Тільки дивись! — тут боярин, який, задумавшись, тільки півухом слухав Зарембу, знову звернувся до нього, а його очі заблищали люто.— Якщо втечеш, а тебе зловлять, клаптика здорового тіла на тобі не останеться, позаздриш долі ось цих усіх.
І рукою вказав на лежачі трупи. За якийсь час боярин, Заремба та стільки парубків, скільки було зібрано коней, рушили у Керманичі, а за ними повільніше йшли піхотинці. На кількох підводах, які спроваджено з Княжичів, везли здобич під наглядом Коструби.
Коли під'їжджали до села, було вже темно. Настала ніч.
Пана Зарембу завели ратники боярина у кухню, яка стояла недалеко брами замку. Була це остання хата перед двором, яка чудом вціліла від пожежі тільки завдяки західному вітрові. Ватага розташувалася на згарищах хат, серед яких розклали чималі вогнища, а боярин з Кострубою мав ночувати у дяка Пахомія. Чотири ратники повинні були пильнувати каштеляна у кузні. На комині розвели йому ватру та налагодили чималу купу дров на всю ніч. При огні поставили вечерю — чималий горнець помащеної салом каші, здоровенний кусень м'яса та дзбанок пива. Потім вартівники розпалили перед кузнею вогонь і для себе та вечеряли, залишивши каштеляна самого у темній хижині.
Якою ж страшною була ця самотність Заремби! Ще сьогодні рано стояв він на чолі сотні лицарів та кількох сотень челяді і мав у руках більшу силу, ніж не один з удільних князів заходу. А тепер сидить у тюрмі, і то не у лицарській, ні у королівській, а у закопченій кузні, в яку заперли його хлопи! Хлопи, це підле насіння, ці раби-каланники, яких ніхто на заході й не вважав за людей, якими гордували всі,— вони перемогли його військо! Ба, не тільки перемогли, але й повбивали всіх без винятку, порубали, наче різник м'ясо, без жалю, без пощади, без пошани для їхньої лицарської гідності. Наче злочинців, яких четвертують на краківському ринку на потіху товпі! Сором! Сором! Криваві марева стали пересуватися в уяві пана каштеляна. Передсмертна тривога товаришів, розпука мордованої челяді, нелюдські крики,— все, що пекло гордих, пишних, але підлих боягузливих душ шляхтичів перед воротами смерті, цілковита безпорадність і беззбройність проти незахищеного зброєю ворога,— усе те переживала ще раз душа пана Заремби, і раптом зрозумів він, чому великий магістр прусських лицарів, Ульріх, програвши битву під Грюнвальдом, шукав смерті. Він сам, правда, не шукав би її... Навпаки! Блідий жах обхоплював його при самій гадці, що ось його тіло могло б лежати там у балці серед лісу, із страшною раною від топора, голе, обдерте, брудне, окривавлене. Волосся підіймалося йому дибом на голові, коли подумав, що ось тепер з близького лісу поблискують очі вовків, а за хвилину лячні, гарячі, вонючі пащі потвор вжеруться у тіла побитих... О, він не шукав би смерті... принаймні такої смерті та такого похорону, хоч би не п'ятсот голів упало, але й усю Корону видавило морове повітря! Але розумів також те, що не жити одному, де лягли всі інші...
На ковальській печі догоряв огонь, і каштелян накидав свіжих дров та прийнявся за їду. Крім тріску дров та свисту вітру в комині, не чути було довкола ніяких гомонів. Хвилями долітало тільки десь дуже здалека виття вовків, а з села відбріхувалися собаки. Ах, Заремба знав, чому виють сіроми...
І знову вернулась його думка до тієї беззбройної, на вигляд беззахисної сірої товпи, до тієї сили, яка повалила у бою збройне, вправне лицарство. Він не розумів її, не розумів тієї сили, яка нікчемному хлопству заступила панцирі, мечі, жеребців, вправу, провід... Вона здалася йому, однак, велетнем, який розмахом своєї залізної руки трощить і нівечить усе, що видумала людська голова. Вдруге нагадалося йому криваве бойовище Грюнвальду, де сірі товпи мазурів покрили собою побите німецьке лицарство. Нагадалася і війна цісаря Жигимонта з гуситами. Але обидві ці боротьби не були тим самим, що тут. Заховані за возами, чехи відбивали наступи лицарства, а польське хлопство накинулося уже тільки на розбиті недобитки. Гусити йшли всім табором, це була швидше мандрівна кріпость-твердиня. У відкритому полі, без заборола та лицарського проводу, жменя німецьких ратників рознесла б була їх, як вітер полову. А тут... вони самі вдарили на лицарство, це не випадок, не хвилева вдача, це справді новина, яка грозить загибеллю основі цілого сучасного світу. Якщо зберуть руські змовники хоч би таку силу, як польські воєводи Ягайла або як Жижка з Трочнова, що тоді? Руський мужик — не чех і не мазур... Нема у ньому запальності, але є відвага і ця основа усієї сили в світі... є послух...
Важко задумався повірник польського короля й сенату над темним майбутнім держави, в якій має жити такий страшний і небезпечний народ. Чи гаразд воно буде, якщо він справді поклониться польському орлові? А як так, то яким чином вирвати йому з рук косу та рогатину, а з серця волю й любов до рідної віри й мови? Як дати йому ціп, плуг, кайдани?..
Раптом почувся над головою Заремби шорох.
Із стелі, оббитої дошками, посипалися вугільний пил, сажа, тріски, грудки глини, а по хвилині у чорному отворі стелі з'явилося лице.
З острахом зірвався Заремба з колоди, на якій сидів, і вхопив забутий ковалем клевець, що лежав біля вогню.
Одним скоком опинився нічний гість перед каштеляном і поклав на уста палець.
— Тсс! Не кричіть, достойний пане, і не говоріть голосно! — остерігав гість каштеляна.— Я прийшов від пані старостихи з Кам'янця...
— Офки!
— Так, саме так її називала Марина.
Заремба приглядався до гостя пильно і, видко, вдоволений був оглядинами, бо на устах його заблукав усміх.
— Марина, кажеш? — спитав по хвилині.
— Так, моя невіста!..
— Ага!
І знову усміх, цим разом злісний та зневажливий, появився на лиці пана каштеляна.
Не перший раз його дочка підсувала як принаду свою покоївку, де не могла сама добитися успіху. Тим часом гість випоров із кобеняка шовковий згорток із листом і подав його каштелянові.
— А як тебе? — спитав той, беручи лист.
— Скобенко, киянин...
— Підкинь дров, а сам заховайся за піч, щоб тебе хто крізь яку шпару не побачив!
І при миготливому світлі вогню почав читати лист Стася. З трудом розбирав невправний почерк, аж по довгій хвилині кинув пергамен у вогонь і ждав, щоб згорів до решти. Потім спер лікті на коліна й узяв голову в обидві руки.
Офка мала слушність, як звичайно! Більше у неї було розуміння державних справ, ніж у цілої королівської ради. Там, як звичайно, тягалися за чуби всілякі вельможі, зводили свої особисті рахунки воєводи, каштеляни, старости, князі, пани. Надання земель, епископств, опацтв було метою їх боротьби. Не було там місця на литовсько-руські справи, не було й єдності. В одному тільки єдналися всі — що треба конче загарбати Поділля й Волинь, бо це багаті землі. Але тільки тому вони бажали цього, що гадали грабежем та здирством напхати порожню калиту. Як це вчинити, не знав ніхто, про це мусили подбати король і канцлер. За кожний промах одного або другого накидалися на них мокрим рядном, але самі в ці заходи не встрявали. Офка одна подавала добру раду. Що вона була добра, то Заремба збагнув саме на власній шкірі. Розігнати хлопів, покінчити пограничну війну, і все піде гаразд! Хлопи під проводом таких бояр, як Микола з Рудників,— це була одинока сила, з якою мусив рахуватися кожний! Це була сила майбутнього. Князі, пани, шляхта — усе то були пережитки старини. Не до них належало майбутнє Європи...
Але ось Офка не бажає вже більше служити каверзам Ягайла та його канцлера. Вона відмовляється від послуху навіть йому, батькові, і скаржиться, що він не прибрав вчасно Ті чоловіка. Ха-ха! Хіба ж вона не могла догадатися, що вістей, які могла донести жінка Кердеєвича, ніколи не донесла б вдова по ньому. Та й тепер ніхто не думає убивати добродушного впливового чоловіка. Один перевертень варт більше, ніж сотня родовитих шляхтичів. Недарма пан Заремба посвятив свою дитину королівським замислам. Канцлерство, яке ждало його за це після смерті або уступленні Збишка з Олесниці, варте було заходу, тому Офка мусить дальше служити батькові — хоче чи ні! На це у нього є способи... А якщо їй забажається хлопців, то нехай! Не він стане Ті за це карати. Це річ Кердеєвича! Ха-ха-ха!
Заремба підняв голову і глянув на Скобенка, який ждав у куті.
— Ти як тут узявся? — спитав каштелян.
— Я їхав у Перемишль, та біля Мостищ мене спинила хлопська ватага й не пустила у город, бо там, як казали, наших б'ють і проганяють. Не дуже-то хлопи й вірили мені, бо у мене не хлопський одяг, гладке лице та й мова у дечому інша. Тому я нишком залишив їх і став заходити від півдня. Тут найшов я боярина, з яким приїхав був з Києва до Луцька. Бачив я також знайомого мужика, і він, здається, пізнав мене. Тому сховався я отут у покинену кузню. Як би воно не було, все-таки ватага мусила або піти вперед, або вернутися у ліси, і я вирішив переждати бурю. Саме коли я тут сидів, прийшов у кузню боярин Микола і звелів прибрати її для вашої достойності. Я рішив ждати, аж вас приведуть, хоч міг би під час вечері зовсім безпечно махнути у Перемишль,, бо всі ратники боярина були у битві...
— Ах, це не була битва, тільки різня. У них мало хто згинув, а з нас і нога не втекла...
Заремба зірвався, підійшов до дверей і виглянув крізь шпару. При огні перед кузнею сиділо двоє вартових, один із косою, другий з рогатиною, а інші спали, загорнувшись у кожухи. Видко, отже, що ніхто не міг підслухати його розмови із Скобенком. У селі було тихо, все спало після битви та походу, і заспокоєний каштелян вернувся на своє попереднє місце.
— Бачу,— сказав він,— що моя дочка вміє завжди знайти потрібних людей і вибирає найкращих. Усе, що вона тобі обіцяла, додержить певно, бо вона комунебудь не повіряє своїх листів, а людей, які їх возять, шанує і з'єднує, сповняючи всі їхні бажання. А я ближчий до короля, ніж хто інший у Короні, і сам канцлер не може стільки, що я. Тому кажи, скільки бажаєш за свої послуги.
Скобенко встав і випрямився.
— Я не хлоп, каштеляне,— відповів гордо,— і мене грошем не знадиш ні ти, ні пані старостиха! Мене причарувала Марина...
— Ах! Я догадувався.
— ...А що я не боярин, тільки міщанин, то прошу вашої достойності перевести мене на боярську службу.
Пан Заремба всміхнувся ласкаво.
— Розумію тебе, хлопче, дуже добре! Тобі треба надання, але тобі належиться більше, ніж боярська служба.