Щось ці дві дорогі йому жінки мали спільного — неоспівану тиху мужність любити без страху перед облудою, без оглядань, без гендлювання почуттями — любити до краю. Вічна весна — як він раніше не розумів поезії душі своєї дружини?
Ти не питай, що буде там,
Чи забуття, чи зрада...
Він узяв Маріїну руку й ніжно поцілував її.
— Все буде гаразд. Принаймні тепер знаю, який я, на що здатен. Це вже немалий набуток — правда ж?
"ВСЕ ДОБРЕ В КОРОЛІВСТВІ ДАТСЬКІМ"
Мар'яна розставила другу партію закусок на сервіру— вальному столику, перша була вже на великому столі. Вона встала о п'ятій годині ранку й до третьої дня добряче ухоркалась. Від металевих бігуді, що вилазили з-під чогось подібного до старовинного очіпка — останній Аллин винахід — боліла голова. А перуки вже не в моді — на жаль...
— Ох, сил немає... Хоч би поміг.
— Я щойно приволік ще двадцять пляшок питва,— озвався з сусідньої кімнати Валерій.
— Таж коли стільки діла!
Вловивши в голосі дружини істеричні нотки, Валерій вийшов на кухню з пляшкою пепсі-коли:
— Не панікуй. Чогось не встигнеш — то й що? Адже всього доволі. На дефіцитах виїдем! Головне — вчасно зробити фейерверк з мисливських сосисочок.
Мар'яна, чия емансипованість не сягала так далеко, щоб ігнорувати кулінарні обов'язки господині, тяжко зітхнула:
— Потрібна й домашня кухня.
Валерій притиснув накривку пляшки до краю столу й різко смикнув униз. Мар'яна поморщилась, простягаючи йому ключ, сказала:
— Може б, забув про парубоцькі звички. Меблі ж новісінькі.
— Дідько з ними! Я от думаю, чи воно добре, що ніхто із старих кадрів не прийде до нас на новосілля...
— А хто тобі потрібний? Мо', Хвильовий?
— Уяви собі, мені було шкода підписувать його заяву.
— Та! Скажіть на милість — не захотів бути начальником цеху! Яка дурна упертість!
— А я його у чомусь розумію: людина прагнула залишитись при своєму ділі. Все ж таки він у нього душу вклав...
— То й що? Для виробництва потрібно, щоб він вкладав її в дев'ятий цех. Що це — садок дитячий, де треба виконувати всі забаганки?
— Так от же й потреби такої для виробництва, коли зізнатись чесно, то й не було.
— Валерику!
Засміявшись, Мар'яна поклала на чоловікові плечі руки.
— Валерику, таж він би завжди стояв поміж тобою й докторською. Винахідник! Творець печі нової конструкції! Вчорашній робітник! Вчився лише заочно! Він би перебрав на себе увагу громадськості, до нього б їздили кореспонденти. Ти б мусив брати його в співавтори своїх статей — тобі це треба? В лабораторії має бути один— єдиний серйозний автор, один-єдиний науковий авторитет... Це ти, звичайно, і я, але вже на своїй царині. Більше ніхто — не розумієш?
— Воно-то так, але... Я думаю про перспективу. Років на два-три здобутків стачить, а далі? Згадай, як склалось у Левандовського, коли забуксувала тема. Той Хвильовий щось казав про заміну платинових фільєр дешевшими, звичайно, коли б це вдалося, ми б мали неабиякий капітал...
— За два-три роки, мій Валерику, ти станеш доктором наук, а там з тобою інакше розмовлятимуть.
— Ти думаєш?
— Не сумніваюсь!
Мар'яна втішилась. Вона знов була готова пекти, варити й прибирати, готуючись зустрічати гостей у своєму новому домі. "Все добре в королівстві датськім,— проспівала вона стиха.— Все добре..."
Хай там що, а вона має підстави бути задоволена. Такий ось — трохи розгублений, стурбований, з потребою в її пораді й підтримці, Валерій їй найближчий. Вона ставала певною в собі, коли непевний був він, так уже між ними повелося й так, мабуть, вестиметься.
— Від Хвильового шкоди було б нам більше як користі, а от чого Аллка збирається йти,— для мене загадка. Загадка й стихійне лихо. Допомагати ж нікому! Ну що, що їй, дурепі, треба? Трохи натужилася б — і захистила кандидатську. А там би й заміж вийшла, знайшовши спільну мову з Петром Гресем, квартиру б їм дали. Тепер шукає собі роботи, не знаю вже якої, живе з отим матросом. Дивно!
Валерій не слухав. Вкотре дзвонив до начальника главку, щоб нагадати про своє запрошення. Було зайнято.
Частина друга
"ВЕЧІР НЕ ПРОПАВ МАРНО"
На місто низько спустився прес шарувато-сірого неба, й водяні струмені, стиснуті ним, аж дзвеніли об шибки. В кімнаті, немов у акваріумі, стояв зеленавий присмерк.
— Шах королю!
Гравці майже навпомацки вгадували крихітні фігурки дорожного набору, але запалювати світло не хотілося: здавалось, тоді вислизне з рук линва перемоги, яку вони затято перетягували один у одного.
Раптом Шепіт занудьгував, а це означало поразку. Він не любив шахів, але зізнатись у цьому не смів. Ще б пак! Загальновизнана гра інтелектуалів, що тренує логічне мислення, вкрай необхідне тим, хто збавляє на чергуванні час.
— Мат! — аж завив від захвату Олекса Грінчак.
Шепіт поблажливо всміхнувся: знайшов, з чого радіти,— з перемоги над людиною, яка просто не бачить глузду в тому, щоб докладати розумових зусиль, переставляючи з клітини на клітину різьблені фігурки. Гра має бути відпочинком, розвагою; коли казати правду, Шепіт любив карти — бридж або ж класичний, як коти-карнавки чи лебеді на килимах, підкидний дурень: преферанс — то вже надто складно. "Політика"! — подумав Шепіт.— Треба робити вигляд, що захоплюєшся тим, до чого насправді байдужий. Дивак же я, їй-право!"
Легеньке невдоволення собою, немов дощова цівочка під віконну раму, просочилось у душевний спокій.
— Мат, хлопче, мат!
Олекса б'є долонями по колінах і всмак регоче — укоськувати його не варто. За погідної днини цей життєрадісний рев, вибившись у вікно, міг би скомпрометувати солідну установу, але зараз нікому дослуховуватись — порожньо. Та й дощовий шерех мов ватою огорнув усі інші звуки, мов ялинкові іграшки, й склав їх до коробки цієї ось короткої вулиці, що круто спускається до однієї з центральних площ. Коробки-вулиці, коробки міста...
— Ще раз?
— Не хочеться.
— Оце неправильно! Тобі не хочеться, бо ти зазнав поразки, а справжній мужчина не повинен собі такого дозволяти. Це недостойно, їй-бо... Ну, Шепоте!
Кумедний чоловік — немолодий, а у поводженні — дитина, і, як дитина, грався б з ранку й до вечора.
— Шепоте, га? Хоча б одненьку партію... Ти змушуєш про себе погано думати. Боїшся переживань! Частіше б грав — навчився б перемагати. Ну, будь мужчиною.
Кроки в коридорі уривають це канючення; користуючись нагодою, Шепіт згортає фігурки у скриньку й береться за першу-ліпшу течку, які стосом лежать на столі. Грінчак докірливо хитає головою.
— Зайдіть.
Парасолю відвідувача заклинило у дверях: потрусивши нею і злякавшись бризок, що віялом сипонули навсе— біч, він кладе її на підлогу. Спалахує світло, являючи картину напруженого трудового вечора — навіть Грінчак щось пише.
Зараз з'ясується, хто з них двох не вміє перемагати...
— Де можна знайти Вікентія Васильовича Шепота?
Шепіт самими куточками вуст бере у напарника реванш: водночас — це адресована відвідувачеві усмішка, стримана, проте люб'язна.
— Він перед вами. А хто вам порадив звернутися до мене?
— Та... Прізвище я забув, і не в тім справа... Ви, кажуть, як експерт, уже виграли не один процес...
Чуєте, вдатний шахісте?
Шепіт ладен і зовсім розпромінитись навстріч симпатичному з вигляду кароокому чоловікові, але вчасно стримався: ще, чого доброго, подумають: він зацікавлений у клієнтах, зваблює їх. Ні, нехай краще його попросятьі
— І що ж у вас?
— Та... Незручно, знаєте. І водночас не можна отак полишити... Я довго думав, допоки зважився.
Чоловік нервово витирає хустинкою руки. Шепіт дає йому позбутися всіх запитальних знаків, багатокрапок і всілякого іншого емоційного синтаксису.
Зрозуміло. Ніяк подавати позов на тих, з ким працював, страшно зажити слави скандаліста, але...
— Але чого вам не віддають належного — так?
— Саме такі — радіє чоловік.— Що я — зовсім дурненький, нічого не тямлю? На базі мого винаходу працює цілий завод, коли б же то один! Чимало заводів у різних точках країни.
— Тс-с-с...— Шепіт прикладає до вуст пальця.— Про це — ні слова. Ох, і футболитимуть вас від підприємства до підприємства, коли ви налягатимете на те, що їх багато! Де ви впровадили свій винахід уперше?
— На експериментальному заводі науково-виробничого об'єднання "Базальтове волокно".
— О! На цьому і зупинимось.
— Спочатку все було добре, а потім...
— Ближче до суті.
— Мені не хочуть виплачувать авторську винагороду. Точніш, нарахували дріб'язок за економію коштовного металу — і все. Кажуть, що я нічого суттєвого не зробив. А це образливо!
— Ви можете показати якісь конкретні матеріали?
— Аякже!
...Треба вивчати справу — можливо, тиждень, два. Треба осягнути так багато, щоб передбачити всі атаки й випадки, не дати приводу для жодних звинувачень, треба своєю ерудицією посіяти розгубленість у протилежному таборі — тільки так. Хтось може дозволити собі розкіш бути невігласом, помилятись, та й просто поводитись непорядно, але не він. Для юриста-експерта умови його перемоги жорсткі!
Азарт уже кружив Шепотові голову. Внутрішнім чуттям він уже проглядав складний лабіринт окозамилювань та натяжок, рогатих і безрогих силогізмів — усієї бюрократичної казуїстики, якими плутатиме істина, аж доки він допоможе їй вийти на певний шлях. І хай про нього пліткують що завгодно, але розчинить двері такий от соромливий провінціал, спитає не будь-кого з експертів, а саме його, Шепота, і цим усе буде сказано. "Мене, чуєш, майбутній гросмейстере? Мене!"
Чоловік дивиться благальними очима і, втомившись бути солідним, Шепіт усміхається:
— Гаразд! Схоже на те, що я й справді займуся вашим ділом. Дам остаточну відповідь днів за три.
...Парасоля пізнього відвідувача вже тріпонеться під вікном підбитим птахом. Проте дощ раптом ущух, і жіночі каблучки вицокують по ксилофону вимитого тротуару мелодію, що бере за душу. Сміх, низький млосний голос і — тиша. До кінця чергування залишилось із півгодини, і Шепіт каже:
— Ну, Олексо, тепер можна і до шахів повернутися — вечір минув не марно. Закасуй рукави!
Грінчак ніби заперечливо крутить головою, а все ж дістає спокусливу скриньку, й колеги знов сідають до телефонного столика.
Цього разу виграв Шепіт. Сам не зрозумів, як це йому вдалося.
"ОЙ, СИНУ МІЙ, СИНУ!"
Шепіт повечеряв.