаєш, бо у дійсності тобі завчасно шкода оцю маленьку анітрохи не привабливу (те, якою спокусливою сприйматимеш ти мене, я пам'ятаю) пані, що потрапить, як і ти свого часу, в цей одноманітний колобіг життя статиста бюро (саме це я зрозумію досить швидко), розбавленого хіба що місцевими чутками й подеколи привабливими жінками.
Про привабливих жінок, яких ти не міг уникати, мені стало відомо через плітки. Так, я дізналася про твоє захоплення Вірою Божко. Проте — ані докору, мені достатньо відчувати те, що нині твої обійми стосуються саме мого існування.
Врешті, жінка завше була для тебе особливим створінням, яке виявляло твою надмірну чуттєвість і певну емоційну безпорадність. Навіть тоді, коли робила боляче. А боляче вона робила тобі неодноразово. Це й перша юнацька закоханість у старшу за тебе на п'ять років дівчину, яку прагнув привернути до себе знаннями, поклавши собі зробитися великою людиною. Це й почуття до польської панни, що поставилася до тебе з погордою, тим самим довівши до спроби покінчити життя самогубством у вісімнадцять років. Це й нереалізований шлюб із донькою сільського священика Марією Міхневич та нетривале зближення з її молодшою сестрою Таїсією. Марія, щоправда, не стільки виявила твої учнівські здібності в чуттєвості, скільки стала об'єктом для реалізації твого потенціалу як управлінця: тобі вдалося переконати дівчину в тому, що їй необхідна самостійність, незалежність від батьківського сану та його старосвітських настанов. А те, що Марія не стала твоєю дружиною у вісімдесят сьомому році, ніби не бажаючи псувати життя молодому письменнику, який утримував свою родину, свідчило лише про її неспроможність бути тобі сестрою по-справжньому.
Ти надмір серйозний і спокійний, коли отак — із заплющеними очима. Веду вологим пальчиком по твоїх шиї, щоці, заплющені очі покриваю цілунками і шаленію. Цей шал багнеться виказати, випроменити. Але я стримана. Я така, що не володіє, а дає володіти. Тому внутрішній шал виявляється зовнішньою рівновагою і покорою. Якби я мала змогу, то лишила б довічно тебе на розтерзання своїм шаленим маренням.
Відсторонено (я ближча до відлюдників) спостерігаю за тим, як (відсторонено, з увічливості) говориш із господарем будинку: тебе не спокушають жваві бесіди з незчисленними іншими. Підозрюю, тебе не спокушає і сам господар (ані виглядом, ані інтелектом), ти просто не маєш вибору. Невеличке містечко й негідна праця не дають тобі шансів на інше.
Лише навесні одинадцятого року ти отримаєш можливість позбутися цієї містечкової залежності й на повну проявити себе як професійний літератор: тобі призначать довічну пенсію, а відтак позбавлять від рутинної служби і беззмістовних навантажень.
(Цю новину довго умовчуватимеш. Твоє мовчання триватиме доти, доки остаточно не переконаєшся в реальності події. Ми зустрінемося на околиці міста, в куточку найбільш віддаленому, малолюдному — на старому кладовищі, на що вказує одна забута, давно заросла могила. Тут нікого ніколи не зустрічатимемо. Місцина затишна і тиха. Виглядатимеш святково. За виразом обличчя зрозумію, що хочеш повідомити якусь надзвичайно приємну новину. Але ні про що не питатиму перша.
Спочатку розповідатимеш про свої літературні задуми. Мене непокоїтиме одне: як зі своєю завантаженістю в бюро встигатимеш їх реалізувати. Проте мовчатиму, мені до вподоби твоя мрійливість і певний запал. А далі якось мимоволі повідомиш, що віднині можеш присвятити себе лише роботі — Київське товариство допомоги українській літературі ухвалило призначити тобі дві тисячі рублів щорічного утримання. Я слухатиму зі здивуванням. Далі ж стеатралізую образу: як можна було таїти весь цей час цю новину від мене. Ти, посміхнувшись, скажеш, що мав такий собі план: для початку поцілувати мене, а потім усе розказати.
Тож поцілуєш, розкажеш. І все якось по-дитячому, зворушливо.)
Утім це буде так нескоро і так нетривало.
Твоя розмова з Солониною до нудоти офіційна — розмова про збірники, типографії й ще якусь порожню нісенітницю. Перестаю чути голоси і бачу лишень твої глибокі темні очі.
Очі, що кохатиму. Очі, що кохаю. Мої очі. (Часом зажурені і солоні. їх я акуратно перетворюю на щасливі.)
Ти говориш ще якийсь час, проте недовго: у тебе режим, і мусиш вчасно лягати. Можливо, таке пояснення відгонює чимось анахоретичним. Але, бачачи маскарадний контингент у будинку Солонини, це цілком пристойне пояснення. Твоя дружина підтверджує версію про режим, і, вже не слухаючи вмовлянь господарів, вирушаєте до своєї господи.
Так, твоя дружина — справжній знавець усього, що стосується твоїх режимів і лікувань, твоє тіло їй відоме досконало — з кожною вадою, з усіма потребами. Вона знає, як саме ти маєш харчуватися і як саме ти мусиш жити. У шлюбі твоя дружина виконує роль чи не твоєї матері, попри те що твоя безпосередня мати перебуває поряд. Ця жінка працює понад силу — для тебе, дітей, твоєї матері та сестри. Вона вміло поєднує побутовий клопіт і працю твого відданого секретаря. Тому не дивує й те, що за відсутності тебе у липні восьмого року вона дозволила собі прочитати лист, який надійшов на твоє ім'я. Цей лист підтвердив зміст колись отриманого твоєю дружиною анонімного послання, де повідомлялося про наші стосунки. Тоді на її закиди щодо анонімки я відповіла надмір зухвало.