– Ті ідіоти ламають голову, звідкіля в нас тут "гради" взялися, нехай тепер стережуться.
Ну, закинуть розвідників, знайдуть реактивну позицію, а там що? Дірки?
Але Жора вже журився про інше:
навіщо було віддавати інтендантам увесь бойовий запас? Ну де тепер взяти снаряди? Що, хіба знову стерегти у засідці, коли гумняний конвой їх привезе?
Може, все почнеться спочатку, однак тим часом ховрахи не стали ждати, вони швиденько захопили нірки й почали копати проміжні переходи – оце класні шахтарі.
А що? Сонячний бік, поряд чагарі, а що ще треба для справжнього щастя?
30
Дороги, ще довоєнні, були жахливі, а зараз стали вже геть, а чимдалі од Харкова, то просто жах, та ще й розбиті важкою військовою технікою, отож Тарас щосили вчепився в кермо, бо лаятися не міг через дівчат у салоні.
Щоб відпочити, він вдавався до хитрощів – зупинявся й роздивлявся зашарпану карту, звірявся з новеньким планшетом і дивувався, що мав великі розбіжності, від чого потроху приходив до пам'яті; й на біду уздрів боковий об'їзд, що обіцяв коротший шлях.
– Але ж ми й так відстали від колони, – зауважила Людмила Іванівна.
– То переженемо її, – просяяв Тарас. – І очолимо!
– О‑о, – клас! – підпискували дівчатка.
Людмила Іванівна ще посперечалася з ним, вона цілу дорогу кляла себе, що вплуталася в цю сумнівну історію, виправдання було таке, що цей молодняк десь роздобув пальне, "газель", напхав пакунками з гуманітаркою, то що – відпускати їх самих?
Всі ж люто рвалися в червону зону, й не було на це ніякої ради. Ну як знала, що станеться попереду, – передчуття ніколи не обманювали досвідчену волонтерку.
Однак швидко командування узяв на себе Тарас, бо дівчатка захоплено дивилися на нього й на все, що він казав, мліли, бо він мав великі світлі кучері.
– Траса деблокована, – впевнено тицьнув у малу пальцем.
Завернули на бокову, і справді, метрів, може, з двісті був асфальт, потім трамбована галька, а далі покотилася банальна ґрунтівка, півдня вона старанно виймала кишки з волонтерів.
– Крейзі вей! – співав водій, аби дівчата не відчули його тривоги.
Довго перлися глибокою колією, аж тут вона рвучко крутнула, і Тарас щосили газонув, машина висмикнулася і тут‑таки впала боком.
– Міна! – люто заволав Тарас, аби не подумали, що він не впорався з кермуванням.
Довго всі виповзали з пакунків, а надто з блоків мінералки (будь вона навіки проклята), потім з мікроавтобуса.
Усі були цілі, аж навіть спробували штовхнути авто на колеса, але...
Отож наламали гілок і замаскували як могли.
Пройшли чимало, надибали покинуту хатину, а що вона була брудна і гола, то рушили до крайньої повітки з давнім сіном, повкладалися вкупніше, вже не лаялись, бо потомилися з дороги, Людмила Іванівна прийшла з розвідки, а Євка взяла рушницю й сіла чергувати.
Вона сиділа і їй снилося, що вона не спить, бо картинка перед очима стояла та сама: чагарі, однак несподівано туди закралася якась різниця в зображеннях, дівчина густо закліпала і – прозріла:
до будиночка з бокових бур'янів заходила чимала група перевантажених зброєю людей, вони потомлено розташувалися всередині; Євка почала торсати друзів, затуляючи їм роти, і всі вони німо повиповзали з сіна й подалися аж за кущі, позираючи на хатину.
Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:
– Дамо бій, – раптом зірвалося в нього.
– Ти здурів, – почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.
– Отак і полишимо їх? – особливо соромилася Євка. – Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?
Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на "бруствер" усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.
– Хто такі? – українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.
– Хто такі? – знову запитав Сивий.
– Ми зв'язківці, – гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру "УЗАД", бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!
– Я шофер, тобто водій, – додав Тарас.
Сивий шморгнув на те носом:
– Бий мене сила Божа, – лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.
Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця – все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався – він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от – на тобі, маєш.
Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.
– У мене є мисливська ліцензія, – похвалився на свою рушницю Тарас.
– Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? – зблиснув останньою надією Сивий.
– Справді, все може бути, – підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.
– Де там, – шепотіла Євка, – вони всі в чорних уніформах.
– Одностроях, – виправив Тарас.
– Тихенько тікайте відси, – порадив Сивий, але ті ще дужче нашорошились.
Сивий шкрябав свої сиві вуса, доки не надумав. Ще раз із сумом зиркнув на той будиночок, потім на молодняк, і зморшки на його чолі розгладились.
– Гранати є? – риторично запитав.
Вийняв із сумки хлібини й дав дівчатам потримати, позбирав туди з кишень усі їхні гранати, рубчасті й гладенькі, поскладав у сумку, перетяг їх якомога тугіше, потім почепив на шию, закинув свого "калаша" за спину і поповз.
– А ми? – почув ззаду.
– Прикривайте мене, коли шо, – прошепотів і люто зник.
Так довго повз, що зсутеніло.
Особливо докучали не чагарі, а бур'яни, він матюкав їх, але сумка попереду часто затуляла рота.
Панувала моторошна тиша, в яку волонтери дивилися з позиції. Так минуло, може, з півгодини, нарешті Тарас не витримав:
– А може, це зрадник?
– Що? – схаменулися всі.
– Отак, обдурив нас – ні діда, ні гранат.
Дівчата нюхали свіжий хліб і напружено мовчали у відповідь. Несподівано Людмила Іванівна сказала:
– Тс‑с.
Вона, а потім і всі побачили, як аж по той бік будиночка німо повзе Сивий, зайшовши з тильної стіни, підсунувся під вікно.
Одну гранату вклав у кишеньку сумки, витягнув кільце, й, давши одскочити дужці, усе це жужмом вкинув досередини, –
рвонуло так, що вартовий вилетів крізь двері разом з ними.
Запанувала моторошна тиша, яку уважно слухав Сивий, приклавши пальця до губ, і недаремно: з горища долинув слабкий, але болісний стогін; закинувши туди останню гранату й підкинувши спалахом шифер, Сивий ще деякий час стомлено сидів, одсапуючись, а потім неквапом, озираючись автоматом назад, посунув до волонтерів.
Прийшов, увесь трохи приголомшений, обтрушений сміттям, наче борошном; чоловіка лютило, що забув затулити вуха й одкрити рот, як годилося б ветерану, отож зараз підскочить тиск.
– Тут сидіть і не рипайтесь, – буркнув він і, струснувши в сутінках нікельованим велосипедом, сів на нього.
– Що? – перепитав Тарас.
– Ждіть! – був наказ, останнє, що почули від нього.
Вже рипнули педалі, як Людмила Іванівна згадала:
– Стійте! А хліб?
Сивий із сумом пригадав про нього, однак куди покласти? – сумка бо одлетіла у вічність.
Озирнувши дівчат, він обрав Євку, бо в неї були довгі коси, розплівши, узяв стрічки, обв'язав буханки, затягнув і почепив на руль. Хотів сказати щось, але тільки махнув рукою і поїхав.
– Старість, – бідкався сам до себе, – бач, хліб забув. Ну, як так можна?
Волонтери сиділи, й темрява чекала на них. Нарешті отямився Тарас:
– Зібрати трофеї.
Всі неохоче замникались.
– Які трофеї? – зітхнула Людмила Іванівна.
– Які? Документи, зброю, різні речові докази, а раптом там громадяни Росії? – оживав хлопець.
Наставивши перед себе мисливську рушницю, всі рушили до будиночка, Тарас нарешті отямився, і все це знімав на планшет, бо його дуже мучило, що не здогадався зняти Сивого і його атаку.
Всередині стояв млосний дух, перемішаний з вибуховим чадом. Першого знудило Тараса, а за ним і весь гурт, вони кинулися назовні; там Тараса вивернуло ще раз, а на нього дивлячись, і всіх разом, отак кілька разів Тарас перший починав, а за ним і волонтерки – так, що хлопець ледь не загубив планшета...
Бетеер долав ранок, за ним теліпалася на тросі "газель", бійці сиділи верхи на броні, ощирившись на сутінки автоматами.
Всередині бронемашини скрючилися волонтери, намагаючись зігрітися подумки, увесь час повертаючись до пережитого.
Бетеер знову почало люто гойдати на колії, всі стукнулися колінами й тут полякалися, що знову виверне, благали Бога, похапавшись за роти, однак радісно збагнули, що все віддали, що вже не було чим.
31
Якщо ви їдете на фронт, то ніколи не робіть цього наодинці. Хто його зна, які люди трапляться по дорозі, адже Радянський Союз за триста п'ятдесят років свого існування створив цілу таку породу переконаних людей, котрі щиро вірять в єдінонєдєлімость. Ну, може, хто й за гроші.
Особливо якщо ти у військовій формі. А на руці в тебе – натовський годинник. Він і сам по собі може привабити тямущого рецидивіста, адже вартість його безсумнівна.
Але це все не про Жору.
Хтось казав, що він притягує до себе неприємності. Чи це так? Він просто мріяв привабити до себе когось із таких, аби потім принагідно зменшити кількість цієї породи.
І тут діють дуже прості правила: по‑перше, вмикай на потилиці третє око, це дуже просто – наче в тебе над серцем такий вимикачик: цок – і вже діє.
По‑друге, хоч куди б ти йшов, повільно пройдися натовпом, туди‑сюди, і запам'ятай, хто випадково трапився тобі на очі кілька разів. Звісна річ, може, це й простий збіг, а може, й навпаки – так чи інак, але в будь‑якому випадку не завадить.
Жора й так мав високий зріст, однак усіляко додавав собі помітності – ходою, рухами, очима – ось, мовляв, я класний, я козирний.
Тобто: я необачний.
Звісна річ, сідати у вагон треба в останню мить, щоб обрубати за собою "хвоста"; навіть якщо той сідатиме в інший вагон, то на лінії перону це зробити складно.