Чудасій

Ні, ні, такого листа не можна висилати!

Остаточно стало на тому, що ми взагалі ніякого листа до Ліди не вислали.

***

Так минуло літо, наступила осінь, а за нею й зима.

Відносини між Олексою й Лідою були ті самі, себто, не було ніяких відносин. Тільки Олекса мене впевняв, що аж після закінчення інституту Ліда зможе дати волю ви­явам своїх почувань. Так ніби переказували її товариші.

Одного дня, вертаючись додому, зустрів я Уляну Фе­дорівну, що несла в руці в'язанку дров. Старенька жінка ледве шкандибала, і я запропонував свої послуги.

— Спасибі тобі, голубе! — зворушилася Уляна Фе­дорівна. — Тепер, бач, стара людина нічого не варта... Як втратить силу — то тільки взяти за ноги та й викинути на смітник... Ох-хо-хо! Тут тих дровець і десять фунтів не буде, а видається Бот-зна яким тягарем... Ну, як же ти там? Не оженився й досі?

— Ні, Уляно Федорівно, не оженився. Мабуть, уже й не оженюся.

— Та вже ж: як з Олексою спарувався, то, видно, о­боє й парубкуватимете до сивого волосу...

— Ба, ні, — сказав я всміхаючись, — Олекса має твер­дий намір оженитися.

— Оце але! От горенько! Ну, і що ти йому скажеш? — почала бідкатися Улиті Федорівна. — Зробив хлопець з себе посміховище на цілий світ і не дасть собі слова ска­зати. Цей раз ще гірше, як з Тамарою, виходить.

— А ви знаєте ту Ліду?

— Та вже ж знаю. Гарна дівчина, статечна, ласкава, була б доброю парою для Олекси, коли б лише його схо­тіла.

— А вона його не хоче?

— "Не хоче"! Вона ні сном, ні духом нічого не відає, ще більше, як Тамара.

— Справді? Навіть не догадується?

— Ні-ні ані трошки! Вона взагалі хлопців немов би й не бачить, не в голові їй. А ті її товариші — то капосники! Обплутали Олексу цілком. Отак безстидно приходять до нього й жажуть: "Олексію Михайловичу, Ліда просила у вас пів літра спирту. Їй дуже потрібно". І він дає. Не спитає, бач, для чого дівчині спирт? Другим разом приходять та й: "Олексію Михайловичу, Ліда дуже любить медок..." Він такий радий — і зараз принесе меду. А то знову: "Олексію Михайловичу, Ліда хотіла б смаженого зайчи­ка з'їсти, бо вона, знаєте, тепер дуже багато працює, і їй треба підсилене харчування". Він і зайця притащить.

— А ви всмажите... — докинув я.

— Та всмажу, бо що маю робити? А ті шибеники розведуть спирт медом, вип'ють, зайцем закусять і смі­ються: "Продовж, — кажуть, — Боже, кохання нашому лаборантові, аж поки ми інститут закінчимо!"

— І ви нічого Олексі не кажете?

— Казала, та вийшло ще гірше: почав по два зайці носити. "Один, — каже, — для Ліди, а другий — для хлопців, бо й вони ж їсти хотять". То тепер хлопці, за­мість одного, по два зайці на вечерю мають.

— А чому ж Ліді ніхто нічого не скаже? — обурився я. — Адже це нечесно, що хлопці надуживають її іменем.

— Ох, голубе, а хто ж їй скаже? Я? Я вже стара, щоб у пльотки мішатися.

— Та чому ж ви? Невже поза вами нема нікого?

— Нема, голубе, нема. Хто знає про це все — у змові разом. А .хто не є у змові — той не знає. То тільки я одна в тайну посвячена, бо мене ж не бояться, що я піду Ліді розказувати.

Я доніс дрова Уляні Федорівні до дому, розпрощався з нею і вернувся назад з твердим наміром розказати Олек­сі при першій же зустрічі всю правду. Вирішив говорити з ним гостро й одверто, а навіть, коли б виникла потреба, піти просто до тих студентів і в присутності Олекси їх здемаскувати. Та, чим більше я думав, тим більше пере­конувався, що з того знову нічого не вийде. Олекса завжди проявляв подвійну впертість, коли його перекону­валося з запалом. Натомість, мимоходом кинене заува­ження, чи проста байдужість непокоїли його, зроджували сумніви і примушували ревізувати свої погляди і вчинки. Отож, коли він прийшов до мене наступного разу і завів розмову про всякі речі, я слухав його спокійно, а потім ненароком сказав:

— Олексо, Ліді потрібні гроші. Просила вас, щоб ви їй дали двісті рублів.

Олекса від цих слів раптово пересмикнувся і застиг у глибокому здивуванні. Потім подумав і усміхнувся:

— Ет, провокатор! Думаєте, що я вам так відразу й повірю?

— Не вірите?

— Ні.

— Дивно. Іншим у таких випадках вірите...

Олекса знову задумався і почав енергійно терти чоло. Обличчя його все більше хмурилось, а нарешті він схо­пився, злий і обурений:

— Це — свинство з вашого боку, Павле! — крикнув на цілий голос.

— Чому свинство? — вдав я здивованого.

— Не вдавайте дурного! Ви знаєте, чому це свинство, і я вам не буду пояснювати! Але запам'ятайте собі, що з Лідиного імени я не дозволю робити жартів навіть вам! Розумієте? Навіть вам! І... і взагалі не хочу вас бачити!

— Ну, так, — сказав я якомога спокійніше, — жар­тувати не дозволено навіть мені, зате іншим...

Але Олекса тільки рукою махнув і вискочив уже за двері. Я залишився з недоговореною фразою на устах, сердитий і на себе, і на Олексу за такий жалюгідний вислід "дипломатично" підготовленої розмови. З досади викурив цигарку й пішов замикати двері. Та ледве я взяв­ся за ручку, як вони відчинилися, і в них пролізла Олексина голова.

— Слухайте, ви, приліпко, — зашипів, злісно світячи заокругленими очима. — Я завтра ж про все спитаю осо­бисто Ліду, розумієте? Даю вам слово чести, що підійду до неї і спитаю. І — запам'ятайте! — коли виявиться, що хлопці зробили з мене блазня, — то я їх завтра битиму по пиках на очах у цілого інституту! Тут даю вам також слово чести!

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса спішно віддалився.

Я остовпів від страху, бо бачив, що мій приятель не жартує і свою погрозу здійснить. Миттю оцінивши на­слідки такої розправи, я опам'ятався, вхопив з вішака свій плащ і побіг за Олексою. Ледве догнав його на чет­вертому кварталі й відразу повис йому па лікті.

— Олексо, — зашептав благально йому у вухо, — не робіть того, прошу вас!

Олекса ніби не помічав мене і, хоч я всім тягарем свого тіла старався загальмувати його ходу, ішов тим самим спішним кроком.

— Олексо, друже, слухайте мене! — продовжував я. — Подумайте над тим, що ви збираєтеся робити! Адже виникне скандал, вмішається міліція, заарештує вас за хуліганство, почнуться допити — і студенти викажуть усю правду. Їм нічого не буде, але ви не тільки втратите посаду, не тільки станете перед судом за хуліганство, а й будете відповідати за спирт. За державний спирт! Ви знаєте, чим це скінчиться?!

— Знаю! — зупинився Олекса. — Знаю, але від свого не відступлю! Якщо вони виставили мене на кпини, якщо вони посміли зловживати Лідиним іменем, — то вони — падлюки, і я їх виб'ю! Чуєте? Виб'ю на очах усього інсти­туту!!! Потім може бути все, що хоче!

Ніби припечатуючи свою постанову, Олекса тупнув ногою, а я смикнув його за рукав, щоб не кричав занадто голосно, — і в той самий момент ми обидва послизнулися на обледенілому хіднику й з усього розмаху гримнули додолу: Олекса під спід, а я на нього.

У перший момент мені забило дух, а з очей посипа­лися іскри, але зараз же цей несподівано ефектовний кі­нець нашої ірозмови видався мені таким смішним, що я зареготав на цілу вулицю.

— Оце вам осторога, розбишако! — сказав я, з тру­дом зводячись на ноги. — Вважайте наше падіння проречистим знаком надприродної сили і зміініть свою дурну постанову. Вставайте!

Олекса вхопився за простягнену руку, трохи підвів­ся, але зараз же якось дивно гикнув і знову впав облич­чям до землі. Я злякався:

— Олексо, що з вами? Ви вдарилися?

— Нога...

— Що з ногою? Де?

— В коліні...

— Не можете встати?

— Спробую... Ох! Ні, не встану...

Коло нас уже зібралася купка перехожих, і двоє чо­ловіків кинулися мені помагати. Але як тільки підняли Олексу з землі, він застогнав і наказав покласти його на­зад.

За кілька хвилин викликали санітарне авто, поклали Олексу на ноші й повезли до лікарні. Коли я дійшов туди пішки, мені сказали, що в мюго приятеля розбите колінне яблуко й що він уже знаходиться в операційній залі.

— Місяць ліжка забезпечений, — сказала мені бага­тозначно медсестра, але цією вісткою не тільки не засму­тила мене, а, навпаки, втішила.

"Місяць Олекса не зможе бути в інституті. Тим часом студенти поїдуть на останню практику й вернуться щойно через чотири місяці. За той час мені вдасться Олексу пе­реконати, щоб не робив дурниць і не ліз на видиму заги­бель", — подумав я і пішов додому.

І досьогодні я вважаю цей нещасливий випадок лас­кою Провидіння, бо, коли я пізніше приходив відвідати Олексу в лікарні, він страшно сердився і все нарікав, що не може поговорити з Лідою. Осмілився вже настільки, що просив, привести дівчину до нього, чого я, звичайно, на його велику досаду, не зробив.

По яких двох тижнях лежання в ліжку Олекса схуд, зблід і втратив свій войовничий настрій. Став смирний і лагідний, випитував при кожних відвідинах, чи не бачив, я Ліди, і, коли мені в міжчасі справді траплялося її поба­чити, довго випитував про подробиці зустрічі. Я мусів, по кілька разів оповідати, на якій вулиці і коло якого до­му бачив Ліду, в якому напрямку вона йшла, в що була одягнена, який мала вираз обличчя і т. д.

— Скажіть, Павле, — спитав одного разу, пильно дивляись мені в очі, — чому ви не вірите в Лідину любов до мене? Чи справді в тому було б щось неприродне? Не заслуговую я на кохання?

Його обличчя, застигле в напруженому виразі без­мірної ніжности, болючого щастя й глибокого смутку, було тепер таке шляхетне й гарне на тлі білої подушки, що я сам у цю хвилину відчув себе закоханим у свого приятеля, як жінка. І тому з усією щирістю, на яку лише міг спромогтися, я відповів:

— Ставите різні питання, Олексо. Ви варті кохання більше, ніж хто інший. І, коли б я був дівчиною, то, мені здається, покохав би вас до безтями. Але при всьому то­му я не вірю, що Ліда вас любить: вона вас не знає, або, говорім одверто, знає вас з найневигіднішої сторони...

— Хочете сказати, що я — чудасій?

— Все, що не вкладається у форми звичного трафа­рету, видається нам чудним, друже... Вас також вважають диваком тому, що ви не подібні до пересічного людсько­го штампу. На це можна різно дивитися, залежно від сма­ків, зате ваші внутрішні прикмети всі мусять признати зразком людського ідеалу. І коли я вам кажу, що Ліда вас не любить, то не для того, щоб ви зневірилися в собі, а, навпаки, для того, щоб ви постаралися наблизитися до вибраної вами дівчини й показали їй свою справжню вар­тість...

— Чому ж вона сама не поцікавиться мною ближче? — зідхнув Олекса.

— Тому, що вона не шукає женихів, Олексо.