П'єш, але просиш слідкувати, щоби не напився. Лише пару пляшок охолодженого пива. Я слідкую, хоча мала би зреагувати швидше. За рахунок раннього світанку день видається нестерпним. Якось терпимо. Друзі телефонують, де ти, коли врешті приїдеш. Скоро приїдеш, ми вирушаємо. Мною опановує якась нехороша нехіть, чи слід утручатись. Йдемо на місце зустрічі, але друзів нема. Я переживаю. Передовсім мене бентежиш ти. Судорожно набираєш, цікавишся. Друзі в пошуках місцини, де б перекусити. Кличеш до нас, шукатимемо всі разом. Вони виходять з-за рогу, ти розцвітаєш. Обіймаєтесь, зі мною стримані вітання. Тиснемо руки. Сумирне нове знайомство. Як поводитись, не зосереджусь. Не вадить розворушитися. Ворушусь. Тиха й непомітна, втекти б. Сховатись. Цікаво, що думають про мене твої друзі. Якась недолуга лялька сього разу, міг би підшукати й краще, що за атрофований тілесний субстрат? Уже за мить із друзями вирішуєте купи нерозв'язаних нагальних питань. Згущуються хмари у бік над моєю совістю. І це задрочує вщент. Пропускаєте першою у двері якоїсь їдальні. Ви обрали місце довготривалої метушні. Те, яких маєш симпатичних друзів, помічаю. Один із них роздає подарунки. Інші (в тому числі й ти) радіють. Я потроху призвичаююсь. Можливо, мені вже затишно і комфортно. Ми випиваємо чогось неміцного, але мене пробирає. Нарешті юна офіціянтка заповнює стіл стравами. Ти їй говориш, що вона найкраща. Вона, у відповідь, дарує усмішку. Мене не дратує, але трюк інтригує, обов'язково спробую повторити. Їмо, і друзі питають про мене ґрунтовніше. Тішить, що в ряди твоїх нескінченних ляльок ніхто з них мене не вписав, а тезу про атрофований тілесний субстрат я самостійно спростовую. Тож, наш сексуальний дискурс лишається поза увагою, що не лише тішить. Запитують, ким є. Дивлюся на те, як зреагуєш і кажу: еврейка. Мені здається, що жарт доволі вдалий. Але так не здається тобі. Ідеш до вбиральні. Поки десь ходиш, юна офіціянтка повторює хід. Тебе нема і що мені залишається робити. Адресую офіціянтці, що вона найкраща. У відповідь вона усмішки не дарує. І я не розумію, хоча трюк передано точно, в найменших деталях. Твої друзі знизують плечима, мовляв, трапляється. Ти повертаєшся з убиральні, до вбиральні йду я. Зауважую, як сп'яніла. Слід зупинятись. Твої друзі справжні євреї і шутки про ґеніяль-ність сприймають усерйоз. Ти поділишся, коли наболить. Можливо, й евреї. Можливо, не розуміють. Але вони друзі і це видається серйознішим.
Вам одне одного мало, тому ще маґазин, чотири літри пива і сир з ковбасою. Думаю, скоріше за все зайва і хочу не заважати. Але твої друзі і ти так не думають. Берете з собою, входимо до приміщення ґалереї. В ґалереї робочий день, а ми приперлися пити. Все те, що на стінах, трактуєш під абстракціонізм та ґрафоманство. І цілком слушно трактуєш. Ці роботи я бачила, але займатися сервіруванням столу не хочу, відтак намотую кола по залу. Ти наздоганяєш і з тріском б'єш по сідницях. Мстишся. Гаразд, пізніше я так само за щось помщусь. До столу запрошуються працюючі. Леді. В компанії тебе і твоїх друзів я почуваюся розповідачем, леді — об'єктом оповіді. Міркую, хто з вас першим її віддере. І мене не здивує, коли вона віддасть перевагу саме тобі. Утім, на вечір леді має свої окремі справи — жодному з вас не світить. Хоча наразі її цілком улаштовує це соромітницьке полювання. Вона пропонує кави і чаю. Чаю. Приносить чай і плитку шоколя-ди. Я реагую на мисливські секрети. Випиваю чай, але шоколяди не чіпаю. Леді цікавиться, чому не їм шоколяди. Просто не їм. Відчуваю, що через мене напружений. Коли б не я. Але — я. Леді прибирає зі столу. Смачна здобич — теж помічаю. Один із твоїх друзів дістає фотоґрафічний апарат. І мене коробить. Я не люблю зніматись. Прошу не знімати, але друг не заохочує. Ти кажеш, треба щось ориґінальне і просиш зняти футболку. Нема там нічого ориґінального, це не форми. Ти наполегливий. Піднімаєшся, підходиш. Пробуєш стягнути. Прошу цього не робити і хочу образитись. Не ображаюсь, ти зупиняєшся. Кидаєш: не розумію. Друг все-таки робить кілька знімків. Жахливо. Наполягаю, аби знищив. Не знищує. Лишає. Леді щезає, і всі розбігаються по закутках. Ти забираєш мене із собою, і я не перечу — я хочу з тобою. Ми важко п'яні. Таксі зупиняється навпроти лавки. Ти ще купуєш алкоґоль, хоча вже достатньо. Удома — одразу на канапу. Гуснемо в обіймах. У мені довго, але не припиняєш. Ти хочеш десь таких неґативів — оголеною. Уже чиїсь маєш, нащо мої? — не доходить. Вимагаєш, аби погодилась. Я погоджуюсь, але усерйоз не реагую. Треба придбати плівку, вимовляєш. Притуляю вуста нещадним цілунком, щоби не пригадав. Продовжуєш рухи, а я не витримую. Відключаємось поступово, нарешті провалюємось. Уві сні трусь об твою колінку, об живіт. Заслинюю. Надривається твоя рурка. Тормошу, питаю, чи візьмеш. Не візьмеш.
Маємо зустрітись на сільській автостанції. Я їду три години, але на місці, де домовились зустрітись, тебе не зауважую. Мабуть, уже святкуєш і відволікся від думки про мій скорий приїзд. Розгублено стою серед натовпу, яким потопає сільський простір, поки не наважуюсь набрати тобі повідомлення про те, що я тут, куди далі, де, нарешті, надибать тебе. Отримуєш моє повідомлення, але не відповідаєш, хоча наполегливо чекаю. Дзвонити тобі я не в силі (не телефоную). Нічого не лишається, як розвідувати все самостійно. І я крокую розвідувати. Доходжу до стадіону: тут відбувається головна подія. Справжня вечірня феєрія. Тьма п'яненького люду — під наметами з келихами напоїв, під сценою танцюючі. Сідаю недалеко від місцевих хлопців, підслуховую розмови. Приїжджі дівчата і розважливих пару вечорів. Ти продовжуєш запало не відкликатися. Ну що ж, якось наодинці. Не турбуватиму. Сідає сонце, заведений музикою народ піднімає пил. Дислокуюсь на інший бік стадіону, ближче до наметового фронту. Пил у роті і носі. Починаю мерзнути, але в сумці нічого, крім книжки і кількох пиріжків. Ситуація, що навколо, скоріше напружує, ніж розважає. Але призвичаююсь. Ти озиваєшся за дві години, не раніше. Порожні (стандартні) БШБ. Я пробую спочатку сфокусуватись на образі (ти мене не зустрів) — мовчу. За черговим багажем порожніх БІШ відгукуюсь — пишу, що сиджу близько сцени, чекаю на новий музичний гурт, все нормально. Ти здивований: зняв чудову кімнатку, нічо'? Чо', запевняю, запрошуючи для початку прийти до стадіону, розпочнемо тут. Уранці тебе цікавитиме, що ми мали почати на стадіоні. Я так і не роз'ясню (ти мав би пам'ятати). Чекаєш біля виходу, біжу. Помічаю перша, підкрадаюся ззаду. Нічого не говориш, береш за руку і ведеш разом із собою купувати воду й алкоґоль. Просиш не тікати, не відходити. Повно страшних дядьків, я не витримую — на хвильку відходжу вбік. Ти встигаєш зловити за одяг, журишся: ти ж просив не тікати. Незграбно виправдовуюсь: це не втеча, повно страшних дядьків. Розумієш, обіймаєш зі спини. Так краще. Ми купуємо воду й алкоґоль. Ідеш на пошуки вільної місцини, знову-таки, не щезати.
Ти так довго блукаєш переповненими рядами столів, що гублю тебе з овиду, людська хвиля заганяє в кут. Розплакатися б і сховатись, де нікого. Врешті виринаєш. Бачу тебе, але ти мене не знаходиш. Стоїш розгублений й убитий. Йду назустріч, тебе не можна пускати на са-моплив. Помічаєш, як наближаюся і рушаєш із місця. Кажеш, думав, мов укотре загубив. Не розумієш, що з телефонним зв'язком — ти не міг додзвонитись. Близько двох годин чекав на сільській автостанції, але мене не зауважив. Де була? Ми цілуємось — варто це зітерти. Так стираємо. Пливемо проти течії — ведеш показати нашу кімнатку. Відкупорюєш пляшку мінеральної води, аби вилити на себе: тобі спекотно. Вода бризкає на якихось дівчаток, і вони готові ув'язатися в сварку. Але ми не готові, тому прошу в дівчат вибачення і тягну тебе з цього беззмістовного русла.
Проходимо кілька кварталів, та будинку, в якому зняв для нас кімнатку, ти не впізнаєш. Треба викликати таксі, говориш, але таксі нема. Блукаємо сільськими вуличками, час від часу зупиняючись, аби обмінятись цілунками. Переконаний, що будинок був недалеко. Ми надибуємо базарну площу. Тут щебече місцева тусня. Ледь зрілі панночки. Питаєш, де наша вулиця. Тусня ірже, мішаючи пояснення із запахом сиґаретного диму. Не хочу тебе підпускати, хоча іншого виходу не бачимо. Підпускаю. Врешті-решт так-сяк панночки пояснюють. Ти звісно дякуєш, а коли трохи відходимо, речеш, немовби відтрахав кожну із тих місцевих ідійоток, були б повнолітні. Намагаюсь тебе впокорити, міцно стискую пальці рук. Ми довго блукаємо по колу, допоки не віднаходимо того будинку. Опиняємося в під'їзді, переймаючись, як мене представити господині. Вона працює в школі. Викладач. Мова і література. Кажу, буду сестрою, як іще. Добре, погоджуєшся, сестрою. Але господиня не питає, тому ми нічого з приводу, хто я, не говоримо. Вона лишень вивідує, з якого міста, за цим дає інструкції щодо користування кранами у ванній і туалетом. Сподіваюсь, ліжко мені не показуватиме. Його покажеш ти. Заходжу до кімнатки. Шафи з книжками, балкон. Мене радує, що балкон. Ти вже хочеш лишитися, а я намагаюсь переконати повернутися на стадіон. Спочатку за те, аби поверталась одна, але повертаємося разом. Проковзуємо вперед. Молодь обливається пивом і потом. Ти пестиш мені тіло під футболкою, і мені все інше байдуже. До кінця не слухаємо, повертаємось до кімнатки. По дорозі цілуємось. Попереду плентається жінка. У жінки випадає з рук кофтинка, вона заливається слізьми. Я міцно тримаюсь за тебе, обганяємо. Ковтаємо павзу, опісля запитуєш, чи вона плакала. Так, плакала. Переймаєшся, чому не допомогли. Відповідаю: бо не допомогли б. Доходимо до потрібного під'їзду. Говориш, чи знаю, що весь час думав про мене. Говорю: не знаю. Відпускаєш мою руку, тужиш. Я зупиняюся, ідеш без мене. Стою на місці. Миттю повертаєшся, забираєш наверх. Роздягаєшся першим і лягаєш. Питаю, що — спатимемо. Ні, перечиш, будемо кохатись. Лягаю зверху.
Засинаю зі складнощами. Та це не головне. Раз на сто літ випадає нагода снити поруч з тобою, і це не може не притлумляти зречення.
Сніданок у вигляді мінету. Дозволено не покидати ліжка до о південь, але ніхто більше не засинає.